Зберегти те, що зникає: у Первомайську відкрили першу виставку художниці Катерини Коваль

09 жовтня 2026 р. 08:27

09 жовтня 2026 р. 08:27

Соняхи, автентичні хати, осінні пейзажі, домашні тварини й багато теплих кольорів. У Первомайську, у міській бібліотеці відкрилася перша персональна виставка художниці Катерини Коваль. Відкриття вийшло не офіційним: друзі, рідні, колеги, однокурсники, поціновувачі живопису, вірші, розмови й навіть чаювання. А поміж усім цим — картини, у яких художниця намагається зберегти те, що добре знає з дитинства і що поступово зникає з українського села.

Катерина Коваль Автор: Наталія Клименко

Зізнаюся, я не очікувала, що ця виставка так мене зачепить. Напевно тому, що в картинах Катерини є щось дуже знайоме. Хати, сільські подвір’я, дороги, дерева — усе це ніби з чиєїсь пам’яті, але водночас і з моєї.

І ще вона настільки сонячна — ця виставка. Не лише через жовтий, червоний, золотистий кольори. У ній є якесь особливе тепло, від якого не хочеться швидко йти. Навіть осінь на полотнах Катерини не холодна й сумна, а тепла, світла, така, яку хочеться запам’ятати.

Антоніна Григоренко, одна з організаторок виставки Автор: Наталія Клименко

Я розглядала її роботи й думала про те, як багато звичного ми перестаємо помічати, поки воно є поруч. Стара хата, вікно, дерево біля подвір’я, а потім виявляється, що саме цього вже може не бути.

Мабуть тому її картини так чіпляють. Катерина сама не приховує, що пастельні кольори — не зовсім її історія:

— Я люблю яскраве.

І це відчувається одразу. У її роботах багато сонця: навіть тоді, коли на них осінь.

Від зустрічі — до першої виставки

Тетяна Ляшенко в центрі Автор: Наталія Клименко

До персональної виставки Катерина не йшла за якимось заздалегідь складеним планом. Все почалося зі звичайної зустрічі з Тетяною Ляшенко, з якою вони колись працювали.

— Ми недавно зустрілися з Тетяною Степанівною. Вона запитала: «Чим ти займаєшся?» Кажу: «Господарка, пишу картини і макети». А вона: «Я тобі організую виставку». І вона оце все домовилася.

До справи долучилася Антоніна Григоренко, працівниця бібліотеки.

На відкриття прийшли люди, які знають Катерину багато років, друзі, рідні, колеги й ті, кому близьке мистецтво. Серед гостей були Олег Каніфольський, Ольга Островська, Ірина Тихончик, Тетяна Ляшенко, Лоріна Лисогурська, Ольга Лепська, Ніна Чорна.

Віра Усатюк Автор: Наталія Клименко

Для однокурсниці Олени Смольнікової це була ще й зустріч із Катериною після студентських років. Чотири роки вони разом навчалися в КІРУЕ.

Олена згадувала Катерину як просту мудру сільську дівчину — справжню, толерантну, спокійну, яка завжди пам’ятала, звідки родом. Тепер, каже, їй приємно і навіть трохи гордо бачити, як колишня однокурсниця виходить у світ зі своїми художніми полотнами.

На відкритті було багато теплих слів. Антоніна Григоренко, організаторка виставки, читала свої поезії. Свої вірші читали і Олег Каніфольський, Лоріна Лисогурська та Ірина Тихончик.

А ще під час виставки Катерина отримала нові пропозиції — представити свої роботи у краєзнавчому музеї та взяти участь у фестивалі .

Ірина Тихончик, наукова співробітниця Первомайського краєзнавчого музею Автор: Наталія Клименко

Від дитячого малювання — до улюблених сюжетів

Малювати Катерина любила ще змалку.

— Мама казала, що талановита. Як усі мами, — усміхається вона.

Потім було навчання в КІРУЕ — інституті, якого нині вже немає. Катерина здобула спеціальність дизайнера, промислового дизайнера. Саме там, за її словами, їй пощастило з викладачами живопису та рисунку.

— У нас були прекрасні викладачі. І вони показали мені будову, як нам передати колір.

За спеціальністю Катерина не працювала. Спочатку робила сувеніри з глини, потім зрозуміла, що найбільше її тягне до пензля і фарб.

Працювала у Центрі науково-технічної творчості, передавала свої знання дітям, а живопис тим часом залишався поруч. І поступово повертав її до того, що було знайоме з дитинства: до села, української хати, соняхів, знайомих доріг і краєвидів.

Катерина народилася у селі Лещівка на Кіровоградщині. Каже, місцеві пейзажі чимось нагадують їй наші грушівські місця: вода з-під каміння, річка Ятрань, звивисті дороги, простір.

— Я виросла в селі, люблю те, що там було. І намагаюся передати й зберегти це на картинах.

«Соняхи — це моя любов»

Є сюжети, до яких художник повертається знову і знову. У Катерини це хати й соняхи.

— Мені одногрупники завжди усміхалися з того, що соняхи — це моя любов. Соняхи, хатки — я це дуже люблю.

І так воно залишилося на картинах. Та за цим захопленням для Катерини є ще й тривога. Її непокоїть, що українська сільська архітектура зникає.

— З віком я зрозуміла, що шкода. Наша архітектура, сільська і міська, не дуже вивчена. До всього ж, сільська архітектура зараз зникає. Мені дуже жаль.

Хату можна забрати із собою

А ще Катерина створює макети сільських будинків. Не точні копії конкретних хат, а, як сама пояснює, макети «по відчуттях». Їй важливо передати фактуру, колір, вікна, вік будинку — те, що людина пам’ятає про свою хату.

— Я створюю макети в мініатюрі, макети не один до одного, а макети по відчуттях, щоб передати ту текстуру, колір, те, що кожна людина пам’ятає.

До речі, у цієї ідеї є й особливий сучасний сенс. Багато українців через війну опинилися далеко від своїх домівок.

— Справжню хату із собою не забереш, а ось макет — можна. Він маленький, компактний. І коли погляд падає на нього, знову повертаєшся в той час.

Лоріна Лисогурська Автор: Наталія Клименко

Картина іноді просто чекає

На виставці було представлено близько 30 картин і кілька макетів. Пише Катерина по-різному. Деякі роботи народжуються швидко, а деякі можуть довго чекати свого часу.

— Буває, деяка картина може стояти пів року недописана, тому що не виходить, не складається. А потім — раз, і дописала за два дні. І все. Готова.

Найбільше вона любить осінь. Каже — за кольори.

— Я обожнюю червоно-жовту гаму.

Тож зимових пейзажів у її творчості майже немає. Її стихія — колір.

— Малюнок мені чомусь не по душі. Чорно-білий. А я люблю колір. Колір для мене — це дуже така тепла історія.

Миколаївські