«Дайте мені автомат»: історія добровольця Олександра Манзюка

02 жовтня 2026 р. 19:28

02 жовтня 2026 р. 19:28

«Армія взагалі не для мене»: декілька разів повторює Олександр Манзюк — ветеран, який пройшов шлях від висадок на островах Херсонщини до важких боїв на Харківщині. До повномасштабного вторгнення чоловік не планував пов'язувати життя з армією. Проте 24 лютого 2022 року, дізнавшись про початок великої війни, не вагаючись вирішив піти захищати країну добровольцем. Зазнавши важкого поранення й контузії, він пройшов складний шлях лікування, а навесні 2026 року, після народження дитини, звільнився зі служби й повернувся до цивільної викладацької та підприємницької діяльності у Первомайську.

«Дайте мені автомат»

24 лютого 2022 року о п’ятій ранку мені подзвонив брат: « Почалася війна ». Я одразу не повірив. Було незвично й незрозуміло, що робити. Одразу поїхали заправляти транспорт.

Того ж дня мені якось захотілося, щоб у мене в руках був автомат. Не знаю чому — мабуть, так почувався б більш впевнено. Я згадав, що у мене навчалася студентка, яка на той момент служила у військовій частині. Зателефонував їй: « У вас там є місце? Дайте мені автомат ».

Фото: з особистого архіву Олександра Манзюка

25 лютого зателефонували й сказали, що місце є. Зібралися, під олівець отримали автомати, боєкомплект і ввечері виїхали. Народу була просто тьма. На мою думку, це свідомі люди, які пішли першими захищати Україну, навіть не знаючи, що з нами буде далі.

Так Олександр Манзяк став добровольцем.

Спочатку нас завезли на трасу Київ — Одеса за Кривим Озером. Потім перекинули під Південноукраїнськ, коли росіяни були вже під Вознесенськом. А далі, коли їх відкинули до Миколаєва, був Херсонський напрямок. Там ми працювали на островах. Головний острів, де ми виконували завдання і де я отримав поранення, — Білогрудий.

Згодом, уже у 2025 році, нас мали перекинути на Донецький напрямок. Далі — Харківський: спочатку Вовчанський район, село Стариця на самому кордоні, а потім — Куп’янський напрямок: Дворічна, Кутьківка.

«Зараз найстрашніше — не сам бій на лінії зіткнення, а дорога до місця призначення»

Як на мене, найстрашніше в армії — це передислокація, нові місця. Коли ми працювали на Херсонщині, то знали кожен кущ, усі шляхи підходу та відходу. А коли почали масово з’являтися дрони — а це найнебезпечніше, що зараз працює, — довелося пересуватися переважно пішки.

На початку війни і навіть у 2023 році ми могли під’їхати автомобілем за кілометр до позицій і спокійно розвантажитися. Артилерія ворога тоді працювала неточно, ніби тільки вчилася на нас. Зараз же дрони долітають на 30-40 кілометрів. З’явилися FPV-дрони на оптоволокні, на які взагалі не діє жоден РЕБ. Вони можуть годинами сидіти десь на дорозі й чекати на транспорт. Тому на позиції ми ходили пішки понад 20 кілометрів: у повному спорядженні, з каністрами пального та водою.

Зараз найстрашніше — це навіть не сам бій на лінії зіткнення, а дорога до місця призначення. Дуже багато безпілотних літальних апаратів, яких не чути. Особливо важко в осінньо-зимовий та весняний періоди, коли немає листя і ніде сховатися, а камери на ворожих дронах дуже якісні.

«Армія взагалі не для мене»

Якби не вторгнення, я б ніколи туди не пішов, бо не розумію цієї системи управління. Але мені дуже подобається наше нинішнє керівництво — на посади призначають бойових офіцерів, а не залишають оцих «совкових», які навчалися в Росії та працюють за тими ж методичками, що й противник.

Наш командир роти — це людина, яка сама пройшла піхоту з перших днів війни. Він розуміє кожного солдата: як правильно підійти на позицію, як відійти. На початку він особисто заводив новобранців на позиції. Усі були в шоці, адже офіцери зазвичай так не ходять. Але він справжній воїн. Коли армією керують такі люди, це дає результат.

Людина має працювати на тому місці, де вона ефективна і до чого має хист. Бувало, що механіка без жодних курсів призначали медиком.

А щодо військового навчання — це окрема історія. Базову військову підготовку я проходив наприкінці 2022 року, коли ми вже пройшли Миколаїв. Приїжджаємо на полігон після пів року реальних боїв, а нам інструктори розказують, як розбирати й складати автомат. Я просив: « Дайте мені кулемет, я хочу бути кулеметником ». А мені відповідають: « Ні, ти командир відділення, тобі не положено ». Натомість кулемет силою давали хлопцю, який вагався, чи зможе його взагалі тягати.

«Бойова медицина потрібна кожному»

29 червня 2023 року Олександра поранило на Херсонщині.

Снаряд пройшов дуже близько — за секунди будівлю насосної станції почали розбирати. Мене привалило стіною, у голові опинилося від 40 до 50 осколків від шрапнелі. Я не одразу зрозумів, куди поранило. Думав, що це все від того, що стіною привалило. Дивувався: ідеш, трохи напружиш голову — і знову починає текти кров із носа та вух. Контузія була сильна.

