Пекло Маріуполя і полон в РФ очима одеського морського піхотинця

02 грудня 2025 р. 22:53

02 грудня 2025 р. 22:53

Він пройшов Маріуполь від перших обстрілів до останнього бою. Місяці оборони, спроба прориву з оточення та російський полон — ці випробування стали частиною його особистої історії, яка показує, наскільки крихка й водночас неймовірно сильна людська витримка.

Журналісти Новини.LIVE поспілкувались з морським піхотинцем Сергієм Кузнєцовим, який бачив війну зблизька й пережив те, що іншим навіть важко уявити.

Служба у морській піхоті

У кожного морського піхотинця — своя причина опинитися під чорним беретом, але для Сергія Кузнєцова це було набагато більше, ніж просто вибір професії. Його шлях у військо схожий на історію про внутрішній виклик, який довгий час живе в тобі тихо, а потім раптом визначає усе подальше життя. Сергій не був схожий на "класичного" бійця — худорлявий, інтелектуальний, фаховий історик, який до того працював далеко від армії. Але саме це різке рішення стати морським піхотинцем було своєрідним першим кроком у довгій дорозі через Маріуполь, фронт, російський полон і повернення додому. Сьогодні він згадує той момент з усмішкою, але за нею стоїть досвід, який переламує та перероджує людину. Перші мотиви Сергія були майже символічними — захоплення морською піхотою народилося давно, задовго до того, як він сам уперше переступив поріг військової частини.

"Я думаю, що на моє бажання вплинули два фактори. Перший — мій найкращий друг ще в 2010 році служив у морській піхоті, і саме він прищепив мені повагу та захоплення цим чорним беретом. Другий — фільми, особливо американські, де морські піхотинці зображені як найкращі з найкращих. Саме поєднання особистого прикладу друга та цих образів сформувало мою мрію — потрапити до морської піхоти" , — розповідає морський піхотинець Сергій Кузнєцов.

Саме з того образу — ідеалізованого, але щирого — виросла його власна мрія. Коли Сергій уперше прийшов у частину, виглядав він абсолютно не так, як уявляють собі майбутнього морпіха. Командири дивилися на нього скептично, жартували, що з такою вагою йому краще знайти інше місце. Але його рішучість була сильнішою за зовнішні враження — він наполягав, що або служитиме саме тут, або не служитиме взагалі. Саме тоді він уперше продемонстрував ту впертість і внутрішню стійкість, яка згодом не раз рятувала йому життя.

"Я прямо сказав: або беріть мене сюди, або в армії мене більше ніхто не побачить. Взяв рішення, підписав контракт — так і потрапив до 36-ї бригади морської піхоти в Миколаєві. Спершу служив у батальйоні морської піхоти, згодом — у розвідувальній роті. І так до самого початку повномасштабного вторгнення я залишався там без жодних перерв" , — згадує морський піхотинець Сергій Кузнєцов.

Його родина, як і багато родин військових, дізналася про рішення Сергія не одразу. Він не хотів напружувати близьких, розуміючи, що мама й так сильно хвилюється. Тому придумав "прикриття" — роботу з графіком 8:00–17:00. Та приховувати правду довго не вийшло: запитання про документи, довідку з місця проживання — і все стало зрозуміло. Зараз Сергій згадує це з теплом і жартома, але тоді для родини це була майже трагедія. Однак він був непохитним: рішення зроблено, дороги назад не існує.

"Я мамі сказав, що знайшов роботу: мовляв, вісім годин — з восьмої до п’ятої, стандартний графік, п’ять днів на тиждень. Все добре, все класно, не хвилюйся. А коли попросив у них довідку про місце проживання, мама здивувалася: "Навіщо?" Я відповів, що підписую контракт. І в той момент почув "Куди? Ти що? Війна? Який контракт?". Я лише сказав: "Все. Дороги назад уже немає"" , — згадує чоловік.

Повномасштабне вторгнення застало його у Маріуполі. Це був момент, який поділив життя на "до" і "після". Сергій згадує цей ранок дуже чітко: артобстріл, гуркіт, команда підніматися — і майже повна відсутність розуміння, що відбувається. Лише згодом прийшло усвідомлення, що це не чергове загострення, не локальний прорив, а велика війна.

"Я прокинувся, бо тільки-но змінився та ліг відпочити. Прийшов до тями від того, що мене будять і кажуть, що по нас летять "ГРАДи". Так усе й почалося. Коли обстріл закінчився, я зайшов у мережу, щоб подивитися, що відбувається. Рідні вже писали мені, що почалася війна, а я навіть не знав, що сталося. У нас там тоді було, так би мовити, "весело". До того ж за кілька днів до повномасштабного вторгнення росіяни активно проводили артпідготовку" , — згадує морський піхотинець.

Росіяни кілька днів до того вже проводили артилерійську підготовку, і це ніби стало приводом до вторгнення. Але масштаби того, що почалося 24 лютого, були немислимими навіть для тих, хто роками служив на Донбасі. Сергій теж думав, що все обмежиться регіоном, але виявилося — це був лише початок найбільшого виклику в його житті.

