Це ніби втратити частину себе: спогади дружини загиблого Воїна Олега Кукушкіна

14 червня 2025 р. 10:53

14 червня 2025 р. 10:53

"Коли втрачаєш кохану людину, в голові лише одне: як повернути час назад, щоб усе змінити..." 17 березня Лаура Кукушкіна втратила коханого чоловіка, захисника з Біляївки, відданого патріота свого міста та України — Олега Кукушкіна. За плечима — 35 років спільного життя, сповненого любові, підтримки та відданості.

Попри живі душевні рани та величезний біль, зарадити якому, на жаль, неможливо, Лаура погодилася поділитися спогадами про свого чоловіка. У цій розповіді — пам’ять про людину, яка жила гідно та чесно, створила прекрасну родину, збудувала бізнес і без вагань стала на захист своєї країни і віддала за неї життя.

Він завжди вважав себе українцем

Олег Кукушкін народився в Якутії, Лаура — в Молдові. Доля звела їх в Одесі, а все життя вони прожили у Біляївці. Попри місце народження, говорить дружина, Олег завжди відчував себе українцем, був патріотом та робив усе, щоб Україна була вільною та незалежною: з 2014 року як волонтер, а згодом як військовий, який боровся за неї до останнього подиху.

— У нього ніколи не було сумнівів, хто є зло в цій війні. Він був надзвичайно порядною та справедливою людиною, — розповідає Лаура. — Олег чітко усвідомлював, що росія чинить несправедливість. І як справжній чоловік, і як людина, яка полюбила Україну усім серцем, він, не вагаючись, пішов її захищати.

Загиблий захисник України Олег Кукушкін

Лаура розповідає, що батьки Олега переїхали до Біляївки, коли йому було дванадцять. Він навчався у першій школі, закінчив її срібним медалістом.

— На зустрічах випускників вчителі називали Олежку "мозком класу". А однокласники казали, що він завжди усім допомагав та давав списувати. Це справді так, він був дуже доброю людиною.

Історія знайомства і кохання

Олег та Лаура прожили разом 35 років, народили у шлюбі двох дітей — сина та доньку. Їх історія почалася в Одеському інституті харчової промисловості, де вони навчалися на інженерів-технологів. Вона була молодшою на рік, але через службу Олега в армії доля звела їх на одному курсі.

— Він і в інституті допомагав усім із навчанням. До Олега часто зверталися, якщо треба було підтягнути знання. Якось і мені порадили звернутися до нього. Так ми познайомилися та почали зустрічатись.

Після закінчення інституту вони деякий час працювали за фахом на комбінаті в Біляївці. Проте у ті часи вже активно розвивався приватний бізнес, тоді як виробництво поступово занепадало. Це й підштовхнуло подружжя зайнятися власною справою.

— Ми починали з нуля, маючи всього 100 доларів. Спочатку це був лоток, потім з’явився намет, кіоск, а згодом і власний магазин. Усе робили своїми силами, крок за кроком, нам ніхто не допомагав.

Олег та Лаура Кукушкіни

Згодом Олег здобув ще одну кваліфікацію та став експертом з нерухомості майна. Двічі обирався депутатом Біляївської міської ради, був активним у громадському житті міста, підтримував важливі ініціативи, був серед меценатів міських заходів.

Став волонтером, коли побачив стан армії

У 2014 році, коли росія анексувала Крим та почала окупацію Донеччини, Олег одразу долучився до волонтерської діяльності. Він був одним з тих, хто на власні очі побачив реальний стан армії: брак спорядження, зброї, аптечок. Та хлопців, які йшли захищати країну буквально у гумових капцях.

— Він об'їхав на своїй машині весь Донбас. Потрапляв у різні ситуації, одного разу снаряд влучив в автомобіль з допомогою, яку вони привезли з волонтерами, іншого разу — ледь не виїхали на ворожий блокпост. Але це його ніколи не зупиняло. Олег постійно був на зв'язку з військовими, реагував на всі потреби. Нерідко — за власний рахунок, більш серйозні потреби закривав спільно з іншими волонтерами, залучаючи друзів, знайомих.

Якби він не пішов на війну, це б його з'їло

Олег був серед тих добровольців, які стали на захист України у перший день повномасштабної війни. За словами Лаури, у той день йому зателефонував рідний брат Володимир, щоб порадитися, як діяти. Олег без вагань відповів: "Беремо військові квитки та ідемо до військкомату". Вона прийняла його рішення з розумінням, бо знала — інакше він просто не зміг би.

Олег Кукушкін з братом Володимиром

Спочатку вони служили в роті охорони. Але з часом чоловіків почали переводити до інших бригад і відправляти на різні напрямки фронту. Не всі були до цього готові, говорить Лаура. Дехто шукав способи уникнути ротації. Але не Олег.

Вона зізнається, що й сама переживала, намагалася обережно відмовити його. У громаді вже були перші втрати, поховання, і страх був реальний.

