«Що сказати цивільним? Щоб підмінили нас»: історія військового з Первомайська

18 вересня 2026 р. 12:12

18 вересня 2026 р. 12:12


До повномасштабної війни Сергій Цихоня понад 25 років працював разом із дружиною: подружжя торгувало будівельними матеріалами у Первомайську. Сергій не служив у війську та через стан здоров’я мав обмеження щодо проходження служби. Проте 25 лютого 2022 року сам прийшов до військкомату, а наступного дня вже отримав зброю.

Нині 49-річний первомайчанин Сергій Цихоня з позивним «Циха» служить водієм-механіком евакуаційного відділення ремонтної роти 16-ї окремої бригади підтримки . До цього був стрільцем у 123-й окремій бригаді територіальної оборони, виконував бойові завдання на Херсонщині, Донеччині та Харківщині.

В інтерв’ю Гард.City Сергій розповів про перші дні зі зброєю, бойовий шлях, загиблих побратимів, роботу в ремонтній роті та дружину, з якою до війни майже ніколи не розлучався.

Сергій Цихоня «Циха» Автор: Галина Давидова

«Я висипав патрони на підвіконня і не знав, що з ними робити»

Про початок повномасштабного вторгнення Сергій дізнався з телевізора. Каже, був шокований новиною, що російські війська вже прорвалися на територію Миколаївської області.

«Зателефонував кумам і кажу: «Ну що, треба вставати й іти відбиватися». І ми поїхали до військкомату», — згадує Сергій.

Через обмеження за станом здоров’я чоловіка не мобілізували одразу. У військкоматі взяли його паспорт і сказали чекати дзвінка. Проте наступного дня Сергій із товаришами знову приїхав сам.

«Ми не чекали, поки нам зателефонують. Приїхали 26 лютого, мене направили до територіальної оборони. Я не був військовозобов’язаним, але за паспортом отримав зброю. І того ж дня вже стояв на блокпосту».

До цього його життя не було пов’язане з військом. Разом із дружиною Сергій працював у магазині будівельних матеріалів на центральному ринку. Коли почалося вторгнення, він запропонував їй виїхати з міста.

«Я сказав дружині: «Виїжджай, а я беру зброю і йду захищати країну». Але вона не захотіла їхати. Казала: «Якого дива? Це наша земля, ми тут народилися, все наживали разом, і просто все кинути?»

Найсильнішими відчуттями перших днів, згадує Сергій, були страх і нерозуміння. Він не приховує, що боявся, і не вважає страх слабкістю.

«Не боїться тільки дурень. Безстрашна людина може загинути сама і потягнути за собою побратимів. Я ж не проходив військової служби, не був у війську. А тут отримав зброю. Пам’ятаю, дали чотири магазини і чотири пачки патронів. Я висипав їх на підвіконня і не знаю, що з ними робити».

Ще у школі Сергій проходив початкову військову підготовку. Однак тримати в руках бойові патрони, знаючи, що доведеться стріляти, виявилося зовсім іншим досвідом.

Спочатку він чергував на блокпостах у Первомайській громаді. Згодом військових зібрали та направили до Миколаєва. Далі були бойові завдання на Херсонщині й участь у звільненні Снігурівки.

«Через Березнегувате ми зайшли на Яковлівку, Зелений Гай, відбили Нову Полтавку. Дійшли до річки й там зупинилися. Тоді я ще служив у 123-й бригаді».

Стріляти довелося. Гинули товариші. Найважчим спогадом за роки служби Сергій називає день, коли втратив одразу трьох побратимів.

«Найважче — коли троє побратимів фактично загинули в один день».

На фото деокупована Снігурівка. Листопад 2022 року Фото: Радіо Свобода Автор: Андрій Дубчак

Від бойових позицій до евакуації техніки

Після бойових завдань на Херсонщині підрозділ Сергія перебував у Білозірці. Довелося служити і у мобільній вогневій групі, яка протидіяла російським ударним безпілотникам. Були Донеччина, Харківщина, Вовчанський та Куп’янський напрямки.

Особливо болісною стала загибель командира батальйону Ігоря Гриба . Сергій досі не був на його могилі й хоче поїхати туди після завершення служби.

У 2025 році наслідки хронічного захворювання почали загострюватися. Долати пішки великі відстані ставало дедалі важче.

