Газета, що об’єднувала болгар України, може зникнути: що буде з «Роден краєм»

01 листопада 2026 р. 02:09

01 листопада 2026 р. 02:09

Понад 35 років «Роден край» був голосом болгарської громади в Україні: розповідав про її людей, традиції, події, допомагав підтримувати зв’язки між громадами. Торік видання отримало підтримку на розвиток електронної версії, але цього року фінансування не надали. Про те, чому газета важлива для болгар України і що може статися, якщо її історія обірветься, ми говорили з редакторкою Дорою Костовою та журналістом Володимиром Стафідовим. Символічно, що наша розмова відбулася напередодні 1 листопада — дня народження видання.

«Газета — це цілий механізм»

Дора Костова Автор: Наталія Клименко

З Дорою Костовою ми знайомі вже багато років. За цей час не раз перетиналися на різних проєктах, а колись я навіть дописувала до її газети — «Роден край». Останнім часом зустрічаємося переважно на фестивалі «Чорноморський степ» . Зустрілися й цього разу. Заговорили про знайомих, спільні справи, а потім — про газету.

Здавалося б, що може бути природнішим для двох журналісток, ніж згадати видання, з яким пов’язано стільки років роботи? Та цього разу розмова швидко вийшла за межі спогадів. Бо за історією «Роден краю» сьогодні стоїть непросте запитання: чи матиме газета продовження?

Дора Іванівна розповіла, що цього року проєкт не отримав фінансової підтримки. Торік кошти надали на розвиток електронної версії. Редакція взялася за роботу, створила сайт, вкладала в нього сили й ресурси. Здавалося, що це початок нового етапу. Але продовження не сталося.

— Минулого року нам допомогли, ми створили сайт. Я сподівалася, що підтримка буде й надалі, що зможемо розвивати електронну версію, залучати читачів. А цього року нашу заявку не підтримали, — говорить Дора Костова.

У її словах чується не просто розчарування через невдалу заявку. Є й нерозуміння: навіщо вкладати кошти в запуск проєкту, якщо вже за рік він може залишитися без можливості працювати?

— Якщо після Нового року сайт не матиме підтримки, то що буде з усією цією роботою? Такі проєкти не можна фінансувати час від часу. Їм потрібна послідовність.

Для Дори Костової це особливо болюче ще й тому, що вона добре знає, скільки праці стоїть за кожним номером газети. І скільки людей було залучено до цієї роботи. Журналісти вже розійшлися, почали шукати іншу роботу. Навіть якщо завтра з’являться гроші, зібрати редакцію й повернути все до попереднього стану буде непросто.

— Газета — це цілий механізм. Не можна просто сказати: відновлюємося — і наступного дня почати виходити. Потрібні люди, редакційна робота, організація. Це все не робиться одним рішенням, — пояснює вона.

Газета «Роден край» Фото: з сайту видання

Історія, яку створювали небайдужі люди

Коли Дора Костова згадує перші роки «Роден краю», передусім говорить про людей, які доклали зусиль, аби болгарська громада в Україні отримала власне видання.

Серед тих, хто підтримував цю ідею, був професор Михайло Дихан — один із засновників Одеського болгарського культурно-просвітницького товариства. Він переконував обласну владу в необхідності газети для болгарської спільноти.

Перший спеціальний випуск «Роден краю» побачив світ улітку 1989 року як додаток до одеської обласної газети «Комсомольская искра». Його підготували члени Одеського болгарського товариства на чолі з Валентином Кирязовим, який і став редактором перших випусків. Наступного року видання почало виходити як щотижневий додаток до газети «Знамя коммунизма». Саме тоді редакцію очолив запрошений із Болгарії Іван Кондов. За його керівництва газета перейшла до регулярного виходу та передплати.

Після завершення відрядження Іван Кондов повернувся до Болгарії. Його наступником став Афанасій Гайдаржи. Згодом, у червні 1992 року, «Роден край» отримав статус додатка до парламентської газети «Голос України». А з квітня 1995 року головною редакторкою стала Дора Костова.

— Коли ухвалили закон про національні меншини й з’явилася можливість видавати газети мовами національних спільнот, «Голос України» взяв такі видання під свою опіку. «Роден край» став додатком до «Голосу України». У такому статусі ми виходили близько 12 років, — згадує редакторка.

Поступово газета стала місцем зустрічі для болгар України — на її сторінках. Тут розповідали про людей, культурні події, традиції, історію, про те, чим живуть громади в різних містах і селах. Читачі могли дізнатися про те, що залишалося поза увагою інших видань, побачити знайомі обличчя й відчути зв’язок із болгарською спільнотою в інших куточках країни.

— «Роден край» об’єднував, інформував, розповідав про речі, про які люди могли навіть не знати. Він відкривав очі на багато чого. І дуже прикро, що тепер не всі розуміють, наскільки це важливо, — каже Дора Костова.

