П'ять годин під обстрілами, мінне поле й поранення: історія військового Артема Бездітного

10 листопада 2026 р. 10:02

10 листопада 2026 р. 10:02

Південноукраїнцю Артему Бездітному 34 роки. Він пережив перші місяці повномасштабної війни в Миколаєві. У листопаді 2024-го долучився до війська, став оператором розвідувальних дронів і потрапив служити в Донецьку область. Артем пройшов через важкі випробування, однак з усмішкою згадує, як із побратимом п’ять годин перебував під безперервними ворожими атаками, як рятувався, долаючи мінне поле.

Одного разу російський снаряд влучив у бліндаж, де перебували військові. Артем отримав численні переломи хребців і важке пошкодження руки. Після операції та тривалої реабілітації йому рекомендували перевестися до тилового підрозділу. Але він вирішив повернутися до своєї бригади. Каже, відчував, що потрібен саме там.

Артем приїхав до Південноукраїнська у двотижневу відпустку. Уже п’ять місяців він знову у війську після поранення. На наше запрошення захисник завітав до редакції і погодився поділитися пережитим і тим, що сьогодні йому болить найбільше.

Артем Бездітний у редакції. Військовий схвалює, що журналісти розповідають про війну, зокрема через особисті історії людей. Автор: Наталя Кравець

Життя до війни

Артем Бездітний народився в селі Прибужжя, але ще в дитинстві разом із родиною переїхав до Південноукраїнська. Тут навчався у третій школі, займався спортивним орієнтуванням. Професію здобував у Миколаївському аграрному університеті. Згодом залишився жити в цьому місті: працював на будівництві, створив родину. У Миколаєві й зустрів повномасштабне вторгнення.

Початок великої війни пам’ятає до деталей. Того ранку, як зазвичай, виїхав на роботу близько шостої. Вибухи вже було чути. Згодом російські війська підійшли до Миколаєва, місто опинилося під інтенсивними обстрілами.

– Ми жили в районі Намиву. Розуміли, що можемо опинитися в повній блокаді. Але думали: що буде, то буде – від долі не втечеш. Ми все пережили, воду з річки брали, коли перебили водогін. Відчували безкінечні обстріли артилерією.

Артем постійно стежив за новинами з фронту. Пам’ятає, як поступово змінювалася війна, як на полі бою почали активно з’являтися безпілотники. Тоді ще не знав, що невдовзі саме робота з дронами стане його військовою спеціальністю.

До війська він долучився 8 листопада 2024 року. Того дня о п’ятій ранку їхав на роботу, коли автомобіль зупинили. Після перевірки документів чоловіка запросили до територіального центру комплектування.

– У мене були оновлені дані в «Резерв+». Я не ховався. Розумів, що рано чи пізно піду до війська. Не панікував, просто написав рідним повідомлення, щоб вони не хвилювалися, куди я зник.

Автор: надав Артем Бездітний

Перші бої

Після проходження військово-лікарської комісії Артем потрапив до 148-ї окремої артилерійської бригади Десантно-штурмових військ. Пройшов базову підготовку, після чого його направили на Курахівський напрямок.

Про навчання згадує без нарікань, хоча строкової служби свого часу не проходив. Каже, був налаштований пройти цей етап і вдячний командуванню за ставлення. Навички спортивного орієнтування, здобуті ще у шкільні роки, стали в пригоді й на війні. Артема призначили оператором дронів Mavic.

Спершу він думав, що це романтика, як її показували в інтернет-роликах, однак усе виявилося набагато серйозніше. Йому неодноразово доводилося ризикувати життям, бути в найнебезпечніших точках, іноді навіть попереду піхоти, під самим носом у ворога.

Перший бойовий досвід Артем отримав у селі за кілька кілометрів від лінії зіткнення. Місцевих жителів там уже не залишилося. Навколо – пошкоджені та зруйновані будинки. Військові облаштовувалися у вцілілих спорудах із підвалами, розміщували обладнання та виконували бойові завдання. З висоти безпілотника оглядали місцевість, виявляли ворога й передавали інформацію артилерії. Згодом доводилося не лише спостерігати за противником, а й брати участь у його знищенні. Спочатку, зізнається Артем, психологічно це було непросто.

– Руки тряслися. Однак, коли думав про те, як вони розстрілюють наших пацанів, навіть у полон не беруть, то рішучості додавалося. Це ж війна. Або тебе, або ти їх.

По місцю, де перебували Артем із побратимом, росіяни завдали удару керованою авіабомбою. Військові вціліли, але позицію довелося залишити. Евакуація пройшла швидко. Наступний вихід на позицію відзначився тим, що Артем уперше взяв участь у відбитті штурму. Українським військовим вдалося знешкодити групу російських солдатів.

Захисник не все розповідає, каже, що багато чого нам, цивільним, знати не потрібно, щоб не травмувати психіку. Серед курйозних епізодів зі служби розповів про те, що побачив через камеру безпілотника: російський військовий їхав на коні центром села з прапором СРСР.

П’ять годин під атаками та мінне поле

Одним із найважчих випробувань для Артема з побратимом було опинитися під масованою атакою ворожих безпілотників. Вони вже неодноразово працювали на цій точці. Під час чергового виїзду отримали повідомлення про наближення ворожої техніки. Українська артилерія підбила танк, але з нього встигли висадитися російські військові. По них відпрацювали українські безпілотники.

