Катування, страх і флешбеки — розповідь полоненого з Херсона

19 листопада 2025 р. 22:35

19 листопада 2025 р. 22:35

Херсонець, який перебував 54 дні в полоні, переживши катування, приниження та постійний психологічний тиск, сьогодні не лише повернувся до мирного життя — він став опорою для інших. Роман зумів вистояти там, де багато хто втрачає надію, і тепер допомагає тим, хто пережив подібне пекло. Він відновлює рідне місто, підтримує колишніх полонених і бореться за те, щоб жодна людина не залишилася наодинці зі своєю травмою. Як йому вдалося не зламатися? Що давало сили у нелюдських умовах? І чому після повернення він створив організацію, яка сьогодні рятує сотні людей?

Про все це журналісти Новини.LIVE поговорили з колишнім полоненим, засновником організації "Бранці Херсона" Романом Баклажовим.

Звільнення Херсона

Коли Роман згадує перші дні звільнення Херсона, в його голосі чується і радість, і біль. Для нього це було не просто повернення контролю над містом — це був шанс знову торкнутися землі, де минуло все його життя. Він розповідає, що навіть відстань не могла стримати того внутрішнього поклику додому. У цей момент він згадує, як з Карпат добирався до Одеси, а потім — до рідного Херсона, де вже було відносно безпечно.

"Уже 10-го числа було зрозуміло: Херсон звільнений. Я дивлюся — мої друзі з Одеси масово починають пакувати буси гуманітарної допомоги, стоїть справжній ажіотаж. А я був в Карпатах на ретриті. Якби тоді був якийсь прямий рейс Карпати — Херсон, я б без роздумів поїхав додому. Навіть без гуманітарної допомоги. Це моє рідне місто, в якому я прожив усе життя — як інакше може бути? Тож, можна сказати, що поїхав майже одразу, як тільки з’явилася така можливість" , — каже колишній полонений Роман Баклажов.

Але радість повернення затьмарювала інша думка — страх бути схопленим. І це був не просто страх, а глибока впевненість, що рано чи пізно росіяни прийдуть саме за ним. Роман пам’ятав досвід 2014 року, коли був у Правому секторі і знав, що це може стати приводом для переслідування. Попри спроби переховуватись, небезпека ставала все ближчою. Проте спокій тривав недовго.

"Коли я побачив, що почали їздити по домах, то одразу сховався у друзів. Два тижні переховувався. Спостерігаю, і бачу, що по мене не приїхали. Почали шукати інших хлопців, не з "Правого сектору" , — зазначає чоловік.

Хоч він і жив у закритому зеленому районі, де навіть друзі могли б заблукати, окупанти знали, куди приїхати. Роман і досі не може зрозуміти, як саме вони отримали інформацію, але момент затримання став для нього першим кроком у тривале пекло. Він переховувався тижнями, але ворог був на крок попереду.

Російський полон

Далі почалася найтемніша частина історії у житті — полон. Психологічний тиск тривав цілодобово, а катування стали щоденною реальністю. Для Романа та інших полонених кожен день був боротьбою за виживання. Вони чули знущання над побратимами буквально через стіни, і це руйнувало не лише тіло, а й свідомість. Особливо болючим було розуміти що поруч, за парканом, продовжувалося "мирне життя" місцевих колаборантів. Людей, які, почувши крики катованих українців, просто пили каву, сміялися й удавали, що нічого не відбувається. Це контрастне поєднання жорстокості та байдужості прошивало свідомість полонених, залишаючи глибокі рани, які не зникають навіть сьогодні.

"Наша камера була прямо над катівнею: ми — на другому поверсі, катівня — на третьому. Вікна були відчинені, і ми постійно чули катування наших хлопців, їхні крики. Найбільше вибивало з рівноваги те, що зовсім поруч розташовувався ІТТ — ізолятор тимчасового тримання. Паркан, а за ним — кафе. Наші… Я навіть не можу назвати їх людьми — це просто якісь покидьки. Вони чули, як катують наших хлопців, але спокійно сиділи, пили, розповідали анекдоти, сміялися. Ми, з одного боку, слухали стогін і крики з катівні, а з іншого — чули, як навпроти сміються і п’ють ці нелюди" , — каже колишній полонений Роман Баклажов.

