Хліб за 30 копійок і Siemens C55: південноукраїнці згадали 90-ті напередодні 35-річчя Незалежності

22 серпня 2026 р. 09:26

22 серпня 2026 р. 09:26

Напередодні 35-річчя Незалежності України ми запропонували жителям Південноукраїнська згадати найяскравіші моменти їхнього життя у 90-х. Запитали, що змінилося за 35 років та що б вони хотіли побажати Україні.

Фото: скріншот з відео

– Якщо порівнювати моє дитинство і дитинство моїх дітей, то зараз вони мають більше можливостей, ніж мала я. Ми стали вільнішими, можемо більше собі дозволити, але я завжди кажу дітям: щоб багато мати, треба багато працювати.

– Мені було шість років , коли я пішов у перший клас. Пам'ятаю, як мене збирали до школи, і хліб тоді коштував тридцять копійок.

Фото: скрін

– Бажаю Україні миру, перемоги, процвітання та сильної незалежної країни. Щоб наші люди мали гідне життя, забезпечення, безпеку і щоб держава розвивалася в кращу сторону, ставала ще кращою для нас. Я вважаю, що наразі наша країна стала більш незалежною, демократичною і, мабуть, відкритішою до світу. Ми пройшли за цей період багато випробувань і зараз найбільше цінуємо свободу та єдність нашого народу. Нехай так буде і надалі.

– Я ровесниця держави: нам обом виповнюється 35 і це наш спільний ювілей. Люди, які народилися раніше або пізніше, мають інший менталітет і погляди на життя – я дорослішала разом із країною.

Перший телефон у мене з’явився у 11 класі – Siemens C55, а зараз дітям купують з п’яти років смартфони. Мені він дуже подобався. Музику слухали на касетах, потім на дисках. У мене був плеєр із функцією запису – Britney Spears, «Руки Вгору», «На-На», Spice Girls. А підлітком застала мобільного оператора djuice від «Київстару»: перші дві секунди розмови були безкоштовні, тож уже можна було домовитися з друзями про зустріч.

З побуту дуже добре пам’ятаю сервант із «парадним» посудом, килими на стінах – уночі це навіть було розвагою. Фотоальбоми, перший відеомагнітофон.

Зі смаколиків найяскравіше запам’ятався хліб, змочений у цукрі, – це особливий сільський вайб у бабусі. Цукерки на вагу «Барбарис», «Дюшес», «Ірис», жуйки «Turbo» і «Love Is» із вкладками-наліпками, шипучка «Юпі», лимонад «Буратіно» й «Тархун», чупа-чупс, який тоді вважався чимось закордонним. Морозиво «Крем-брюле» коштувало 45 копійок, звичайне – 50 копійок.

У пам’яті закарбувалися батьківські фрази: «Іди додому, вже темно», «Я тебе кличу востаннє», «Поки не доїси, з-за столу не встанеш», «Не чіпай, воно дороге».

Із розваг – дворові ігри до темна. А також «Денді», «Тетріс», «Тамагочі». Грали у класики резинки, схованки, у вибивача усією вулицею, а замість ляльок робили зачіски кукурудзяним качанам.

Дитинство минало в селі у бабусі, ми пасли корів. Скажи дітям зараз: «Пішли балку перейдемо» – вони навіть не зрозуміють, що таке балка. Старе коритце служило нам за лакшері-басейн, а купалися в річці, де плюхкалися гуси, коні, корови, і якийсь дядько міг заодно помити машину. Гуляли з ранку до вечора без годинників – про час дізнавалися хіба що по зірках. Мамі ніколи не скаржилися на нудьгу, завжди знаходили собі заняття без планшетів, а якщо й скажеш «нудно» – тобі одразу придумають домашню роботу.

Зарплату батьки отримували готівкою. А замість повідомлень писали листи рідним і друзям та носили їх на пошту. Жінки робили «хімію» та носили схожі зачіски, чубчики фіксували лаком «Прелесть». Дуже добре пам’ятаю стаціонарний телефон: якщо лінія була зайнята, ніхто не додзвониться. Фотоапарати називали «мильницями» – знімали на 24 або 36 кадрів і чекали, поки проявиться плівка, щоб побачити фото.

Зараз помічаю, як усе це повертається: бананки, «варені», кльош та мішкуваті джинси, футболки оверсайз із написами, заколки-метелики, дублянки – усе це знову на вулицях. Підлітки відрощують довге волосся, як колись носив мій тато. Костюми з широкими плечима, сатинові й шовкові сукні на тонких бретелях, торочки на сумках і ременях, мінімалістичні пальта, шкіряні куртки. Навіть музика 90-х знову популярна – під неї тепер влаштовують тематичні вечірки.

За 35 років найбільше змінилася можливість подорожувати. У дитинстві до 18 років я була на морі лише двічі, а зараз ми з чоловіком возимо дітей на море щороку.

Я б побажала Україні в день її 35-річчя, щоб ми не просто відзначали свято до Дня Незалежності, а щоб країна була вільною – енергетично, економічно, культурно, технологічно. Щоб мала такий самий авторитетний вплив у Європі, як і територію.

– У 1978 році я прийшов з армії, служив прикордонником і влаштувався сюди на роботу. Начальник автопарку Білал Володимир Федорович запитав, чи служив я в армії та на чому їздив? Я сказав – на машині «Урал». В армії служив у Туркменії, їздив там по великих піщаних барханах. Ох, яка машина! А тут мене посадили за кермо «КрАЗу». Відпрацював я на ньому тридцять років, а зараз уже на пенсії.

Добре пам’ятаю серпень 1991 року. У мене в машині був приймач, по радіо звучала якась сумна мелодія – відчувалося, що відбувається щось серйозне. Зараз на Україну тиснуть. Якби не допомагали нам західні країни нас би росіяни задавили. Вони звикли командувати республіками. Я пишу вірші. Ось один з моїх творів про війну в Україні.

Ви прийшли із Росії, нам принесли біду,
Воювати із вами я сьогодні іду.

Повертайтесь додому, всі російські солдати,
Бо вас прокляли уже наші батько і мати.

Повертайтесь скоріше, не руйнуйте наш край,
Уже не будете їсти наш хліб-коровай.

Ні нап'єтеся в нас, ні води, ні роси,
Ви всі здохнете в нас, як скаженії пси.

Ви хотіли зробити в Україні ГУЛАГ,
Помилився ваш Путін у дурних своїх снах.

Друга армія в світі, Росія по силі,
Потерпіла в нас крах, бо ви стали усі не на правильний шлях.

Підросли в нас онуки – борці за свободу,
Не зламати вам духу українського народу.

Ви покидьки і звірі без племені й роду,
Кацапи, вас випустив Путін, як скажених псів, на свободу.

Ви гвалтуєте всіх, старих і дітей,
Та ви зовсім не схожі на хороших людей.

Ви руйнуєте також дитсадочки і школи,
Не простять вам цього українці ніколи.

Ваші трупи у нас доїдають вовки,
Ви принесли нам горе на роки, на віки.

Слава Україні!

Миколаївські