«Я воював, щоб діти цього не бачили»: ветеран Микола Нападовський про війну і життя після фронту

28 вересня 2026 р. 16:28

28 вересня 2026 р. 16:28

Він пережив поранення, контузію, втрату побратимів і довге відновлення. Двічі був похований під землею. Але, повернувшись із фронту, Микола зіткнувся з іншою боротьбою — за лікування, реабілітацію і гідне ставлення. Про війну, яка не закінчується після повернення додому, він розповів журналістці Гард.City.

Микола Нападовський «Сміх» Автор: Наталія Клименко

Микола Нападовський, позивний «Сміх», знає війну не з розповідей. У 2015 році він добровольцем пішов на Донбас, а після початку повномасштабного вторгнення знову взяв до рук зброю. Вознесенськ, Снігурівка, села на Дніпропетровському напрямку, Донеччина — за роки служби він побував на різних ділянках фронту, втратив багатьох побратимів і сам зазнав важкого поранення.

Після лікування Микола повернувся додому. Та війна для нього на цьому не закінчилася. Залишилися проблеми зі здоров’ям, складнощі з оформленням інвалідності, пошук роботи. І те, що сам ветеран називає байдужістю системи до тих, хто повернувся з війни.

Нині Микола працює в охороні. Каже, що не потребує особливого ставлення. Хоче лише одного: щоб із ветеранами поводилися по-людськи.

Фото: з особистого архіву Миколи Нападовського

«У 2015 році я сам прийшов і попросив повістку»

Микола Миколайович народився 17 липня 1981 року в Кінецьполі. Закінчив місцеву школу, потім навчався у Богуславі на кухаря. Працював за фахом недовго. У його трудовій історії були будівництво, ремонти, зварювання, робота сантехніком. В 1999 році проходив строкову службу.

Коли у 2014 році почалася війна, наприкінці року Микола сам прийшов до військкомату.

— Я тоді тихенько прийшов у військкомат і попросив повістку. Дружина не хотіла, щоб я йшов, але я розумів, що треба.

У 2015 році вирушив на Донбас.

— Ми приїхали на Маріупольський аеропорт. Нас було чоловік 600. Із них лише 60 чоловік вийшли вперед добровольцями. Потім нас направили на Широкине, Комінтернове. Були Волноваха, Новотроїцьке, Старогнатівка, Широкине.

Починав Микола стрільцем-кулеметником, потім потрапив до розвідки. Після легкого поранення його перевели до зенітно-ракетної батареї.

— Здебільшого я все одно був у піхоті. Працювали на ЗУ-23, яка стояла на ГАЗ-66.

Каже, війна швидко пояснює, що таке побратимство.

— Війна навчила мене допомагати, захищати. Бо ти розумієш: якщо ворог пройде, буде біда. І ти вже не думаєш, чи тобі страшно. Ти просто робиш те, що маєш робити.

Як Микола отримав позивний «Сміх»

Війна — це не лише бої та важкі рішення. Між побратимами залишалося місце і для жартів. Саме з такого жарту й народився позивний Миколи.

— Ми були в «учебці», нас відправили на десять діб. Сиділи в їдальні. З харчуванням тоді було не дуже добре, а я з собою взяв шмат сала. Дістаю, ставлю на стіл. Хлопці: «О, а можна?» Кажу: «Так, будь ласка».

Сало було добротне: шматок завтовшки понад п’ять сантиметрів.

— І один питає: «А чим ти його годував?» Кажу: «Хлопці, не повірите. Чистою коноплею п’ять років годував». Кажу: «Оце зараз шматочок з’їм — і почну сміятися».

Жарт хлопці запам’ятали.

— От із тих пір до мене оцей «Сміх» і приліпили. Так і залишилося. До сьогоднішнього дня.

Автор: Наталія Клименко

«Неси документи, я поїхав»

24 лютого 2022 року Микола прокинувся близько п’ятої ранку.

— Дружина завжди вранці телевізор вмикала, а цього разу ні. Я сам включив — і побачив, що почалася війна. Кажу: «Неси документи, я поїхав».

Зателефонував побратиму Олегу Головкову , з яким разом служив ще з 2015 року, і вирушив до військкомату.

Але перед тим треба було закрити домашні справи.

— Син тоді вчився в Миколаївському кораблебудівному інституті. Я поїхав, забрав його десь о третій годині дня. Привіз додому, гроші зняв, машину заправив. Сказав рідним: якщо ворог дійде до Южноукраїнська — сідайте в машину і їдьте.

Наступного ранку Микола разом з іншими вирушив у напрямку 79-ї бригади, але біля Благодатного колона повернулася.

— Нам видали зброю. У мене, звісно, було все своє: бронежилет, каска, а от кулемет нам видали без набоїв.

Потім вони підібрали ще двох бійців. В одного була напівповна торба різного боєкомплекту.

— Знайшли набої до кулемета. Пригадую, як «Зевсу» показував, як стрічки заряджати. Він так на адреналіні заряджав, що пальці аж до крові порвав.

Після цього приєдналися до колони.

— Спочатку поїхали на Южноукраїнську дамбу, потім на Вознесенськ.

«У Вознесенську ми вже реально воювали»

У Вознесенську військові разом із місцевими облаштовували оборону.

— Там ми вже почали окопуватися, будувати укріплення і там був перший серйозний бій. Багато було загиблих, багато поранених, але ми вистояли.

Далі вирушили у напрямку Снігурівки.

— Ми довго на одному місці не стояли. Максимум день могли бути на позиції. Люди вже були вимотані. Багато чого нам не вистачало. До Снігурівки ми так і не змогли зайти. Чекали підсилення. Прийшла інша бригада, і нас направили через Казанку в бік Дніпропетровської області, на Водяне.

Далі були Мала Кастромка та Велика Кастромка. Саме там, каже Микола, особливо гостро постало питання наказів, які не завжди відповідали реальній ситуації на землі.

— Буває, сидить людина десь далеко і дає команду: ідіть туди. А ти бачиш перед собою танки й чисте поле. Через чисте поле йти на танки без нічого — ну, це самогубство. Тоді ми казали: через поле не підемо. Йшли посадками, групами по п’ять-десять чоловік і вже там займали позиції.

«Найважче, коли втрачаєш своїх»

Про загиблих побратимів Микола говорить без довгих пояснень. Каже: саме це залишається найважчим. Пригадує ситуацію з хлопцем, якому було лише 18 років.

— Він був такого віку, як мій син. Я його старався берегти, а потім снаряд прилетів прямо в окоп. І все. Нічого не залишилося, що можна було б батькам показати.

Тих, із ким Микола служив ще у 2015 році, залишилося небагато.

— Якщо з тих, хто тоді був, чоловік десять залишилося, то це добре. Хтось загинув, хтось інвалідом став, хтось поранений. Але ми досі спілкуємося.

«Мене два рази засипало»

Найважче поранення Микола отримав на Донецькому напрямку, неподалік Святогірська.

— Нас поставили десь за 300 метрів від першого будинку. Розвідка була погана. Танки почали бити по нас прямою наводкою. Позиції довелося облаштовувати дуже швидко. За півтори години викопалися. Їжі майже не було. Вода, шоколад, горіхи. Казали, що підвезуть. Позицію тримали п’ять днів. За ці п’ять днів ми багато чого зробили: піхоту їхню клали, РПГ взяли, два танки знищили, БМП одну підбили.

А потім Миколу засипало землею.

— Мене два рази засипало, — каже він.

Першого разу його відкопали на третій день.

— Я встав, відійшов три кроки — і знову прилетіло. Знову мене засипало.

Контузія вже була, але від евакуації Микола відмовився.

— Кажу: «Я з вами до кінця».

Медик зробив необхідні уколи, і Микола залишився.

А далі стало ще важче.

— Нас залишилося дев’ять чоловік. Арта працює, «Гради», фосфор, ліс горить. Старших уже нікого немає, самі рядові.

Тоді вирішили відходити.

— Чотири танки били по нас прямою наводкою. Ми пішки 17 кілометрів ішли до точки евакуації.

Звідти Миколу доправили до Краматорська, потім до Дніпра, а далі — до Вінниці.

«Я майже не міг говорити»

У Вінниці Миколі зробили операцію. Потім він проходив лікування через наслідки травми голови.

— Я майже не міг говорити. Працював із логопедом два-три місяці. Вправи для мовлення роблю і тепер. Я щоранку роблю зарядку для мови, бо якщо не робити, воно знову погіршується.

Наприкінці 2022 року Миколу направили до Львова.

— Я хотів назад, але лікарі сказали: якщо ще одну контузію отримаєш, можеш не вижити. До всього ж і мама захворіла на рак. Я пішов зі служби. Через шість місяців її не стало.

«Я буду без групи, але платити не буду»

Після лікування Микола почав займатися оформленням інвалідності. Каже, документи були в порядку, але групу йому не дали. Особливо пам’ятним для нього став випадок в одній із лікарень області у 2023 році.

— Мене там крутили: роздягайся, вдягайся, роздягайся, вдягайся. І в якийсь момент мені сказали: 120 тисяч гривень. Можете уявити мій стан. Я сказав: «І гривні не дам. Я буду без групи, але платити нікому не буду».

Після конфлікту його направили до психіатрів.

— Я вже був на нервах. Мене направили до психіатра. А психіатр подивився і каже: «А що ти хочеш? Нормальна в тебе реакція». І відпустив.

За словами Миколи, після цього близько шести місяців він майже не виходив із дому.

— Я був дуже злий, агресивний. Нікуди не хотів іти, нікого не хотів бачити.

Групу інвалідності він отримав лише у 2026 році.

