Хата, яку можна взяти із собою: як сестри Пташник допомагають зберегти пам’ять

28 жовтня 2026 р. 08:42

28 жовтня 2026 р. 08:42

Взяти із собою рідну хату, нехай у мініатюрі, можна. Уже кілька років Катерина Коваль-Пташник створює дерев’яні копії українських осель. Вона відтворює домівки такими, якими їх пам’ятають господарі.

Сестри Тетяна та Катерина (праворуч) Автор: Наталія Клименко

Гард.City вже розповідав про творчість Катерини з нагоди її персональної виставки. Цього разу зустрічаємося на інтерв’ю, поговорити про хатки та історії, які за ними приховані. На зустріч вона приходить разом із сестрою Тетяною, яка приїхала до Первомайська з Кропивницького. Катерина представляє її з усмішкою:

— Моя менеджерка.

Починаємо з творчості, а невдовзі розмова веде нас у дитинство: до маминого подвір’я, сільських звичаїв, давніх пісень і родинних переказів. Сестри доповнюють одна одну, згадують людей, діляться задумами. І поступово стає зрозуміло: маленькі хатки — лише початок значно більшого.

Як Катерина почала робити хатки

Катерина Коваль-Пташник під час презентації персональної виставки у Первомайську Автор: Наталія Клименко

У творчості Катерини шлях чималий: від картин до роботи з глиною, а згодом — до маленьких дерев’яних осель. Спеціально займатися мініатюрними хатами Катерина не планувала. Усе почалося з особистої історії, після смерті мами.

Чашка, яку Катерині подарували мама й сестра, розбилася. Викинути її рука не піднімалася, а знайти таку саму не вдалося. Тож Катерина вирішила перетворити її на декоративну хатку.

Згодом Тетяна побачила на ярмарку в Одесі мініатюрні будиночки й запропонувала сестрі спробувати зробити власні.

— Вона каже: «Ти зможеш краще зробити». Ну, краще то краще. Ти придумай, подумай, зроби хатку, — згадує Катерина.

Так у її творчості з’явився новий напрям. Тетяна взяла на себе роль менеджерки: допомагає розповідати про роботи в соцмережах, знайомить сестру з людьми, яким цікаві українські традиції.

Спочатку це були просто маленькі будиночки. Та з кожним замовленням Катерина дедалі виразніше розуміла: для людей її робота — не лише прикраса інтер’єру. За мініатюрою стоїть справжня оселя, а з нею — дитинство, батьки, рідні голоси й життя, до якого хочеться подумки повертатися.

У кожної хати — свій характер

Макети Катерини зазвичай близько 15 сантиметрів завдовжки. Здавалося б, що складного в такому маленькому будиночку? Але спробуй відтворити справжню хату так, щоб людина впізнала саме свою. Тут важливе все: форма даху, розташування вікон і дверей, колір стін, оздоблення кутів, ґанок чи веранда.

На перший погляд, сільські хати можуть бути схожими. Та варто придивитися — і відмінності стають помітними. А коли йдеться про родинну оселю, навіть найменша деталь може виявитися важливою.

Замовлення надходять із різних куточків України. Тож кожна нова хатка починається з фотографій і розмов із замовниками. Яким був будинок колись? Що змінилося з роками? Які деталі обов’язково потрібно відтворити? Допомагають старі фото, відео, а часом — лише спогади самих господарів.

— Кожен регіон має свої особливості, — пояснює Катерина.

Від маленьких будиночків сестри переходять до української культури, яку Катерина відкриває для себе дедалі глибше. Вона згадує, як під час навчання шукала зображення традиційного вбрання саме Кіровоградщини. У книжках знаходилися строї інших регіонів, а про рідний край інформації майже не було. Тепер завдяки етнографічним проєктам, зокрема «Бабі Єльці», дізнається більше про місцеві традиції.

З архітектурою так само. У різних областях відрізняються не лише розміри будинків, а й оздоблення, кольори, розташування вікон. Навіть господині сусідніх хат могли по-різному пофарбувати віконниці чи підвести низ стін.

