Молодь Болградської громади про майбутнє України: випускники 2025 діляться своїми мріями

29 червня 2025 р. 16:51

29 червня 2025 р. 16:51

Світ стрімко змінюється, і голос молоді набуває дедалі більшого значення. Сьогодні ми зануримося саме у світ трьох молодих мешканців Болградської громади, чиї розповіді, попри всі виклики, наповнені цілеспрямованістю та вірою у власні сили та свою Державу. Саме ця молодь формуватиме майбутнє України, несучи із собою новий досвід, мрії та амбіції. Про це повідомляє Бессарабія. UA .

Історії та розповіді випускників закладів середньої освіти Болградської громади — це їх враження, думки та мрії про майбутнє. Це розповіді про шкільні роки, які загартували їхній характер, про мрії, що ведуть уперед, і про те, як повномасштабна війна змінила молодь. Вони розкажуть нам про те, за чим сумуватимуть з дитинства, і про що ніколи не шкодуватимуть, а також поділяться своїм баченням майбутнього України.

Мрію про Україну без війни

Перша наша співрозмовниця — Марія Марчишина з міста Болград. Випускниця Опорного закладу освіти, золота медалістка, володарка премії міської ради як обдарована дитина, амбіційна та талановита дівчина.

— Маріє, який момент або досвід зі шкільного життя найбільше сформував Вас як особистість чи вплинув на Ваші погляди?
— Із початкових класів мене постійно обирали ведучою шкільних свят. Це навчило мене відповідальності й умінню знаходити вихід зі стресових ситуацій. Наприклад, коли я вела «Ліцейські лаври» (церемонію нагородження найкращих учнів за досягнення в навчанні та спорті, — прим. ред. ), не з’явився мій співведучий — і мені довелося самостійно прочитати весь текст. Я розуміла, що не маю часу на паніку, і чудово впоралася. Мені тоді було п’ятнадцять.

— Як Ви вважаєте, яка Ваша головна риса або талант, що вирізняє Вас серед інших?
— Харизма. Я вмію надихати й об’єднувати людей, бути своєрідним двигуном для багатьох ідей. Можу запалити «вогник» у людях — і саме це вважаю своїм справжнім даром. Завжди відстоювала свої права: підходила до вчителів за поясненнями, просила додаткові завдання. Я казала: «Хочу взяти участь, поїду на олімпіаду» — і головне, що тоді здобула призове місце з математики.

— Якою Ви бачите свою ідеальну кар’єру або діяльність через 10 років?
— Мрію мати власну справу, яка буде не лише джерелом доходу, а й справжнім покликанням. Це буде щось творче й соціально корисне. Саме для цього я вступаю до Одеси — планую вивчати менеджмент і управління. Розумію, що спершу потрібно здобути базові знання й досвід.

— Який Ваш найбільший страх щодо майбутнього?
— Помилитися у виборі життєвого шляху й розгубитися. У такі моменти може здатися, що це кінець світу. Але я сподіваюся, що матиму достатньо сил, щоб наступного ранку прокинутися й зрозуміти: вихід завжди є.

— Як повномасштабна війна вплинула на Ваші життєві цілі та плани? Чи змінила вона Ваші пріоритети?
— Війна змінила все. Доводиться мріяти й навчатися під час повітряних тривог. Починаєш по-справжньому цінувати життя — і навіть можливість здобувати освіту. Через війну виникли труднощі з вступом до вишу, зокрема через нестабільність і постійні обстріли в Одесі, де я планую навчатися.

— Що, на Вашу думку, є найбільшою силою сучасної української молоді у цей складний час?

— Її єдність. Ми не покоління, що живе в телефоні. Ми — ті, хто організовують збори на дрони, проводять благодійні концерти, розвивають українську культуру в TikTok, волонтерять. Ми разом — і це головне.

Багато молоді під час війни почали відкривати ФОПи. Це дуже добре — вони сплачують податки, і саме це зміцнює економіку нашої держави. Коли купую щось в інтернет-магазині, обов’язково звертаю увагу, чи має продавець статус ФОП. Якщо ні — не замовляю, адже такий бізнес працює неофіційно.

— Про що Ви будете сумувати найбільше із дитинства?

— За самим відчуттям дитинства, коли світ був простим, безпечним та наповненим любов’ю. Сумуватиму за вечорами, коли можна було заснути під мамині історії, і за тими моментами, коли батько забирав мене зі школи.

— Хто Вас надихав? Хто був кумиром з оточуючих Вас людей?

— Вікторія Володимирівна Алавацька, керівник Зразкового ансамблю танцю «Натхнення». Я прийшла до неї, коли мені було 6 років, закінчила танцювальну школу з відзнакою. Її робота надихає. Мені подобається, як вона вміє контролювати ситуацію. Розуміє, чого хоче, чого прагне. Як об’єднує колектив, вміє зробити дуже красиві танці, як картинки. Можу навіть привести приклад: мій улюблений танок — це «Івана Купала». Там немає складної техніки, але в ньому є запал, задумка, яка чіпляє.