Попри жахливі умови, навіть у полоні можна було знайти людське тепло. Там Роман зустрів свого давнього сусіда, якого не бачив понад 20 років. Ця зустріч стала для нього рідкісною опорою, нагадуванням, що навіть у найтемнішому місці є підтримка. Організм іноді сам тягне до світлих спогадів, щоб не дозволити розуму зламатися. Майже кожен у камері переживав такі моменти внутрішнього порятунку. А ще підтримку один одного. Полонені швидко навчилися бачити, коли комусь стає надто важко, і тоді гуртом тримали людину "на плаву". Ті прості слова підтримки, погляд чи дотик інколи рятували більше, ніж будь-які методики чи поради.

"І справді, ми всі підтримували одне одного, щойно бачили, що хтось починає "плисти". Це одразу видно по очах — людині погано. І тоді всі навколо її підбадьорювали: "Тримайся, все буде добре". Пізніше я вже дізнався, що ця практика має назву "рівний рівному". Це коли люди збираються разом, ніби клуб підтримки, як у фільмах інколи показують. Ми так само збираємося й зараз — в Одесі, у Херсоні. Бо лише ми здатні по-справжньому зрозуміти одне одного" , — ділиться колишній полонений.

Та найсильніше триматися Романа змушував образ його дитини. Він згадує один момент — промінь сонця на світлому волоссі сина. Цей кадр, мов зупинений час, став для нього точкою опори, яку він прокручував у голові знову і знову. І тепер ця фотографія на заставці його телефону, як символ того, заради чого він вистояв.

Ротації в полоні

Полон Романа припав на період, коли катівня змінювалася, залежно від того, хто її контролював. Він згадує, що загалом було три ротації — і кожна по-своєму викарбувалась у пам’яті. Перша зміна була найжорстокішою, друга — ще жахливішою, бо ворог поводився як справжні нелюди, а третя складалась уже з працівників російської пенітенціарної служби. Вони теж били й катували, але без тієї демонстративної жорстокості, якою насолоджувалися їхні попередники. Саме друга ротація залишила найглибші шрами — не тільки фізичні, а й моральні.

"Під час другої ротації вони катували, знущалися, принижували — робили все, щоб зламати людину морально й фізично. А от третя ротація так само катувала й жорстоко била, але я не бачив, щоб вони принижували чи знущалися так відкрито. Це був інший тип жорстокості — без тієї показної наруги, яка була раніше" , — зазначає Баклажов.

Потрапивши до камери, де хлопці вже перебували два тижні, Роман одразу відчув, як страх і виснаження стискають людей.

"Перше питання було: яка година, які новини? Миколаїв захопили, Одесу захопили. Говорю, та хлопці все, ніякого Миколаєва, Одеса їм вже не сниться. Вони мені одразу розповіли, що на катуваннях, коли мене ведуть на допит, треба падати після третього удару" , — каже чоловік.

Тут будь-який опір міг вартувати життя: тебе били, поки ти не падав, інакше наступні удари ставали смертельно небезпечними. Роман помітив, що якщо людину викликають на допити повторно, це означає, що її, ймовірно, випустять. Він сам провів у полоні два місяці, спостерігаючи, як інші зазнають повторних затримань і допитів, поки нарешті не отримують свободу.

"Тебе називають, ти повинен схилити голову, руки за спиною, підійти до дверей, тобі дають шапку на очі. Приводять, садять на крісло, чи наручники, чи приматують скотчем, і починається допит. Б’ють, одного товариша залили п'ятьма літрами води, мене катували струмом — підключали до мочки вуха. Це просто словами неможливо описати" , — розповідає колишній полонений.