Катерина намагається відтворити будинок таким, яким його пам’ятають замовники. Не обов’язково в теперішньому стані, скоріше — в найкращі роки його життя.

На фотографіях, які надсилають люди, нерідко хати, що вже постаріли або стоять покинутими. Батьків не стало, діти роз’їхалися, доглядати за будинком нікому. Десь замінили старі вікна, десь розібрали піч чи прибудови. А в уяві людини оселя залишається іншою — такою, якою була колись.

— Для мене це життя. У житті не все ідеальне. Я намагаюся зробити макет так, як було колись, у найкращий час, — каже Катерина.

Коли замість фотографій — спогади

Катерина Коваль-Пташник із мініатюрною копією оселі Фото: У кожної хатки — своя історія. Катерина відтворює оселі за фотографіями та спогадами їхніх господарів

А що робити, коли фотографій майже не залишилося? Сестри пригадують, що іноді замовники мають лише маленький фрагмент старого знімка, а самої хати вже давно немає. Проте люди пам’ятають стільки подробиць, що готові відновлювати їх одну за одною.

Катерина розповідає про замовницю, яка кілька ночей поспіль малювала будинок на папері в клітинку. Їй було важливо показати, де саме розташовані двері, у який бік вони відчинялися, які деталі були на горищі.

Для майстрині деякі уточнення спочатку здавалися не такими вже й суттєвими, але замовниця наполягала: кожна дрібниця має бути на своєму місці.

— Вона каже: «Ні, не з того боку двері відчиняються». Для мене це було якось навіть не так важливо, а для неї — дуже. Я зробила так, як вона хотіла, — пригадує Катерина.

Людині потрібна не просто зменшена копія будинку. Вона хоче впізнати саме свою хату — ту, яку пам’ятає з дитинства, де жили рідні, відбувалися родинні свята і де все було знайомим до найменшої дрібниці.

Ще одна історія особливо запам’яталася Катерині. Жінка замовила макет для 95-річного дідуся. Коли він отримав подарунок, то дуже зрадів. Майстриню вразило, наскільки сильно літній чоловік відреагував на маленький будиночок, адже люди його покоління не завжди звикли відкрито показувати свої почуття.

Мініатюра, що повертає родину до спільних спогадів

Рідну хату можна взяти із собою — у мініатюрі, створеній за фото та спогадами Фото: з особистого архіву Катерини Коваль-Пташник

Сестри відзначають іще одну особливість цієї роботи: мініатюра нерідко стає приводом для родичів знову заговорити про спільне минуле. Навіть ті, хто давно не згадував подробиць дитинства, починають телефонувати одне одному й відновлювати історію родинної оселі.

Хтось запитує сестру про колір вікон, хтось розпитує брата про двері. Інші пригадують, коли й хто фарбував лавки, де стояла антена, яким був ґанок.

— Починається: «А які там були двері? А як вони фарбувалися?» І люди знову налагоджують ці ниточки між собою, — розповідає Катерина.

Тетяна погоджується: такі розмови допомагають повернутися до історій, які могли б так і залишитися забутими. Буває й так, що після першого подарунка замовлення повторюються: хтось із родичів теж хоче мати власну хатку.

З одного невеликого будиночка виростає ціла родинна історія. Люди пригадують подробиці, розпитують одне одного, дізнаються про рідних те, чого раніше не знали. І часом розмова про колір вікон стає приводом поговорити про значно важливіше.

Замовлення надходять і від людей, які вже багато років живуть за кордоном, і від тих, хто втратив дім через війну або був змушений залишити рідне місце. Для них мініатюра стає способом зберегти зв’язок з батьківщиною, якої більше немає поруч.

— Найважливіше для українців — родина. Відчути своє коріння, свій ґрунт. Сила роду — це не просто абстрактні слова, — говорять сестри.

Коли знаєш, звідки ти, легше відчути опору. Особливо тепер, коли багато родин переживають втрати, вимушені переїзди й розлуку.