І, звичайно, Серафим Савченко — керівник Народної театральної студії «ОнгЪл». Коли прийшла в цей колектив, зрозуміла: це зовсім інше, це — інший світ. Мені навіть довелося трохи перелаштуватися. У нього винятковий підхід до роботи, до кожної дитини — це знаю по собі. Серафим вирізняється людяністю та терпінням. Його ставлення до нас, акторів-підлітків, доброзичливе й уважне. Ще моя підтримка — це мої друзі, які в тяжку хвилину можуть мені підказати, порадити.

— Яка Ваша Україна майбутнього?

— Незалежна та цілісна. Без бюрократії та корупції. Зараз ти приходиш за якимось одним витягом, а тебе ганяють по кабінетах цілий день — і ти вже виходиш і розумієш, що так, в Україні є бюрократизація. І, звичайно, Україна без війни!

Потрібно діяти тут і зараз

Друга співрозмовниця — Олена Кальчева з міста Болград. Президент шкільного самоврядування Болградського ліцею № 2, актриса та громадська активістка.

— Олен о , опишіть момент або досвід зі шкільного життя, який найбільше сформував Вас як особистість чи вплинув на Ваші погляди?

— Один з моментів, який відкрив мене – це коли на уроці музики у другому класі вчитель Олег Петрович Передістов (на жаль, його вже нема з нами — світла йому пам’ять) дізнався, що я вмію співати. З того моменту зрозуміла, що вже можу нести якусь користь у суспільство.

Зараз я активний член Молодіжної ради, займалася грантовим освітнім проєктом на тему статевого виховання. Це дуже важлива тема. Ми провели низку лекцій для учнів різного віку. Також мені довелося представляти нашу громаду на конференції «Активна молодь — сильна громада», де ми багато працювали та підіймалися на гору Говерлу.

Паралельно з цим я граю в народній театральній студії «ОнгЪл» (керівник — Серафим Савченко), і без сумніву — це моя друга родина. Ми їздили на міжнародні фестивалі за кордон, брали участь в українських фестивалях — як онлайн, так і наживо. Для мене в такий складний час війни це — єдина можливість побачити світ. Хочу зазначити, що театр — це не тільки про розваги. У виставі «Ласкаво просимо додому» ми підіймали тему інтеграції внутрішньо переміщених осіб у Болградській громаді. Також з театром збирали кошти на ЗСУ.

Театр — це частинка моєї особистості, те, що відкрило мене, зробило впевненою та щасливою. Коли було погано на душі, приходила на репетицію та працювала — настрій одразу піднімався. За це хочу подякувати нашому режисеру.

— Як Ви вважаєте, яка Ваша головна риса чи талант, що відрізняє Вас від інших?

— Жага до всього нового. Легко зацікавлююся будь-якою справою, навіть якщо вона не була моїм вибором. І мені не потрібно себе змушувати.

Ще вмію подобатися. Якщо бачу людину, яка мені потрібна, можу до неї якось прилаштуватися, вмію слухати та підмічати дрібниці, вмію спілкуватися.

— Якою Ви бачите свою ідеальну кар’єру або діяльність через 5–10 років?

— Бачу себе затребуваним фахівцем у сфері журналістики — людиною, чия думка має вагу. Для мене розвиток — це дуже важливо.
Мені завжди була цікава робота з текстом. Завжди писала дуже круті твори в школі, любила зарубіжну літературу.

— Що для Вас означає «успіх» у дорослому житті?

— Знайти справу життя. Це коли хочеться прокидатися зранку і вдосконалюватися в тому, ким ти є у своїй справі.

— Яку найсміливішу мрію Ви плекаєте?

— Стрибнути з парашутом.

— Які найбільші труднощі або перешкоди Ви очікуєте зустріти на своєму дорослому шляху?

— Світ влаштований так, що багато чого досягається завдяки грошам або зв’язкам — і це складно. Найбільше боюся опинитися в ситуації, коли нічого не зможу змінити.

— Як повномасштабна війна вплинула на Ваші життєві цілі та плани? Чи змінила вона Ваші пріоритети?

— Війна кардинально змінила моє ставлення до життя. Зрозуміла, що чекати правильного моменту — це розкіш. Потрібно діяти тут і зараз.

— Що, на Вашу думку, є найбільшою силою сучасної української молоді у цей складний час?

— Наша молодь невпинна, вона знає ким є та що може.

— Про що чи про кого Ви будете сумувати найбільше з дитинства?

— За друзями дитинства, які, на жаль, через війну виїхали за кордон. За нашим містечком. Здається, тут нічого особливого, але воно має свій унікальний вайб. Ти знаєш майже кожну людину, можеш випадково зустріти когось в АТБ чи на базарі — і просто поговорити.

— А за чим Ви не будете сумувати?

— За вертикальними відносинами з дорослими. Іноді в школі є така система, що ти десь внизу, а вчитель десь угорі. І він набагато досвідченіший, ніж ти. За цим не буду сумувати ніколи.

— Хто Вас надихав? Хто був кумиром?

