Рано чи пізно воювати будуть всі — історія морпіха з Одеси

25 листопада 2025 р. 22:57

25 листопада 2025 р. 22:57

Морський піхотинець, що пройшов крізь пекло Маріуполя, оборону Азовсталі та роки полону. Його історія — це не лише про війну, а про незламність духу, силу вибору і ціну свободи.

Щодня він стикався з небезпекою , стражданнями та психологічним тиском, але вистояв і повернувся додому живим. Як він зумів пройти через такі випробування і що тримало його на ногах у найважчі дні?

Журналісти Новини.LIVE запитали про це у морського піхотинця, що пройшов пекло полону.

Служба в морській піхоті

Хуан Альберто Лейва Гарсія зрозумів, що війна торкнеться кожного українця, ще тоді, коли сам був лише підлітком. Він бачив, як події на сході розвивалися не як ефемерний конфлікт із телевізійних новин, а як реальна загроза, яка поволі підбиралася до кожного дому. Уже тоді він усвідомлював: країна змінюється, і покоління, яке виростає просто зараз, буде змушене відповідати на виклики, про які ніхто не хоче думати. Його розуміння війни було не юнацькою романтикою, а тверезим поглядом на майбутнє. І саме це усвідомлення стало тим поштовхом, який призвів до ухвалення рішення.

"Коли мені виповнилося 20 років, я остаточно вирішив підписати контракт. Тоді мій вибір зупинився саме на морській піхоті — вона здавалася мені чимось особливим, навіть трохи загадковим серед усіх інших родів військ" , — каже морський піхотинець Хуан Альберто Лейва Гарсія.

Чоловік виріс на півдні, серед вітрів і портових кранів, де море — частина життя, а служба у військово-морських силах здається природним продовженням дитячих мрій. Морська піхота була для нього викликом, який він хотів прийняти. І водночас — дорогою, яка від самого початку вела до великої війни. Саме у складі морської піхоти Хуан зустрів ескалацію 24 лютого 2022 року — у зоні операції об'єднаних сил під Маріуполем. Там почався відлік найдовших і найважчих днів його життя.

Захист Маріуполя

Перші бої 24 лютого перейшли в нескінченну боротьбу за місто, яке ставало символом спротиву кожним днем. Захисники розуміли: на них тисне не лише зброя, а й час, який працює проти них. Оточення стискалося швидко, як пастка, яка зачиняється остаточно. Хуан пригадує, що у повітрі постійно висіло відчуття фатальності, та водночас — незламного обов’язку. Ніхто не думав про відступ: думали лише про те, як триматися ще день, ще годину, ще бій.

"Вже 1 березня ми усвідомили, що знаходимось у критичній ситуації. Оточення було завершене, і ми розуміли, що воно тільки посилюватиметься" , — згадує морпіх.

На початку травня більшість оборонців зрозуміли те, що ніхто не хотів визнавати: шансів прорватися майже не залишилося. Але це усвідомлення не ламало — воно робило кожного лише твердішим. Там, у лабіринтах підземель Азовсталі, вони вчились приймати свою долю з гідністю.

Спроби прориву

На початку квітня частина бригади Хуана здійснила відчайдушну спробу вийти з оточення. Це був ризикований крок, спроба порятунку, яка для багатьох обернулася полоном. Декому вдалося пройти шлях у десятки кілометрів до Запорізької області — майже неймовірний марш нечулими полями війни. Решта зосередилася на Азовсталі, перетворюючи її на фортецю, яка стане відомою всьому світу. Це було місце, де оборонці стали легендою ще за життя. У складі бригади були й жінки — вони виконували бойові та небойові завдання поряд з чоловіками, витримуючи той самий тиск і ті самі небезпеки.

"У нас у підрозділі служили й жінки — як на бойових, так і на небойових посадах. Деякі з них потрапили в полон ще у квітні, а частину разом із нами вивезли з Азовсталі. Наскільки мені відомо, сьогодні всі вони вже вдома. Загалом бригада була доволі великою — на той момент майже 2500 військових. Це була повноцінна бойова бригада у комплекті" , — згадує морських піхотинець Хуан Альберто.

Після виснажливих тижнів оборони Маріуполя бійці отримали наказ, 20 травня вони вийшли з Азовсталі виконуючи рішення Верховного Головнокомандувача та вищого керівництва. Це було частиною міжнародних домовленостей — українські захисники склали зброю, аби зберегти життя і згодом повернутися додому.

Півтора року у колонії

Полон почався з Оленівки, місця, яке для багатьох стало справжнім пеклом. Хуан говорить про той період стримано, але навіть у спокійному тоні відчувається холод тих днів — нестача їжі, бруд, невизначеність. Це був період, коли щодня міг стати останнім, але водночас — коли кожне виживання було маленькою перемогою.

"Для мене перебування там тривало майже місяць. Обмежена кількість їжі, антисанітарія, відсутність порядку та режиму", — каже Лейва Гарсія.

Ставлення до полонених тоді було нейтральним — і це звучить майже парадоксально у контексті війни. Але для тих, хто пережив Оленівку, навіть нейтральність була полегшенням. Згодом Хуана перевезли до колонії в Луганській області, де він провів півтора року. Умови були суворими, але не хаотичними — хоча справжній страх приносили слідчі, які приїздили вибивати зізнання.

"Я там особисто перебував півтора року, і загальне ставлення до нас було нейтральне, умови — більш-менш нормальні. Тому скаржитися особливо не було на що, окрім дуже частих візитів слідчих з Російської Федерації. Вони приходили з метою нав’язати кримінальні справи нашим військовополоненим і фізично примушували брати на себе якусь відповідальність або вигадані злочини" , — розповідає Хуан.

Попри ці періодичні залякування, решта часу півторарічного перебування проходила відносно спокійно. Надходила медицина, можна було отримати новини, умови були прийнятні й людські. Поводилася більш-менш нейтрально, не втручаючись у побут і життя полонених. Для чоловіка це мало логічне пояснення: охоронці та співробітники колонії були колишніми громадянами України, людьми з тих же територій, з яких походять самі полонені.

Спогади про рідних

Попри нелюдські умови утримання та повну інформаційну ізоляцію, Хуан зізнається: думки про рідних не залишали його ні на день. Це був його головний внутрішній компас — те, що тримало психіку, коли навколо панували невідомість і тиск. Він згадує, що періоди відчаю накочували так само раптово, як і надія, але родина завжди залишалася тією лінією горизонту, до якої прагнеш повернутись, навіть якщо не бачиш її фізично. Саме тому і в найважчі дні не дозволяв собі думати про гірше. Віра у те, що вони знову зустрінуться, не давала зламатися.

"За три роки і три місяці в мене не було жодного зв'язку з рідними. Ну, звичайно, як у будь-якої людини. Тобто сум, в деяких моментах розпад, думки про те, що ніколи вже можеш і не побачити своїх близьких. Тому, звичайно, сумував, але всі думки займали саме рідні. Мене чекала дівчина всі ці роки, мої батьки, моя сестра — вся родина в повному складі" , — розповідає військовий.

Це — цілий світ, який продовжував жити й чекати, навіть коли він був у темряві. Це розуміння створювало внутрішній фундамент, який не могли зруйнувати російські наративи та психологічний тиск.  Хуан пояснює, що навіть у повному інформаційному вакуумі зберігав холодний розум. Він аналізував те, що бачив і чув, розумів логіку бойових дій, знав — російська пропаганда не відображає реальності. Це дозволяло йому не піддаватися дезінформації, не втрачати стрижень і не дозволити ворогу зламати себе морально. Він наголошує: жодної секунди не допускав думки про капітуляцію України. Для нього це було неможливим у принципі.

День обміну

Коли день обміну нарешті настав, Хуана ніхто не попередив. Усе почалося з ледь помітних натяків, які тоді важко було сприймати всерйоз. Занадто багато разів їх уже обманювали — так само тихо, без пояснень. Будь-який рух могли видати за "етап", який насправді означав шлях до нового місця утримання, нових побиттів і нового кола принижень. Тому він зустрів цю новину без ілюзій, з максимальною обережністю і з готовністю до чергового випробування.

"В цілому ніяк не казали і ніяк не дізнався. Були лише натяки зі сторони адміністрації під час звичайних бесід, як би між іншим, у той самий день. Але ніхто не давав чіткої відповіді — усе залишалося на рівні припущень і тиші, яка тиснула більше за будь-які слова. І просто ввечері мене забрали, і вже почався мій шлях до обміну — шлях, який міг змінити все, про що він мріяв ці довгі роки" , — каже він.

Але навіть тоді він не дозволяв собі повірити остаточно. Історії та власний досвід зірваних обмінів — були реальністю. Тому він і себе стримував, і інших попереджав бути пильними. Росіяни могли передумати будь-якої миті. Це не страх — це тверезість, яка допомагає вистояти там, де єдина закономірність поведінки ворога — відсутність будь-яких правил.

"Я ставився до цього скептично, розумів, що росіяни вкотре брешуть, можуть брехати стосовно обміну. І я навпаки готувався до гіршого, і готував себе до чергової так званої прийомки на наступному місці утримання. Готував себе фізично, що зараз я буду проходити через важкі знову випробування, побиття і знущання" , — визнає морпіх.

Лише коли літак приземлився в Гомелі, Хуан зрозумів: це не обман. Його ноги торкнулись землі, і в серці вперше за роки з’явилося відчуття, яке неможливо підмінити. Він каже, що цей момент був настільки сильним, що запам’ятався до найменших деталей. Це була перемога життя над смертю, світла над темрявою, віри над усім, що намагалося її знищити. І саме тоді він дозволив собі відчути те, про що мріяв щодня у полоні.

"Самі перші емоції… чесно, я ніколи їх не приховував і завжди розповідаю про це. Я відійшов вбік, поцілував нашу святу землю, вклонився — і це було те, про що я мріяв усі три роки і три місяці полону, про що думав кожного дня. Мені вручили наш прапор, і я його поцілував. Сльози, радість, відчуття безмежної вдячності — за все, що дозволило мені нарешті стояти на рідній святій землі" , — говорить морпіх.

Після повернення він опинився в абсолютно іншій реальності — реальності підтримки.

Підтримка полонених

Сьогодні держава та міжнародні партнери забезпечують колишнім полоненим повний спектр допомоги: від лікування тілесних травм до глибокої психологічної реабілітації. Хуан каже, що це не просто формальні процедури — це справжня турбота, яку він відчуває на кожному етапі. Йому допомагають позбутися наслідків тих місяців, які забрали надто багато, але не змогли забрати його силу.

"І люди навпаки роблять усе можливе, щоб колишній полонений не зустрічав на своєму шляху жодних перепон чи перешкод. Вони намагаються допомогти максимально відновитися, пройти лікування і повернутися до нормального життя" , — ділиться Лейва Гарсія.

Та навіть проходячи лікування, Хуан вже думає про майбутнє. Він не уявляє свого життя без служби, бо розуміє: ця війна торкається кожного. І фронт давно не обмежується лише лінією зіткнення. Це й небо над містами, і критична інфраструктура, і місця, де працюють цивільні, але ризикують так само. Він знає: Україна потребує всіх — і він буде там, де буде найбільше користі.

Раніше ми писали, про цивільногь полоненого з Херсону, який пройшов катування від росіян. А також, про бойовий шлях одеського військового з "Азов" .

Одеські