Форма даху, розташування вікон і дверей — Катерина відтворює деталі, за якими господарі впізнають свою хату Фото: з особистого архіву Катерини Коваль-Пташник

Чому сестри хочуть, щоб села жили

Від родинних історій розмова переходить до долі українського села. Катерина й Тетяна говорять про зміни, які бачили протягом останніх десятиліть. Від 1990-х років села втрачали мешканців, зникали робочі місця, школи, магазини, медичні пункти. Навіть великі населені пункти поступово порожніли.

Війна принесла нові втрати. Для багатьох людей дорога до рідної хати стала болючим нагадуванням про те, що вже не повернути.

Та сестри знають і про тих, хто мріє повернутися в село, відновити будинок, започаткувати власну справу. Комусь важливо знову жити там, де виріс, комусь важливо показати дітям місця, з якими пов’язана історія родини.

— Дуже хотілося б, щоб люди могли залишатися в селі. Щоб були робота, школи, садочки, медична допомога. І дороги. Якщо село без доріг — це прямо біль, — говорить одна із сестер.

Колір віконниць, ґанок, двері — у макеті важлива кожна деталь, яка робить хату впізнаваною Фото: з особистого архіву Катерини Коваль-Пташник

Від «Баби Єльки» до Полтавщини

Поступово мініатюри Катерини виходять за межі особистих замовлень. Завдяки знайомствам із людьми, які досліджують і популяризують українську культуру, її роботи знаходять нові місця й нових глядачів. І тут Тетяна теж має свою роль: допомагає сестрі розповідати про хатки, знайомить її з людьми, яким близькі такі проєкти.

Один із макетів — хата, пов’язана з етнографічним проєктом «Баба Єлька» , — представлений в етнолабораторії у Кропивницькому.

Ще дві роботи можна побачити на Полтавщині, у просторі, пов’язаному з проєктом «Древо». Це мініатюра прадідової хати Едуарда Крутька та старого дерев’яного магазину. На зустрічах і фестивалях люди впізнають будівлі, які колись бачили наживо.

Для Катерини це особлива радість: маленький будинок не просто стоїть на полиці, а допомагає закарбувати минувшину.

Сестри пригадують і знайомства з майстринями, які відтворюють традиційні писанки природними барвниками, працюють із воском, досліджують народні пісні й одяг . У таких проєктах творчі люди зустрічаються, обмінюються досвідом, знаходять однодумців і підтримують одне одного.

Катерина зізнається: раніше часто знецінювала власний шлях. Тепер бачить, що досвід не був марним, — поступово все складається в цілісну історію.

— Дуже круто, коли трапляються люди, які підтримують, розвивають. Не просто зробили будинок, а показують, розповідають про нього, — каже Катерина.

Катерина не лише створює мініатюрні хатки, а й пише картини Автор: Наталія Клименко

Хатка, до якої хочеться повертатися

У Катерини є задум, який поки чекає на втілення: зробити з мініатюри ключницю. Щоб, повертаючись додому, людина вішала ключі у маленьку хатку й бодай на мить згадувала свою — ту, де жили рідні, де все було знайомим до дрібниць.

Ми ще трохи говоримо із сестрами про хати, родинні історії та речі, які з роками стають особливо дорогими. Тетяна додає свої спогади, Катерина підхоплює, і я ловлю себе на думці, що мені не хочеться завершувати цю розмову. У ній стільки тепла, щирості й любові до свого. Зрештою, ми тішимося знайомству й домовляємося зустрітися на одному з фестивалів на Первомайщині.

А після зустрічі мене не покидає думка про Катеринині хатки. Про те, як багато може вмістити маленький дерев’яний будиночок: знайомий силует даху, колір віконниць, двері, які відчинялися саме в той бік. І про те, що свою хату варто сфотографувати вже сьогодні. Не зі страху, що вона зникне, а просто тому, що це — частина нашого життя. І колись, розглядаючи старий знімок, ми, можливо, згадаємо не лише будинок, а й себе в ньому: маму на подвір’ї, голоси за столом, літо, яке тоді здавалося нескінченним.

Миколаївські