«Раніше до позиції ми проходили кілометр-два. Потім під’їжджати близько вже не дозволяли, доводилося йти пішки десь десять кілометрів. Мені ставало дедалі важче».

Вовчанськ. Так зараз виглядає знищене росіянами місто Фото: Вікіпедія, МВС

Після проходження військово-лікарської комісії Сергій перевівся з бойової частини до ремонтної роти. Тепер він працює водієм-механіком евакуаційного відділення.

Його завдання — забрати пошкоджену або несправну техніку та доправити її до безпечного місця. Те, що можливо, військові ремонтують самотужки. Якщо потрібне складніше відновлення, окремі вузли направляють на завод, а потім повертають і встановлюють на машину.

«Підбили нашу техніку — наше завдання виїхати на позицію, забрати її й відтягнути в безпечне місце. Відновлюємо техніку, щоб вона знову могла працювати для забезпечення підрозділів».

Переважно його евакуаційному відділенню доводиться працювати з колісною технікою. Виїзд планують на короткий проміжок часу, коли менша ймовірність, що військових помітить противник.

«Ми намагаємося працювати «по-сірому» — у сутінках, уранці або ввечері. Поки «тепляк» на дроні вже не бачить, а очі ворожого бійця ще не адаптувалися. Є приблизно пів години, щоб заскочити на позицію і швидко витягти техніку».

Перехід до ремонтної роти дав Сергію можливість служити ближче до дому. Проте він наголошує: тиловий підрозділ також має свої завдання і відповідальність.

«Тут спокійніше. Але ми теж виконуємо свої обов’язки».

Під час інтерв’ю Сергій був небагатослівним: про пережите на війні говорив коротко й стримано Автор: Галина Давидова

«Ми понад 25 років усе робили разом»

Поки Сергій служить, дружина самотужки веде їхню спільну справу. Через відсутність чоловіка їй довелося змінити роботу магазину: відмовитися від частини великогабаритних товарів і перейти на дрібніші.

Тривала розлука змінила стосунки подружжя, але не віддалила їх.

«Мені здається, наші стосунки стали міцнішими. Більше поваги з’явилося. Дружина пишається тим, що я взяв зброю і пішов до війська. Але жити на відстані дуже важко».

До лютого 2022 року подружжя практично весь час проводило разом.

«Уявіть: ми понад 25 років разом вставали, їхали на роботу, разом поверталися додому, відпочивали. Я з нею майже не розлучався. Хіба що міг на один день поїхати з хлопцями на риболовлю чи до лазні. І все».

Після завершення служби Сергій найбільше хоче тиші та часу з родиною. Каже, мріє відпочити, кудись поїхати й хоча б ненадовго відпустити пережите.

Сергій із дружиною Оленою Фото: з родинного архіву

«Кожен займається своїм, а про війну забули»

На початку повномасштабного вторгнення, згадує Сергій, жителі Первомайська активно допомагали військовим. Люди привозили продукти й усе необхідне на блокпости, адже належного забезпечення тоді ще не було.

«Ми прийшли практично без нічого, не було амуніції. Усе брали з дому, консерви привозили. Люди дуже допомагали, звозили все, що могли, поки не налагодилося забезпечення».

З часом, за його спостереженнями, ставлення до війни змінилося. Люди втомилися, звикли до небезпеки, а допомагати продовжують переважно ті самі.

«Мені здається, для багатьох цивільних війна вже ніби закінчилася. Десь із кінця 2024 року почали думати по-іншому. Можливо, адаптувалися. Там, де є прильоти, ще розуміють. Але й там люди видихнулися, просто втомилися допомагати».

Сергій бачить ці зміни й у рідному місті.

«У Первомайську кожен займається своїм, люди розслабилися. Місто забите автівками. Кожен займається своїм, а про війну забули».

Коли запитуємо, що він хотів би сказати цивільним, Сергій відповідає лише кількома словами:

«Щоб підмінили нас».

Реклама

«Що сказати цивільним? Щоб підмінили нас»: історія військового з Первомайська

«Що сказати цивільним? Щоб підмінили нас»: історія військового з Первомайська

«Що сказати цивільним? Щоб підмінили нас»: історія військового з Первомайська

«Що сказати цивільним? Щоб підмінили нас»: історія військового з Первомайська

«Що сказати цивільним? Щоб підмінили нас»: історія військового з Первомайська

«Що сказати цивільним? Щоб підмінили нас»: історія військового з Первомайська

Джерело: thegard.city

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua