«Камінь треба слухати»: історія майстрині, яка малює без фарб

02 жовтня 2026 р. 10:00

02 жовтня 2026 р. 10:00

Чим можна малювати, якщо у тебе немає фарб? Камінням, каже Наталія Ткачук. Його треба побачити, відчути й навіть — почути. Зелені відтінки амазоніту, прожилки граніту, фактура яшми — усе це в її руках перетворюється на картини, пейзажі й портрети. Про майстриню редакція Гард.City дізналася завдяки Миколі Кмітевичу, який підказав, що зовсім поруч живе справжня диво-мисткиня. Так почалося наше знайомство з Наталією Ткачук, її сином Іллею та їхнім особливим світом.

Наталія Ткачук Фото: з особистого архіву Автор: адаптація за допомогою ШІ

Творчість — родинна історія

Наталія Ткачук народилася в угорському Дебрецені. Коли була маленькою, батьки повернулися в Україну. Творчість увійшла в її життя дуже рано.

— Творчість була зі мною все моє життя. Малювала, вишивала, в’язала, писала вірші. Усе це я робила для себе, скільки себе пам’ятаю, — каже вона.

Схильність до творчості була і в родині по батьковій лінії. Старші брат і сестра добре малювали, батько власноруч робив меблі. А дядько Віктор був художником і займався ювелірною справою. Бачилися вони нечасто, бо жили в різних містах, та дитячі враження залишилися на все життя.

— Коли в дитинстві я приїжджала до нього, мені, звісно, було дуже цікаво. Я годинами роздивлялася його роботи. Це були прекрасні картини, цікавий посуд. Як сьогодні пам’ятаю вишукану срібну сільничку, настільки тонка робота була. Він завжди розповідав мені про різні техніки, про фарби, дарував різні речі для малювання, книжки на цю тему.

Каже, саме дядько Віктор сильно вплинув на її художній смак. Хоча за освітою Наталія економіст, за спеціальністю вона не працювала.

— На жаль, я не змогла піти вчитися, де хотіла, і довелося на економіста. Жодного дня я не працювала за спеціальністю. Усе життя моя робота була пов’язана лише з творчістю.

Був у її житті й період у монастирі. Там Наталія отримала благословення на створення ікон. Дві з них залишилися на Закарпатті: одна — у соборі Хуста, друга прикрашає фасад церкви чоловічого монастиря Мукачівського району.

Фото: Martagon Queen Art, адаптовано за допомогою ШІ

Від кукурудзяного листя до каменю

До кам’яної мозаїки Наталія прийшла не одразу. Коли жила у Вишкові на Закарпатті, її зацікавило місцеве ремесло — плетіння з кукурудзяного листя.

— Там плетуть сувенірні капці, капелюшки, кошики тощо. Я замовила собі форми та інструменти для цього, освоїла, але вирішила піти далі й робити українські ляльки. Але, мабуть, тоді це було не на часі і людям це було не потрібно.

А потім у її житті з’явився камінь. Точніше, маленький зелений камінець, знайдений на березі Тиси.

— Я закохалася в цю природу, річки, гори. Часто ходила гуляти на річку Тису та постійно збирала гарні камінці. І одного разу знайшла гарний обкатаний камінець зеленого амазоніту. Такий гарний був колір, і захотілося передати його красу.

Наталія вже мала досвід роботи з мозаїкою в римській техніці, але потрібного обладнання для нарізання каменю тоді не було. Тож довелося шукати власний спосіб.

— Я створила новий вид мозаїки, з ламаного каменю. Таким чином краще розкривається його текстура, — пояснює вона.

Перші роботи були простими й навіть грубими. Та поступово Наталія вдосконалювала технологію, вчилася бачити можливості матеріалу й точніше передавати задум.

Фото: Martagon Queen Art

«Кожен камінь має свій характер»

Спеціальної художньої освіти, як уже говорила Наталія, не має. Каже, що художній хист у родині був спадковим, а майстерність приходить із практикою, спостереженням і постійною роботою.

Для неї камінь — матеріал, до якого потрібно прислухатися.

— Кожен камінь має свій колір, свою структуру, і це треба завжди мати на увазі. Часто буває, що камінь виглядає по одному, а коли кладеш його до іншого, то він змінює свій колір. Якщо він має прозорість, то забирає на себе трохи кольору сусіднього. Це треба відчувати, як поведе себе той чи інший камінь у мозаїці.

Тому матеріал для кожної роботи Наталія підбирає дуже уважно. Головні критерії — колір і безпечність. Використовує різне натуральне каміння — те, яке можна знайти або придбати.

Наприклад, червону яшму можна замінити червоним гранітом. Колір начебто той самий, але результат буде різним: у граніті є домішки чорного біотиту та сірого кварцу, які впливають на відтінок. А ось фарбувати каміння Наталія категорично не хоче.

— Камінь має свій гарний колір, свою неповторну структуру. Таке зафарбовувати я вважаю святотатством.

Для картин, які перебуватимуть просто неба, використовує спеціальний кристалізатор для каміння. Він закриває мікротріщини та відштовхує бруд, але не змінює вигляду матеріалу.

Коли камінь стає портретом

Останній рік Наталія освоює ще один напрям — портрети. І тут камінь виявився значно складнішим за фарбу.

— У портреті дуже важко передати колір. На відміну від фарб, камінь має скромнішу кольорову гаму, та й його не можна змішати, як фарбу, і створити новий колір. Тому заради одного потрібного відтінку іноді доводиться перебрати дуже багато каміння.

Іноді потрібен буквально крихітний фрагмент.

— Треба вибрати лише маленький шматочок, де буде схожий відтінок. Та портрет — це не лише колір. Дуже тяжко складати портрет людини за фотографією, не знаючи людину наживо. Треба все ж таки знати її характер. Тоді портрет вийде гарнішим та точнішим. Особливу увагу приділяю зовнішнім рисам, щоб не деформувати пропорції того чи іншого обличчя.

Камінь обрав і син

З камінням працює не лише Наталія. Її син Ілля теж обрав цей матеріал для творчості, хоча прийшов до мозаїки своїм шляхом.

— Для мене творчість була також із дитинства. Ще у шкільні роки я дуже любив образотворче мистецтво. Здебільшого я малював, — говорить він.

До роботи з мозаїкою Ілля вже мав досвід роботи з камінням, але в іншому форматі: виготовляв світильники, меблі, займався різьбленням.

— Але був період, коли я втомився від такої роботи. Оскільки також люблю каміння і працював із ним, то вирішив перейти на мозаїки і зробити максимально так, щоб світ зміг побачити цю красу.

Тепер мама й син працюють із тим самим матеріалом, але кожен має власне бачення.

— Ми з сином працюємо практично окремо, адже у нас різний смак та бачення. Іноді можемо щось обговорити, посперечатися, але разом картину не робимо. При замовленні — все залежить від картини, яку хочуть. Кому ближче ця тема, той і буде виконувати.

«Камінь не котик»

А що робити, коли матеріал раптом не хоче підкорятися задуму? Наталія сміється:

— Камінь не котик, він не може не слухатися. Але він має свій характер, і до цього я не завжди можу бути готова. Тому іноді переключаюсь на іншу роботу, поки не зможу з ним «домовитись». А коли робота на замовлення та в обговорений термін, то, звісно, стає складно.

Є в Наталії й робота, яку вона давно хоче створити.

— Передати каменем туман. Це не зовсім картина, а скоріше, деталь.

Улюбленої роботи майстриня теж не називає.

— На кожну роботу йде стільки часу, що починаєш її любити і завжди складно з нею розлучатися.

Бліц із сином Іллею

На завершення ми попросили Іллю кількома короткими відповідями розповісти про маму як мисткиню.

— Якби треба було описати Наталію Петрівну як майстриню одним словом, яке б ви обрали?

— Багатогранна.

— Хто з вас терплячіший під час роботи — ви чи вона?

— Вона.

— Що вона робить, коли камінь «не слухається»?

— Іноді переключається на іншу роботу, поки не зможе з ним «домовитися».

— Якби ви могли створити одну картину разом, що б це було?

— Скоріше за все, якийсь знайомий пейзаж.

— Яку рису характеру Наталії Петрівни найкраще видно саме в її роботах?

— Напевно, наполегливість. Бо задумати в голові — це одне, а реалізувати — це зовсім інше.

Миколаївські