«Полон вбиває. Не мовчи»: у Первомайську знову нагадали про тих, кого чекають

26 жовтня 2026 р. 10:33

26 жовтня 2026 р. 10:33

25 жовтня, в останню неділю місяця, у Первомайську знову відбулася акція «Полон вбиває. Не мовчи». Прийшли рідні військовополонених і зниклих безвісти, ті, хто досі чекає на повернення близьких, і ті, хто вже пережив найстрашніше. Журналістка Гард.City побувала на акції.

Тут чужого болю не буває: від авторки

Колись я вже писала, як важко залишатися просто журналісткою на таких акціях. Бо щоразу, коли приходжу сюди, бачу не просто історії, про які маю розповісти. Бачу людей, яких уже знаю, їхні очі, сльози, надію. І розумію: усе це неможливо просто записати й залишити десь там, у тексті.

Тут плачуть, обіймаються, діляться новинами й підтримують одне одного. Кожна звістка швидко розходиться між присутніми. І всі прислухаються: а раптом цього разу є новини про їхніх рідних?

Більшість облич мені вже знайомі. І мене тут знають. За цей час ми стали ближчими. Так буває, коли людей об’єднує спільне горе, а ще — очікування, яке ніяк не закінчується.

Цього разу найбільше болить за тих, хто вже дочекався своїх рідних на щиті. Хто місяцями, а то й роками сподівався на повернення, але замість обіймів отримав найстрашнішу звістку.

Одні ще чекають. Інші вже оплакують

Остання неділя жовтня. У середмісті знову збираються рідні військовополонених і зниклих безвісти. Біля входу до парку інсталяції з портретами тих, кого досі шукають і чекають удома.

Сонце пробивається крізь золоте осіннє листя й освітлює фотографії. Дивлюся на портрети і на мить здається, ніби обличчя оживають у сонячних відблисках. За кожним — людина, якої немає поруч із рідними. Хтось іще сподівається на повернення, а хтось уже отримав страшну звістку й тепер мусить учитися жити з утратою.

Пліч-о-пліч стоять ті, хто ще сподівається на повернення рідних, і ті, хто вже попрощався з ними Автор: Наталія Клименко

Організаторка акції Леся Щербаченко чекала на чоловіка два з половиною роки. Шукала, сподівалася, намагалася дізнатися бодай щось. Тепер на Лесі чорна хустка — знак жалоби. Кілька днів тому вона поховала чоловіка .

Ми обіймаємося. У такі хвилини важко знайти слова, які могли б бодай трохи полегшити біль. Але Леся сьогодні знову тут. Вона знайшла в собі сили повернутися до людей, з якими стільки часу ділила надію.

Світлана Остафичук Автор: Наталія Клименко

Серед тих, хто вже отримав страшну звістку, — і Світлана Остафичук. На сина вона чекала рік, шість місяців і дев’ять днів. До останнього вірила, що він живий.

Світлана писала всюди, їздила, шукала будь-яку можливість дізнатися про долю сина й домогтися, щоб його внесли до списків на обмін. Коли надійшов збіг ДНК, рідні не могли повірити й наполягли на повторній експертизі. Другий результат підтвердив перший.

Після цього Світлана поїхала на впізнання тіла.

— Це був останній постріл у серце, — каже вона. — Хочу, щоб ніхто більше не пережив такого горя. Щоб закінчилася ця клята війна. Щоб усі наші хлопчики й дівчата були живі.

Чекати, сподіватися, підтримувати

Євгеній Фаріонов Фото: опублікувала Кам'яномостівська гімназія

Поки готуємося до хвилини мовчання, говоримо про тих, хто повернувся з полону. Такі новини швидко розходяться між людьми, і кожне повернення стає спільною радістю.

Серед звільнених — Євген Фаріонов, який провів у неволі чотири з половиною роки, та Михайло Позняк. Його донька Каріна весь цей час приходила на акції, нагадувала про батька й домагалася його повернення. Тепер вона повідомляє, що батька звільнили 23 жовтня 2026 року.

Михайло Позняк ліворуч Фото: надала донька звільненого з полону

Учасники також говорять про Костянтина Сичака, але підтвердити інформацію про його повернення не вдалося.

Цього разу людей трохи менше, але дух тут, як завжди, сильний. Гучномовець до рук бере Олександра Євдокимова і нагадує про тих, кого досі шукають. Серед них і її чоловік Владислав. Він зник 17 лютого 2025 року між селами Кутьківка та Дворічне Куп’янського району.

Настає хвилина мовчання, голоси стихають. Люди схиляють голови, поруч сигналять автівки. Первомайськ вшановує загиблих і вкотре нагадує про військовополонених та зниклих безвісти. Про тих, кого чекають удома, і про родини, для яких пошуки та невідомість досі тривають.

Миколаївські