Повернення додому

Відчуття свободи, після полону для чоловіка стало подихом свіжого повітря. Який відчувався два рази за все життя. Перший раз це було, коли його відпустили, другий — коли він приїхав у Херсон після деокупації.

"Там прям відчуття свободи було десь декілька тижнів. Навіть, не зважаючи на обстріли. Прямо воно як матеріально, як відчувалося" , — згадує Роман.

Ці кілька тижнів стали для нього своєрідною точкою перезавантаження. Після місяців темряви, замкнених камер і щоденного страху свобода відчувалася майже фізично — ніби можна було буквально доторкнутися до повітря, яке знову стало своїм. Роман каже, що вперше за довгий час він дозволив собі дихати на повні груди, не озираючись щохвилини на кожен звук чи крок. Це повернуло йому відчуття життя, якого окупанти намагалися його позбавити.

Бранці Херсона

У Херсоні Роман займався виготовленням меблів, проте і зараз цю справу не полишив. Він перевіз до Одеси дизайнера та одного складальника меблів з Херсону. Дизайнер продовжує працювати, проте все ж таки Роману довелося шукати нових працівників. У його команді зараз четверо людей. Чоловік займався волонтерською діяльністю з 2014 року, тож його мережа знайомих була великою та активною. Коли Роман приїхав до Одеси, вставив сім-карту, почали дзвонити друзі, пропонувати допомогу, скидати гроші. Він ще був дезорієнтований, але вже відчував, що навколо нього є люди, які готові підставити плече. Спілкуючись з іншими полоненими, Роман зрозумів, що вони практично залишилися сам-на-сам із власним жахом — жодної підтримки. Тому було прийняте рішення створити організацію "Бранці Херсона", яка вже налічує понад 200 людей — юристів, психологів, волонтерів. Всі працюють безоплатно, на добрій волі, без грантів і фінансування. Роман наголошує, що це справжня команда, яка діє за принципом "рівний рівному" — допомагають одне одному, організовують підтримку всім, кому вона потрібна.

"Ми працюємо 24 на 7, а не так, як фонди, в яких о 17-й годині вже закінчується робочий день, або "Центр допомоги врятованим", який в неділю не працює. Нам дзвонять о будь-якій годині — комусь погано, хворий, треба в лікарню. Ми їдемо, забираємо, розміщуємо, допомагаємо" , — пояснює колишній полонений Роман Баклажов.

Найскладніше зараз — отримати статус цивільного полоненого, офіційно визначений як "особа, позбавлена особистої свободи під час збройного конфлікту з Російською Федерацією. На це необхідно витратити не один місяць свого життя, а ще чимало нервів та сил.

"Цей статус передбачає виплати та юридичний захист, але система створена ще у 2019 році й не враховує масштаби сучасних подій. Статус передбачає не відстрочку від мобілізації, а мобілізацію за власним бажанням. Державна виплата — двісті тисяч гривень, але комісія не зовсім розуміє, як працює" , — каже чоловік.

Йому вдалося отримати цей статус із першого разу завдяки очевидній проукраїнській позиції, проте підготовка документів зайняла вісім місяців. Паралельно триває його реабілітація: постійна робота з психологами, допомога іншим полоненим, флешбеки та нав’язливі спогади продовжують переслідувати і сьогодні. Попри все це, Роман разом із колишніми полоненими вже активно відбудовує Херсон. Вони працюють у "сірій" зоні, де держава та великі волонтерські організації не доходять: відновлюють вікна, дахи, балкони, ліквідовують наслідки обстрілів. Відновлення — це не просто робота, а символ повернення контролю над власним життям та домівкою, який надихає всіх навколо.

Раніше ми писали історію одеського морпіха, який розповів, як росіяни не хотіли обмінювати їх. А також про те, як Херсон виживає під обстрілами зараз.

Одеські