Шлях від болю до самореалізації: як мати двох дітей з Бердянська знайшла прихисток у Болграді

13 липня 2025 р. 18:00

13 липня 2025 р. 18:00

Ця історія — про Наталію Маковей, матір двох дітей, жінку, яка пройшла крізь біль окупації та невизначеність, аби віднайти своє покликання в новому місті, попри всі труднощі. Вона – втілення стійкості, прагнення бути корисною та безмежної любові до своїх дітей. Сьогодні Наталія – не розгублена переселенка, а Голова ради ВПО, працівниця міської ради, акторка, художниця й спортсменка. Як їй це вдалося, вона розповіла Бессарабія.UA.

Виїзд з пекла: важкий вибір та шлях до невідомого

Бердянськ – колись мирне українське місто на березі Азовського моря – у 2022 році перетворився для нашої героїні та її родини на пастку.

Із початком повномасштабного вторгнення російські війська окупували місто, відрізавши всі шляхи сполучення. Родина Маковей залишилася у своїй домівці – без світла, їжі та спокою…

Проживши місяць в окупації, Наталія разом із чоловіком та двома дітьми – трьох і семи років на той час – ухвалила важке рішення залишити окуповане місто. Зі щемом у серці вона була змушена попрощатися з батьками та 84-річною бабусею.

28 березня подружжя покинуло рідний дім, прямуючи до невідомості. Шлях до Болграда був дуже довгим з новим статусом вимушено переміщених осіб.  Спочатку родина потрапила до Запоріжжя, а звідти їм уже допомогли з організацією рейсу до Одеси.

«Дуже не хотілося їхати до Болграда, бо в мене тут нікого немає, ні друзів, ні знайомих. Я навіть на мапі не уявляла, де це місто знаходиться. Але ми були серед тих, хто так само вирішив вириватися із Бердянська, всі з дітьми, тому ми згуртувалися та рушили в дорогу», – згадує жінка.

У той складний час важливу допомогу родина Маковей отримала від Віктора – чоловіка подруги Тетяни, який родом із Болграда, де й досі мешкають його рідні. Саме в їхньому домі сім’я зупинилася на кілька місяців, доки не змогла знайти власне житло.

Пошук дому: квест у незнайомому Болграді

Пошук житла в Болграді став справжнім випробуванням для Наталії. Вона розміщувала оголошення всюди, де тільки могла: розклеювала на стовпах, зверталася до місцевих ЗМІ, навіть оплачувала публікації в газеті. Кожен вихід з дому перетворювався на спілкування з незнайомцями в надії знайти дах над головою.

«Підходила до кожного – до бабусі, дідуся, чоловіка, жінки – не мало значення. Заводила розмову, розпитувала, чи не знає хтось, де можна орендувати житло. Ми обмінювалися телефонами, і я постійно чекала на дзвінок. Здається, половина Болграда тепер має мій номер», — розповідає Наталя.

Зрештою, жінці посміхнулася вдача, і вона знайшла квартиру, в якій мешкає з родиною дотепер.

«Було неймовірно важко. Ми виїхали з Бердянська з мінімальним комплектом речей — це білизна для дітей та себе, пара джинсів чоловіка і мої дві футболки. Ось і все. За кілька місяців ми схудли, певно через нерви, тому вимушені були купувати всі речі наново», — говорить Наталя.

Не сидіти склавши руки: волонтерство та нова робота

Наталя вважає себе енергійною та цілеспрямованою людиною, тому, коли трохи оговталася, відчула потребу бути корисною. Так, вона приєдналася до гуманітарного координаційного штабу Болграда, який опікувався вимушеними переселенцями. Там вона отримувала допомогу для родини та почала волонтерити. В її обов’язки входило видавати продукти, вести облік, сортувати речі і допомагати новим переселенцям.

У Бердянську Наталя працювала вихователькою у дитячому садочку. Навіть після виїзду з міста вона продовжувала отримувати зарплату як дистанційна працівниця, проте згодом ці виплати припинилися через вимушений простій.

«Ми не ходили з протягнутою рукою, не голодували. Якісь гроші нам виплачували, видавали гуманітарну допомогу. Я б сказала, що ми балансували між бідністю та мінімальним виживанням. Держава нас не кинула, ні, але й спокійно прийти до тями та перепочити можливості не було. Треба було заробляти гроші», — розмірковує Наталя Маковей.

Восени їй запропонували вакансію художника-декоратора в КЗ «Центр культури та дозвілля», від якої вона довго відмовлялася. Оскільки наша героїня має педагогічну освіту, то й працювати вона хотіла за фахом, але вакансій ні в дитячих садочках, ні в школах Болграда не було. Врешті вона погодилася на посаду.

«Я – педагог, а тут, у Центрі культури, були зовсім інші обов’язки. На цій роботі я робила все, що від мене вимагали, це творча робота. Використовувала всі знання та навички, що у мене є. Однак згодом зрозуміла, що це не моє», – пояснює вона.