Але нам пощастило прослизнути тилом ворога. Коли підійшла група евакуації, стався скид із дрона — загинув наш бойовий медик, а побратим дістав важке осколкове поранення в ногу.

«Я ще не повернувся повністю»

Навесні 2026 року Олександр звільнився зі служби. Сьогодні він викладає у Первомайському фаховому коледжі та автошколі, має свою справу.

Для мене найважче, коли повертаєшся в рідне місто і чуєш російську мову або музику. Хлопці віддають життя за те, щоб люди жили, а дехто взагалі не цінує це. Найвища цінність — це життя, і за нього там платять найвищу ціну. Лякає така байдужість. Є ті, кого війна зачепила — у кого хтось служить, поранений чи загинув, у них є розуміння. Але залишаються й ті, хто досі чекає «руського міра».

Для мене зараз російська мова та контент — це як фізична алергія, аж око сіпається. П’ятий рік повномасштабної війни, а люди досі слухають російську музику чи дивляться їхні фільми. Вони не розуміють, що за кожне прослуховування купуються ті самі ракети й «шахеди», які потім летять у наші будинки. Своїх дітей я навчаю так, щоб вони знали свою історію, мову й розуміли, хто наші предки. Бо якщо ми самі не будемо плекати свідомість, то за що тоді наші хлопці повіддавали своє життя?

Про службу чоловік розповідає з гумором (чи то лише так здається). На долі секунди замовкає, коли пригадує загиблих побратимів.

«Наживатися на війні — це верх цинізму»

Величезна подяка людям із Кривого Озера, Лисої Гори, Бандурки, які з перших днів і досі передають харчі, збирають вакуумовані набори: борщі, каші, голубці. Зараз автомобілем на позиції заїхати неможливо, тому провізію та воду хлопцям доставляють скидами з дронів. Занести все на собі на позицію людина фізично не здатна.

Прикро бачити, як прості люди віддають останнє, скидаються на ті ж буси, а чиновники крадуть або наживаються на біді. У 2023 році, під час перших відключень світла, генератор, який до війни коштував 4 тисячі гривень, продавали за 50 тисяч. Наші бійці купляли їх за власні гроші.

«Державної політики щодо ветеранів у нас фактично немає»

Відношення держави — ніяке. Ми ж бачимо, що було з афганцями чи чорнобильцями: після війни пільги звели до такого мінімуму, що вони стали формальністю.

Ти витрачаєш купу часу й власних коштів, щоб зібрати стоси довідок, довести, що ти дійсно був на війні й отримав УБД не просто так, а потім отримуєш 700 гривень на місяць. У мене, слава Богу, є руки й ноги, я можу працювати. А що робити людям, які залишилися без кінцівок? Вибити пенсію по інвалідності — це пройти всі кола пекла, хоча виплати там мізерні. Це зовсім не те відношення, на яке заслуговують захисники.

Уся ця система, коли ти приходиш, а тебе психологічно чавлять, кажуть: « Нічого немає, йдіть туди », і просто відсилають бігати по кабінетах... Людині з інвалідністю це зробити важко. Мені просто жаль хлопців, які віддали стільки здоров’я нашій країні, а вона на це плює.

Держава навіть на 10% не справляється із задачами щодо ветеранів та пенсіонерів. Усі ці пільги, якими нас мали б забезпечувати автоматично, ти мусиш ходити й випрошувати. Витрачаєш купу часу, і в результаті люди просто опускають руки й перестають звертатися до державних органів. Це, безумовно, впливає й на тих, хто зараз не хоче йти до армії: вони бачать таке ставлення і не розуміють, навіщо це їм. Але особисто я йшов захищати не політиків чи систему — я йшов за свою родину та за Україну.

Найбільше обурюють політики, які безперешкодно виїжджають за кордон, обкравши країну на мільйони чи мільярди. Вони беруть притулок в Європі й розкошують, хоча під час війни зрадник і мародер — це той самий ворог країни.

Водночас прості люди, пенсіонери віддають останнє з мізерних пенсій у 3-4 тисячі гривень, щоб відправити кошти військовим на техніку. Та й самі військові відривають гроші від власних родин: купують за свій кошт їжу, одяг , ремонтують автомобілі та докуповують спорядження.

«Війна — це суцільний мінус»

Армія взагалі не моє, якщо чесно. Я не вмію так працювати. Але за хлопцями дуже сумуєш — туди прямо тягне. Я тепер добре розумію тих, хто відслужив, побув трохи вдома і знову повертається на фронт.

Війна — це суцільний мінус, у ній безліч лиха. Але є один плюс: вона одразу показує людину наскрізь — хто є хто і як поводиться. Коли побратими ризикують власним життям, аби витягнути тебе пораненого, у підсвідомості назавжди залишається бажання відплатити їм тим самим. І це постійно тисне, бо війна не закінчилася, а хлопці залишаються там. Тому хочеться хоча б якось їм допомагати або бодай бачитися.

Миколаївські