Однак один із російських солдатів зміг передати координати українського бліндажа. Після цього позицію почали атакувати ворожі сили. За п’ять годин Артем нарахував понад пів сотні скидів і прильотів.

– Відступати ми не могли, бо йти через відкрите поле означало смерть. Здаватися ми не збиралися. З нами завжди граната, я б забрав з собою ще ворогів. Ми лягли, накрилися матрацами. Тоді реально розумів, що можу не вибратися. Думав лише про те, що хотілося б наостанок побачити маму, дружину, сина.

Командування повідомило, що за ними намагатимуться надіслати військових, але потрібно було протриматися. Зрештою за Артемом і його побратимом прийшли. Дрон прикривав вихід, а за кілька кілометрів їх забрав автомобіль.

Були й інші небезпечні ситуації, які Артему запам’ятаються на все життя. Під час пошуку нових позицій група заїхала автомобілем у лісосмугу через поле. Військові помітили, що місцевість замінована, а над ними вже кружляли ворожі розвідувальні безпілотники. Вирішили повертатися.

Під час руху заднім ходом машина наїхала на снаряд, який вибухнув. Усі залишилися живими. Знайшли укриття в лісосмузі й кілька годин перечекали небезпеку. Іншого шляху, як перейти до сусідньої посадки через заміновану територію, не було.

Вибух у бліндажі

Поранення Артем отримав під час чергового виходу на позицію. Це сталося 13 липня 2025 року. Разом із побратимом вони заступили на чергування, виконали завдання й чекали на евакуацію. У цей момент російський снаряд влучив просто в бліндаж.

Вибухом Артема засипало розпеченою землею. Лівий бік тіла опинився під завалом. Поруч кричав побратим – на нього впала дерев’яна колода й перебила ногу. Артем почав вибиратися сам. Каже, тоді сили додавали адреналін і розуміння, що потрібно діяти швидко. Навколо продовжували літати ворожі дрони.

– Чую FPVшка дзижчить. Я розумію, що вона зараз залетить у бліндаж. Силою вириваю себе із землі. Витягти побратима з бліндажа не міг по сходах. Сів біля нього і відчуваю, що зараз втрачу свідомість. А над нами – дрони. Я доповів командуванню про те, що сталося. Ми чекали своїх. Я розумів, що вони можуть не встигнути. Однак командир особисто приїхав, щоб врятувати нас.

Поранених доставили до медичного пункту. Там їм надали першу допомогу і стабілізували стан. Згодом Артема перевезли до Запоріжжя. Обстеження показало численні переломи хребців. Ліва рука була обпечена, і через пошкодження нервів зовсім не функціонувала. Біль під час перев’язок був настільки сильним, що військовий втрачав свідомість.

Потім евакуаційним потягом його доправили до лікарні в Кропивницькому. Артем місяць не міг підводитися з ліжка. Провідувати його приїжджали рідні та побратими з частини.

За пів року реабілітації рука не відновилася, тож Артем погодився на операцію, яку могли зробити лише в кількох спеціалізованих закладах країни. Чоловік вирішив їхати до Києва. Лікування оплачувала держава. А потім було ще кілька місяців реабілітації поруч із рідними.

Автор: З сімейного альбому родичів Артема Бездітного

Назад до своїх

Після поранення Артем разом із дружиною переїхав із Миколаєва до Південноукраїнська. Пройшов військово-лікарську комісію. За результатами обстеження йому встановили 15 відсотків втрати працездатності. Через стан здоров’я та неповне відновлення медики рекомендували перевестися до тилового підрозділу. Однак Артем вирішив повернутися до своєї бригади.

– Там мої хлопці були. Вони мене чекали.

Це рішення він пояснює не лише відданістю побратимам. Каже, що на фронті почувається спокійніше, ніж серед цивільного життя. Там усе зрозуміло: є завдання, є відповідальність, є люди, з якими пройшов через небезпеку. А вдома дедалі частіше стикається з нерозумінням тих, хто оточує.

«У військових немає втоми, а у цивільних є»

Артем болісно сприймає зміни у ставленні суспільства до війни та військових. Згадує, що на початку повномасштабного вторгнення люди були згуртованішими: більше донатили, допомагали, підтримували армію. Тепер, на його думку, частина суспільства віддаляється від війни, а військових не завжди готові чути й розуміти.

– Зараз кажуть, що люди втомилися. У військових немає втоми, а у цивільних є? Раніше донатили, допомагали. А зараз… А інші кажуть: «От військові прийдуть, вони тут порядок наведуть». А що іще нам за вас зробити? Ми за вас там, а ви тут не можете собі ради дати? А ще більше обурює, коли сидять на диванах і розповідають як нам потрібно воювати. На мою думку, немає зараз поваги до військових.

Артем також наголошує на труднощах, з якими стикаються ті, хто повертається з полону або після поранень. За його словами, військовим іноді доводиться ходити по кабінетах, щоб отримати передбачені державою пільги чи допомогу. І не завжди цивільні розуміють, як правильно спілкуватися з тими, хто пройшов війну. Захисник не приховує: саме через такі відчуття йому часом легше на фронті, ніж удома.

Артем має державні нагороди, але не хоче про це говорити. Він вважає, що просто робить те, що має робити на цей час.

Миколаївські