У Болградській міській раді відкрили новий сектор з мобілізаційної роботи, Наталя подала документи та з часом зайняла посаду головного спеціаліста сектору, де й працює дотепер.

Наталія сама пішла та записалася у жіночу волейбольну команду міста, сама прийшла до місцевого театру та сама стала частиною батьківського комітету в школі, де навчаються її діти.

«Болград – маленьке  місто, але тут є чим зайнятися. Так, у порівнянні з великими містами тут і зарплата, і можливості дуже скромні, але вони є, головне їх шукати», — констатує жінка.

Голос ВПО: рада та прагнення змін

Навіть після закриття координаційного штабу у 2024 році Наталя залишилася волонтеркою для ВПО та продовжила свою діяльність у цьому напрямку вже у Благодійному фонді «Дарунок». Восени минулого року до неї звернулися представники міської ради з пропозицією очолити Раду ВПО у Болграді. Такі ради створювалися по всій Україні і мали слугувати містком між переселенцями та громадою, в якій вони опинилися.

«На жаль, немає такого бурхливого руху, як хотілося б. Рада ВПО поки не спромоглася набрати дійсно великих обертів та досягти великих результатів. Проте ми дійсно допомагаємо людям у різноманітних питаннях — консультації, надання інформації, юридичні та соціальні послуги, виплати, квартирний облік, психологічна підтримка, тренінги. Все це ми робимо за допомогою різних організацій – як місцевої міської ради, так і громадських організацій, і благодійних фондів», — говорить наша героїня.

Оцінюючи слабку активність та згуртованість ВПО, які мешкають у Болградській громаді, Наталя Маковей мріє про більшу кількість ініціатив, що допоможуть людям інтегруватися та стати самодостатніми.

«Ми вже зрозуміли, що досить просити гречку, треба просити роботу! Треба просити перекваліфікацію, а також працювати та інтегруватися у нове середовище», – каже вона.

Ініціативи, спрямовані на перенавчання, психологічні тренінги, юридична допомога та підтримка бізнесу – це те, що, на її думку, дійсно потрібно людям. Над цим вона й працює, аби допомагати таким же переселенцям, як вона сама. Рада ВПО постійно проводить різні активності, консультації, збирає потреби і звертається до державних та громадських установ з питанням захисту своїх підопічних.

За спостереженням Наталії, люди зі статусом ВПО повертаються додому, попри триваючі обстріли. У таких невеликих містах, як Болград, залишаються переважно літні люди або ті, хто не має куди повертатися — через зруйновані будинки або окупацію їхніх населених пунктів.

Спокій і туга: коли серце між Бердянськом та Болградом

Попри всі труднощі, Наталя не шкодує, що оселилася у Болграді. Це місто подарувало їй спокій і допомогло подолати панічні атаки, з якими вона зіткнулася на початку війни. Її діти успішно інтегрувалися — навчаються у Болградській гімназії з болгарським ухилом, що, на думку жінки, відкриває їм додаткові можливості у майбутньому. Чоловік, хоч і переживав складнощі адаптації, також знайшов себе, перейшовши від розумової праці до фізичної.

Проте почуття «білої ворони» іноді все ще супроводжує Наталю, особливо у спілкуванні з місцевими мешканцями.

«Болград – маленьке та привітне місто, але всіх нас, хто – ВПО, постійно  ідентифікують: «О, це – приїжджі! Ви – немісцеві!» – зі смутком констатує вона.

На запитання, чи залишиться вона у Болграді після війни, вона відповідає без вагань: «Так. Але спочатку поїду додому. Цілуватиму пісок, стіни, цілуватиму землю, своїх рідних… без варіантів. Але жити у Бердянську, ймовірно, вже не буду. Можливо, я подивлюся Одесу, але залишуся у Болграді».

Жінка сумує за рідним домом і батьками — іноді туга накочує з такою силою, що не стримує сліз.

«Раніше я вірила, що це – лише сон, який скоро скінчиться. Але тепер розумію: це – реальність. І найстрашніше – усвідомлення, що навіть після перемоги світ уже не буде таким, як раніше, – Наталя зрошує очі сльозами. – Тримаю все в собі. Просто забороняю собі плакати. Діти, робота, чоловік – я не маю права на слабкість. Але інколи стримати сльози неможливо, плачу, як білуга. Не передати словами, як це боляче», – ділиться Наталія Маковей.

За нашу двогодинну розмову в такому жвавому й піднесеному темпі – це був перший момент, коли вона по-справжньому дала волю емоціям і розплакалася. Важко бачити, як сильна й відважна людина знімає свою внутрішню броню та дозволяє собі бути вразливою.

Історія Наталії Маковей – це розповідь про силу духу, про те, як людина, опинившись у складних обставинах, не втрачає надії, шукає шляхи для самореалізації та допомагає іншим. Вона чекає Перемоги, аби повернутися додому та побачити рідних, але розуміє, що, ймовірно, її життєвий шлях ніколи не продовжиться у місті, де вона народилася.

Одеські