— Моя мама. Вона, можливо, не досягла якихось суперуспіхів у загальноприйнятому розумінні, але чудово вчилася, має гарну роботу, сім’ю, дітей. Я вже виросла, але досі дивуюся, як їй усе вдається встигати. Її всі люблять, і взагалі — вона неймовірна. Мама змогла вибудувати наші стосунки так, що я відчуваю себе її подругою. Я дуже люблю й щиро поважаю її.

— Яка Ваша Україна майбутнього?

— Країна, в якій ти можеш реалізуватися. У тебе є якась мета — ти можеш її досягти. Хочеться, щоб були можливості розвиватися. І щоб Україна вступила в ЄС.

Дуже боюся втратити зв’язок із рідними

Третій співрозмовник – яскравий та веселий Андрій Станєв із села Табаки. Випускник Болградської гімназії імені Г. С. Раковського, володар премії міської ради для обдарованих дітей.

— Андрію, який момент , на вашу думку, або досвід зі шкільного життя найбільше сформував Вас як особистість чи вплинув на Ваші погляди?

— Взагалі я ніколи не думав, що колись зможу стояти на сцені, міняти образи, виступати. Але три роки тому, тоді мені було 13, мене запросили у театр. І я погодився. Після цього моменту моє життя повністю змінилося. Почав розвиватися як особистість. Став більш сміливим — не відразу, звісно, але потроху почав змінюватися в кращу сторону, більше спілкуватися з людьми, більше дізнаватися чогось нового. Брав участь у таких виставах, як «Маленька українська кумедія», «Скрудж», «Мавка», «Байки старої відьми», «Шафа з привидами» і «Портьє. Місія вижити». Ще був ведучим на благодійних заходах у Центрі культури та дозвілля.

— Моя головна риса — цілеспрямованість. Завжди хочу бути кращим, ніж учора. Хочу працювати на всі 100. Якщо щось не виходить — треба просто заспокоїтися і спробувати ще.

Можу розказати про виставу «Шафа з привидами». Коли в мене не виходило, ми якось заспокоювалися, пробували ще та ще, врешті воно вийшло краще. Якщо щось дійсно треба, якщо це важливо саме мені — то буду наполегливо йти до цього.

І у спорті також. Вже декілька років граю у волейбол і не скажу, що мене хтось вчив грати — просто поставив собі ціль: навчитися грати у волейбол на високому рівні, попри все. Завдяки своїй цілеспрямованості намагався бути кращим за інших. Якось із часом мене запросили захищати честь Болградської громади у волейбольній юнацькій команді до 18 років. Після цього зрозумів, що досягнув своєї цілі. Не зважаючи на травми, які отримав — все одно продовжую займатися спортом.

— Успіх — це знайти те, від чого ти кайфуєш, від чого ти береш усе, що тобі потрібно. Успіх — це також сім’я.

— Яку найсміливішу мрію Ви плекаєте?

— Спробувати вийти на сцену з професійними акторами під керівництвом професійного режисера. Ще хотів би вирушити у навколосвітню подорож.

— Який Ваш найбільший страх щодо майбутнього?

— Насправді, дуже боюся втратити зв’язок із рідними. Мене лякає життя без сім’ї поруч. Звик до того, що завжди є той, хто може допомогти та підтримати.

— Дуже сильно. Через неї мені доведеться виїхати. Хотів учитися у Києві чи у Львові, але тепер доведеться навчатися в іншій країні.
У мене є страх за своє рідне місто та країну. Війна її губить з кожним днем усе більше. Це не описати словами. Війна підштовхнула мене до найбільшого страху: я не хотів покидати родину, але я змушений саме це зробити.

— Незламність та оптимізм. У нас в країні війна, але все одно є люди, які продовжують займатися своєю справою, не здаються попри все. Мені дуже подобається те, що є багато небайдужих людей, які жертвують кошти на ЗСУ.

— Мій батько — Анатолій Степанович Станєв. Мені дуже подобається його характер, його ставлення до людей. Він не буде підлаштовуватись, не буде переживати за те, що не вдасться, а просто робить. Його не лякають труднощі, через які доводиться пройти. Дуже хочу бути саме таким, як мій батько.

— Яка Ваша Україна майбутнього? В якій країні Ви хочете жити?

— Без війни. Насправді, якщо не буде війни, то може відкритися багато можливостей, які зараз не можна реалізувати.

От такий вийшов портрет покоління «зумерів», яке не просто адаптується до викликів, а активно формує своє майбутнє.
Це покоління демонструє надзвичайну стійкість, цілеспрямованість, соціальну відповідальність та глибоку віру у власні сили. З раннього віку вони виявляють здатність брати на себе відповідальність, діяти в стресових ситуаціях та вести за собою інших.

Вони усвідомлюють складність світу, де присутні несправедливість, бюрократія та корупція. Однак вони не ігнорують труднощі, а навпаки — шукають шляхи їх подолання. Вони не просто спостерігають, а активно волонтерять, організовують збори коштів для підтримки армії, розвивають українську культуру та прагнуть створювати власні бізнеси.

За майбутнє, яке будуватиме така молодь, абсолютно не страшно. Навпаки — це вселяє величезну надію.

Одеські