Телережисерка з Куп’янська Валентина Малишева будує життя в Південноукраїнську

14 листопада 2026 р. 10:56

14 листопада 2026 р. 10:56

Валентині Малишевій 70 років, 50 з них вона прожила в місті Куп’янську Харківської області. До повномасштабного вторгнення працювала на місцевому телебаченні редакторкою та менеджеркою з реклами. У неї була облаштована квартира, де вона мешкала з коханим чоловіком і навіть не думала, що все це може закінчитися в одну мить. А потім – окупація, втрата чоловіка, евакуація через п’ять російських блокпостів. Тепер жінка будує життя в Південноукраїнську, намагається знайти не лише прихисток, а й своє місце в громаді.

Ніч із 23 на 24 лютого 2022 року Валентина Малишева, телередакторка з Куп’янська, не забуде ніколи, оскільки помер її сусід. Його донька зателефонувала жінці о п’ятій ранку у повному розпачі: «Що робити, де брати довідки?»

На той момент у Куп’янську вже не було поліції, залишилося тільки похоронне агентство, а на поховання виділялося лише дві години. Валентина мала багато знайомих, і завдяки їм вдалося вчасно зібрати всі необхідні документи. Тоді вона ще не знала, що скоро смерть прийде і в її дім.

Російські війська увійшли до міста спокійно. Як розповідає наша співрозмовниця, спочатку ніхто не вірив, що почалася війна.

– Я зателефонувала своїй тренерці з фітнесу, але вона не могла спілкуватися, тому що в них уже стояли «зетники» – танки, на яких написана літера Z. І тоді я вперше усвідомила, що відбувається.

У Куп’янську був ливарний завод, єдиний такий на увесь Радянський Союз – у виробництві використовувалися передові німецькі технології. Крім того, через Куп’янськ-Вузловий проходили всі потяги до Росії, що робило його важливою логістичною та стратегічною розв’язкою. Російські танки легко можна було доправити залізницею до Харкова. На той час агресор вже поступово накопичував техніку в місті, а мер Геннадій Мацегора пішов на співпрацю з окупантами.

Куп'янськ до війни був красивим містом із розвиненною інфраструктурою Автор: wikimapia

Валентина згадує, що люди опинилися в інформаційній пустелі: мешканцям вимкнули радіо й телебачення, застосовували засоби глушіння сигналу. Не було можливості зателефонувати рідним чи поповнити рахунок смартфона.

– Мені пощастило, що зберігся старий телефон із карткою, яка на той момент ще працювала. «Не бійтеся. Зрада мера – не кінець світу», – таке голосове повідомлення я розіслала в перший же день всім, з ким ще залишався зв’язок.

Поступово жінка навчилася за звуком розрізняти, що летить над містом – гелікоптер чи важкий літак із ракетами в напрямку Харкова або Ізюма. З ранку до ночі доводилося сидіти в напівзатопленому підвалі, де на всіх був один зламаний туалет.

Надворі намагалися бувати, коли було відносно спокійно. Тоді російські війська ще не руйнували місто, адже їм самим потрібно було тут закріпитися. Зараз від Куп’янська залишилися пісок та каміння.

Валентина переконана, що російська пропаганда про нібито проросійські настрої на сході України не мала нічого спільного з реальністю. Путіну розповідали, що Харків – російськомовне місто і тому його з військом зустрічатимуть із квітами. Куп’янчанку обурюють такі заяви.

– Усе це брехня! Одна річ – якою мовою ти розмовляєш, і зовсім інша – як ти відчуваєш свою батьківщину.

Думки про те, щоб перейти на бік Росії, у Валентини навіть не виникали. Достатньо було побачити, що окупанти робили в місті. У будівлі поліції вони облаштували катівню, де знущалися з людей. Грабували магазини, забирали всі продукти, і в людей уже нічого не залишилося.

Будівля центральної міської лікарні в Куп’янськe після російського ракетного удару в 2022 р. Автор: wikipedia

Від самого початку війни чоловік Валентини не хотів іти в укриття в підвалі: ліфти не працювали, а спускатися сходами йому було важко. Він сидів у кріслі та слухав радіо – тільки в «Дії» щось передавали. Як і тисячі інших людей, не вірив, що почалася війна. Остаточно усвідомив це, коли навпроти вікон почали літати гелікоптери.

Подружжя фотографувало російську техніку з балкона, рахувало її, а світлини надсилало зятю. Той знав, кому на українському боці передати повідомлення. Однак такого напруження, повязанного із ризиком та вакуумом в інформаційному просторі, чоловік довго не витримав – у нього стався інсульт. Двадцять четвертого березня його забрали до лікарні.

– На вході стояли солдати з автоматами. Доступ усередину був тільки для тих, кого привозять на швидкій. Коли чоловік опинився там, люди з інсультом уже лежали в коридорах, місць у палатах не вистачало, жодних ліків не було.

Валентина поховала чоловіка 28 березня. Це сталося в день його народження. Він був досить відомою людиною в місті – обіймав посаду головного інженера ливарного заводу, нагороджений орденом праці. Потім працював у медичному коледжі інженером з охорони праці та був головою профспілки.