Газета чекали щовівторка

Володимир Стафідов, письменник, бард, громадський діяч Фото: з особистого архіву

Про долю «Роден краю» розговорилися й із Володимиром Стафідовим, громадським діячем болгарської громади в Україні. До речі, наше видання писало про нього . Напередодні дня народження газети він сам зателефонував журналістці й попросив розповісти читачам, як, на його переконання, несправедливо поставилися до болгарської громади, залишивши її видання без фінансової підтримки. Для нього це не просто історія газети. Це історія спільноти, яка понад три десятиліття мала свій голос і місце, де могла розповісти про себе.

У розмові Стафідов раз у раз повертається до того, скільки всього вміщалося на сторінках «Роден краю». Він і сам добре знає цю роботу: був кореспондентом газети, їздив на болгарські з’їзди, собори, культурні заходи, писав про життя громади в Дніпрі та інших містах.

— Я практично не пропускав таких подій. Висвітлював відзначення 25-річчя та 30-річчя газети, відкриття пам’ятної дошки Аспаруху в Запоріжжі. Писав про те, які заходи проводили, чим жила болгарська громада, — розповідає він.

Особливо добре Володимир пам’ятає, як у Дніпрі газету отримували щовівторка. Так було й в інших містах. Для читачів це був не просто день, коли приносили свіжу пресу. Вони могли дізнатися новини своєї громади, прочитати про знайомих, побачити, чим живуть болгари в інших куточках України.

Стафідов говорить про це з запалом. Для нього «Роден край» — не просто тексти, які можна перенести на сайт або замінити дописами в соцмережах. За кожним номером стояла велика робота, а за роки виходу газети назбиралося стільки подій і зустрічей, що їх, на його думку, варто було б окремо дослідити.

— Ця газета настільки об’єднала болгарську спільноту в Україні, що важко навіть передати. Якби хтось узявся дослідити, скільки заходів відбулося, скільки зустрічей, скільки всього було зроблено, то побачив би масштаб цієї роботи. Це величезна праця.

Володимир не погоджується з думкою, що друкована преса віджила своє і має поступитися місцем електронним виданням.

— Кажуть, що паперові газети помирають. Так, багато видань припинили виходити. Але це несправедливо — вважати, що всі вони мають зникнути. Подивіться на Захід, на Америку: там і досі є паперові газети. Я вважаю, що вони потрібні. А така газета, як «Роден край», тим більше.

Біля пам'ятника Кубрата, основоположника Першої болгарської держави Фото: з архіву газети «Роден край»

Хто підтримає видання?

Понад 30 років, за словами Дори Костової, «Роден край» фінансувала українська держава. Газета та інші видання національних спільнот отримували державну підтримку. Коли цю систему скасували, редакції довелося шукати інші джерела коштів.

Володимир Стафідов переконаний: тепер підтримати видання могла б Болгарія, історична батьківщина громади. Ідеться, наголошує він, не про разову допомогу, а про можливість зберегти газету, яка десятиліттями об’єднувала людей.

— За моїми підрахунками, на рік потрібно приблизно півтора-два мільйони гривень. Для Болгарії це не такі вже й великі гроші. Але підтримка має бути системною, — каже він.

Найбільше його обурює, що болгарські дипломатичні представництва, як він вважає, не виявляють належної уваги до долі газети. Стафідов розповідає про численні звернення, спроби достукатися до представників установ і привернути їхню увагу до проблеми. Та відповіді, на яку він сподівався, досі немає.

— Я хочу, щоб офіційні органи пояснили своє ставлення до «Роден краю». Щоб було почуто, що зробила ця газета для болгарської громади в Україні. Вона ж не просто виходила — вона збирала докупи людей, розповідала про їхнє життя, підтримувала традиції.

У розмові Володимир торкається й іншої болючої для нього теми — довіри до людей, яких раніше вважав близькими за походженням та духом.

— Я боюся спілкуватися зі своїми земляками-болгарами. Боюся побачити в них зрадників, — зізнається він.

Через нинішні події та суперечності йому дедалі важче зрозуміти позицію частини земляків. Стафідов закликає болгар не відвертатися від власної історії, читати про видатних діячів, самостійно шукати відповіді й не покладатися лише на чужі пояснення. Серед тих, чиї праці радить знати, називає Георгія Раковського та Христо Ботева — діячів болгарського національного руху.

— Я хочу, щоб люди знали свою історію. І щоб пам’ятали: Україна — це наші брати. Ось хто для нас справжні брати, — наголошує він.

Щоб «Роден край» не залишився лише спогадом

Є в цієї історії символічна дата — 1 листопада. У Болгарії цього дня відзначають День народних будителів, а для «Роден краю» це ще й день народження. За понад 35 років газета пережила зміни поколінь, редакторів і форматів, але незмінною залишалася потреба болгарської громади в власному виданні.

Напередодні чергового дня народження «Роден край» опинився перед невизначеним майбутнім. Якщо газета зникне, громада втратить не просто видання, а місце, де десятиліттями звучали голоси її людей, зберігалася пам’ять про події та підтримувалися зв’язки між громадами.

І чи знайдеться той, хто допоможе цій історії продовжитися?

Миколаївські