— Але він мені сказав: "Лауро, як ти собі це уявляєш? Це соромно. Мої знайомі там, а я тут?" Я розуміла, що він не зможе інакше. Це б з’їдало його зсередини. Це був би не Олег.

Влітку 2023 року Олега перевели до 144-ої бригади, після бойового злагодження — направили на Донеччину, під Авдіївку. З того напрямку, говорить Лаура, вийшли одиниці, Олег втратив багатьох товаришів.

Прийняв рішення стати оператором дронів

Згодом була ротація у Чернігівську область, на кордон з Брянщиною. Саме там Олег починає цікавитися безпілотниками, бо розуміє, що сьогодні це один із найефективніших способів у боротьбі з ворогом, і його технічні знання дозволяють йому оперативно здобути потрібні навички. Починає з того, купує дрон, підбирає комплектуючі, самостійно його збирає.

Далі Олег проходить навчання і приєднується до розвідки, де його призначають командиром відділення розвідувальних БПлА. За словами Лаури, серед побратимів він був найстаршим.

— Його позивний був Якут, але ніхто з хлопців так його не називав — лише Олег Юрійович. Для них він був більше, ніж командиром. Завжди турбувався про кожного, перш за все дбав про безпеку бійців. Не мав шкідливих звичок, уважно ставився до харчування — і в цьому теж був прикладом для інших. Навіть у тих умовах, в яких вони жили, знаходив можливість приготувати їм щось корисне та смачне. Розповідав мені, що "підгодовує" хлопців салатами.

Останній дзвінок від коханого

Лаура говорить, що кожен вихід Олега на позиції був для неї справжнім випробуванням. Але, каже, він завжди знаходив слова, щоб її заспокоїти. Пояснював, що вони все прораховують, діють з розумом. І вона вірила, бо знала, наскільки Олег зібраний, чіткий та відповідальний. І навіть зізнається, що страх у певний момент притупився.

17 березня Олег вийшов на позицію востаннє. Вранці зателефонував Лаурі, попередив, що йде на завдання. Вона була на роботі, в їхньому магазині, відпускала людей. Домовились поговорити, коли він вийде з позиції. Це була остання їх розмова…

Близько п’ятнадцятої години Лаура отримала повідомлення від Влада — побратима Олега: "Олег важко поранений, його везуть до лікарні"

Вона одразу спробувала додзвонитися — спочатку Владу, потім брату Олега — Вові. Обидва не відповідали. Ще одна спроба, і нарешті Вова вийшов на зв’язок. Лаура в розпачі запитала: "Що робити? Куди їхати?" У відповідь почула лише: "Прости, що я його не вберіг…"

— Я повторила: "Ти не розумієш, Олег важко поранений, я повинна бути поруч". І у відповідь почула вже інше: "Лаура, це ти не розумієш, Олега більше немає…"

Рана, яка ніколи не загоїться

Олег загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Камінь на Чернігівщині. Напередодні він пообіцяв родині приїхати на свій день народження. 21 квітня йому мало виповнитись 55 років. Це була єдина обіцянка, яку він не встиг виконати за життя.

— Коли ти втрачаєш кохану людину, в голові крутиться лише одне: якби тільки можна було повернути час назад. Якби була така можливість, я зробила б усе, щоб його врятувати, — зізнається Лаура. — Я не можу в це повірити. Здається, ось-ось він подзвонить, я почую його голос. І все буде, як раніше.

Прийняти цю втрату, говорить жінка, їй надзвичайно важко. Вони були одним цілим, розуміли одне одного без слів. За роки спільного життя — жодного неприємного спогаду, лише теплі, щасливі моменти, підтримка та взаєморозуміння.

— Це жива рана, яка ніколи не загоїться. Відчуття, ніби померла частина тебе.

Олег був тим прикладом, яким має бути справжній чоловік. Він був турботливим батьком, люблячим чоловіком та надійною опорою для всієї родини. Усе вмів робити своїми руками, а якщо щось не знав, то це лише мотивувало його вчитися.

— Єдине, чого він не вмів — це сидіти без діла. Завжди говорив, що від цього у нього псується настрій. Він любив активний відпочинок, подорожі, нові враження. А після перемоги мріяв поїхати до Грузії…

Єдина місія — гідно зберегти пам'ять

Після втрати рідної людини біль не зникає — він переростає у внутрішній обов’язок гідно вшанувати пам’ять про неї.

Наразі Лаура та рідні підготували звернення до Біляївської міської ради та депутатського корпусу з проханням перейменувати вулицю, на якій жив Олег, на його честь. Це — глибоке бажання близьких зберегти пам’ять про рідну людину, яка була прикладом гідності та залишили по собі багато добрих справ.

Перейменування стане не лише даниною шани Герою, а й символом вдячності від громади, яка завжди пам’ятатиме його подвиг.

Одеські