Саме колектив медколеджу допоміг організувати похорон, довідку про смерть. Української адміністрації в Куп’янську вже не залишилося, тому за документом звернулися до іншого району. Попрощатися з ним таємно, у дворі моргу, прийшли колеги-медики.

– Ніхто їх не збирав, самі прийшли. І тільки завдяки цьому колективу з’явилася можливість зробити похорон. Я була в такому стані, що самостійно організувати все це просто не змогла б.

Кадр зроблений із висоти пташиного польоту бійцями батальйону безпілотних систем 41-ї окремої механізованої бригади ЗСУ в серпні 2026 року. Автор: БпС 41-ї ОМБр

Уночі Валентину саму забрали до лікарні – стався гіпертонічний криз. Хто викликав швидку, вона навіть не знає. Через п’ять днів жінку виписали. Вона попрощалася з чоловіком на його могилі, а дорогою назад уже думала, що робити далі: збирати сумку, шукати контакти перевізників і вибиратися з міста.

– Як я все це витримала? Хочеш жити – будеш жити, будеш дертися вгору. Є два виходи – або ти залишаєшся й далі гнити в підвалі, або намагаєшся вирватися.

До Польщі вирушав останній автобус БФ «Янголів Спасіння». У ньому було 50 матерів із дітьми, вагітні жінки, четверо підлітків і двоє пенсіонерів. Знайомі зібрали Валентині 6000 гривень, які вона віддала водієві. Автобус мав проїхати через п’ять російських блокпостів.

– Їхали полями, водія вели по рації українські військові. Жінки, в яких були діти, вмовили водія зробити в полі санітарну зупинку. Тільки вийшли, тільки пристосувалися, як під’їжджає біла машина й нам кричать: «Негайно в автобус!» Ми кинулися назад – хто як, хто в чому. Застрибнули останні люди, і тут чуємо – «бах»!!! Там, де ми були, пролунав вибух.

Дорогою автобус петляв по Кременчуку об’їзними шляхами та маленькими вуличками. Валентина, яка раніше бувала в цьому місті, не могла зрозуміти, чому вони так дивно їдуть. Виявилося, що це сталося після першого нічного обстрілу Кременчука. Другого квітня місто атакували три російські літаки. Під удар потрапили промислові об’єкти та інфраструктура, зокрема Кременчуцький нафтопереробний завод і залізничний вокзал.

Останньою зупинкою в Україні було Рівне. Більшість пасажирів поїхали до Польщі, а Валентина залишилася. Вона вирушила до Ужгорода. Незабаром туди приїхала й донька, котра давно живе в Південноукраїнську. Вона хотіла підтримати маму, яка після смерті чоловіка, окупації та постійного страху ще чотири місяці була не в собі.

– Це було не життя, а існування, коли немає радості, позитивних емоцій, усе байдуже, а людина почувається розгубленою.

Автобус «Янголів Спасіння» Автор: Антикризовий центр

До Південноукраїнська Валентина перебралася навесні 2026 року, щоб допомагати доньці ростити новонародженого сина. Однак після переїзду зіткнулася з проблемами, пов’язаними з підтримкою внутрішньо переміщених осіб. 70-річна жінка відверто розповідає про них.

– Я довго, місяці два чи три, не отримувала пенсію. У пенсійному казали: «Це не ми, це Ужгород винен». Подібна історія з виплатами ВПО. Тут люди не пережили того, що пережили ми. Держслужбовці байдужі, за папірцем людини не бачать.

У Куп’янську Валентина входила до ради ветеранів і хотіла продовжити займатися цим на новому місці. Вона дізналася номер очільника ветеранської спільноти в місті і подзвонила. Представилася переселенкою з Куп’янська та попросила про зустріч. Однак почула у відповідь: «А я чужих у свою організацію не беру!»

Валентина Малишева Автор: Кароліна Плавіна

Валентина, каже, що відчула до себе зневажливе ставлення з боку частини містян. За її спостереженнями, тут людину часто сприймають передусім, як працівника атомної станції. Переселенцям, на думку деяких місцевих жителів, має вистачати даху над головою та пенсії.

– Мені б хотілося подивитися на них, якби вони в 70 років залишилися без усього в чужому місті й виживали на пенсію, яку платить наша держава. Люди стали байдужішими, особливо там, куди війна не дійшла, яких війна не зачепила.

Водночас у Валентини є й позитивний досвід перебування у Південноукраїнську. Маючи творчу натуру, вона вступила до народного ансамблю української пісні «Берегиня». Керівниця колективу Катерина Друховець зраділа, що в нової учасниці – сопрано, адже саме такого тембру бракувало.

Південноукраїнськ став новим домом для Валентини Автор: З архивів «Контакту»

Валентині до всього є діло. Її енергії вистачає не тільки на участь в ансамблі і на догляд за онуком, а й на відвідування презентацій фільмів і книжок, засідань ради ВПО, майстер-класів. Їй цікаво все – спорт, мистецтво, культура, політика.

Ця історія про те, що попри втрати й випробування, Валентина Малишева не опустила руки і не побоялась почати все з нуля. Вона сильна жінка, яка будує нове життя на новому місці.

Миколаївські