«Лікуватися мені все життя»

Про те, з чим йому доводиться жити після поранення, Микола говорить без прикрас.

— Після поранення в мене залишилося багато проблем. Нога, голова, хребет. Хребет у мене стиснутий, розтягнутий. Там шість-сім гриж, чотири протрузії, спондильоз. Я вже всіх тих назв і не пам’ятаю. Лікуватися мені треба все життя. Кожні пів року проходити неврологічне лікування. Останнього разу я сам шукав невролога. Знайшов на «Фрегаті» лікаря. Він мене прийняв, але я півтора місяця чекав своєї черги.

Реабілітації після поранення, за словами Миколи, він так і не отримав.

— Реабілітації після поранення в мене не було. Я питав, де можна її пройти. Казали: місць немає або на цей рік уже немає. Ортези, корсети, тростини, милиці — усе це я купував сам. Ніхто мені цього не давав.

«Роботу після фронту теж треба було шукати»

Повернувшись до цивільного життя, Микола намагався знайти роботу.

— Я ходив, шукав. Але коли бачать, що в тебе голова після контузії, ніхто не хоче брати.

Зрештою влаштувався в «Райагробуд».

— Уже два роки працюю в охороні.

Ветеранська пенсія, каже Микола, становить трохи більше шести тисяч гривень.

— Шість із копійками. І на це треба жити, лікуватися.

Але гроші для нього — не єдина проблема.

«Ветеранів треба чути»

Після фронту Микола не очікує для себе якихось особливих привілеїв. Йому важливо зовсім інше: щоб до ветерана ставилися нормально, без жалості й страху.

— Я не хочу, щоб до мене ставилися якось по-особливому. Не треба мене жаліти чи боятися. Я хочу, щоб зі мною просто нормально поводилися, як із людиною.

А от коли йдеться про лікування, реабілітацію чи оформлення документів, на думку Миколи, людина не повинна залишатися сам на сам із системою.

— Після війни ветеран і так має купу проблем: здоров’я, лікування, документи, робота. А ти ще повинен сам бігати по кабінетах і шукати, де тобі допоможуть. Повинна бути нормальна медицина, реабілітація, соціальна допомога, щоб людина знала, куди прийти і що там їй допоможуть, а не ходила від одного кабінету до другого.

Микола говорить і про те, наскільки важливо чути самих ветеранів. Не просто запрошувати їх на зустрічі, а справді враховувати їхній досвід.

— Ветеранів треба чути. Не для галочки: запросили, сфотографувалися — і все. Якщо вже питаєте, то почуйте, що ми говоримо, бо хто, як не ми, знає, з якими проблемами повертаються хлопці? Є, звісно, ветеранські організації. Вони можуть багато чого змінити, але їм теж потрібна підтримка. Бо виходить так, що ветеран і після фронту мусить сам за себе боротися.

«Я воював, щоб діти цього не бачили»

Попри все пережите, Микола багато говорить про дітей.

— Я воював, щоб діти цього не бачили. І вважаю, що діти мають знати, хто такі ветерани, і не боятися їх. Треба, щоб діти з ветеранами зустрічалися. Не раз на рік для галочки, а хоча б раз у квартал, щоб вони могли запитати, що їх цікавить. Не треба нас боятися. Я ж така сама людина.

Після фронту Миколі не хочеться гучних компаній чи якихось особливих розваг. Найкращий відпочинок для нього тепер — просто побути в тиші.

— Мені відпочинок — це коли я знаходжуся в тиші.

Та навіть у тиші він не забуває про тих, із ким пройшов війну. Микола хоче повернутися до місць, де загинули його побратими, коли ці території будуть звільнені.

— Я хочу побувати там, де хлопці загинули.

Пам’ять про побратимів для нього — важлива частина того, з чим він повернувся додому. Він говорить, що все пережите назавжди залишилося частиною його життя. І попри поранення, втрати та все, з чим довелося зіткнутися після фронту, Микола не шкодує про своє рішення стати на захист Батьківщини.

— Якби мене запитали, чи повторив би я увесь цей шлях, скажу: так. Я все зробив правильно.

Микола говорить і про Україну після війни. Розуміє, що відновлення буде непростим, але хоче бачити свою країну іншою.

— Я хочу, щоб Україна була квітучою. Але це буде дуже важкий шлях.

І в цій Україні, на його думку, має бути місце для ветеранів і родин загиблих.

— Треба просто по-людськи до людей ставитися. До ветеранів, до сімей загиблих. Не треба жаліти. Треба розуміти.

«Ми повинні бути одним цілим»

Наприкінці розмови Микола знову повертається до того, що для нього сьогодні є важливим.

— Ми повинні бути одним цілим, рухатись як один живий організм.

Він говорить про необхідність допомагати одне одному, не проходити повз чужу біду, чути військових і ветеранів.

— Не можна стояти осторонь і просто посміхатися. Треба допомагати один одному, пам’ятати, заради чого все це було.

Миколаївські