Служба разом з братом

Особлива частина історії Сергія — його молодший брат. Він теж став військовим, хоча спочатку довго не міг здійснити цю мрію через стан здоров’я. Їхня служба разом у Маріуполі була для матері подвійним ударом — двоє синів на передовій у місті, яке опинилося в тотальній облозі.

"Ми постійно пильнували один одного, підтримували та опікувалися, бо мама дуже хвилювалася. І він завжди мені казав, коли я йшов на якесь завдання: "Миколаївич, будь обережний, бо мені потім мамі доведеться звітувати, що з тобою все гаразд". Я йому у відповідь кажу: "Ти теж тут будь акуратним"" , — розповідає Сергій.

Їхні побутові жарти стали маленькими ритуалами, які допомагали триматися в умовах постійної небезпеки. Вони були поруч і в бою, і під час відпочинку, і під час хаосу, коли Маріуполь руйнувався буквально на очах. Разом вони й потрапили в полон — але вже звідти їх дороги розійшлися. Після полону Сергія перевезли до Костромської області РФ, а брата — до Іванівської. Брат зараз досі там. Сімя з нетерпінням чекає на обмін.

Оборона Маріуполя

Друга половина квітня 2022 року для Сергія та його побратимів стала суцільним відліком — кожна хвилина, кожен рух могли виявитися останніми. Обстріли ставали дедалі щільнішими, а кільце навколо Маріуполя — дедалі вузькішим. Попри повну ізоляцію, хлопці трималися, бо розуміли: поки вони чинять спротив, місто ще живе. Сергій каже, що всі добре усвідомлювали, наскільки критичною є ситуація, але ніхто не дозволяв собі паніки. Підрозділ діяв злагоджено, зберігаючи надію на те, що шанс на порятунок усе ж з’явиться.

"Ми були на місці, спроби вийти з оточення були буквально перед самим потрапленням у полон. Перша спроба була 9 квітня — прорив із кільця. Друга — 12 квітня, після чого ми і потрапили в полон" , — згадує Сергій.

Морпіхи намагались втримати хоча б мінімальний контроль над ситуацією. Хлопці розуміли: якщо не прорватися тоді, другого шансу може не бути. Але ворог накрив їх настільки щільно, що рух уперед став фактично неможливим.

"До цього ми тримали оборону в Маріуполі, тримали до останнього. Була така ситуація, що після першої спроби була друга спроба — 12 квітня. Нас обстріляли авіацією і артилерією" , — говорить він.

Після невдалого прориву підрозділ змушений був повернутися на завод, який уже давно перетворився на величезний підземний прихисток. Їхні сили були виснажені, а ресурси — на межі, тому командування шукало будь-яку можливість порятунку людей. Вони вийшли на вищих керівників країни, намагаючись хоча б стабілізувати ситуацію чи отримати чіткі вказівки. У відповідь хлопцям пообіцяли, що їх спробують вивести та зробити все можливе, щоб врятувати. Саме ця надія дозволила морпіхам протриматися ще кілька годин.

"Ми повернулися на завод, і командування частини вийшло на керівництво країни, на президента. Кажем: так і так, ситуація критична. Нам відповіли: "Окей, хлопці, виходьте, ми будемо вас витягувати". Нам сказали, що нас заберуть" , — пригадує Сергій.

Але реальність виявилася невблаганною — замість евакуації на них чекав полон. Ті кілька годин, між останньою надією та усвідомленням полону. Саме тоді й почався найтемніший період його історії.

Російський полон

Росіяни поводилися так, ніби отримали дозвіл чинити будь-яке насильство, не ховаючись і не стримуючи емоцій. За словами Сергія, прийомка нагадувала не процедуру, а справжнє катування, що почалося з першої секунди. Вороги кричали, били, принижували, а хлопців навмисно тримали в повній невідомості щодо того, що буде далі. Росіяни дійсно отримували від цього щире задоволення.

"В Орлівці була дуже жорстка прийомка. Ми приїхали туди десь 12–15 квітня. І всю добу, поки нас приймали, вони знущалися над хлопцями. Тих, хто заходив, заганяли в приміщення, не дозволяли ні сидіти, ні спати. Нікого, звісно, не годували" , — каже він.

Далі почалася серія псевдодопитів, які більше нагадували спроби психологічного зламу. Полонених заводили по одному, при цьому їх супроводжували образами, тиском та фізичним насильством. Росіяни намагалися вибити потрібні їм "зізнання", постійно звинувачуючи українських військових у вигаданих злочинах.

"Робили страшні речі. Після цієї так званої прийомки командирів різних ланок водили на допити. Зрозуміло, що по голові нікого не гладили — їм потрібна була інформація. Їх цікавили "військові злочини", припаси, іноземні найманці" , — говорить Сергій.

У Галичі, куди його перевезли після Орлівки, умови не те що не покращилися — вони стали системними та буденними. Кількість полонених постійно зростала, а ставлення до них — лише погіршувалося. Сергій каже, що в’язниця жила за власними "законами", де людське життя нічого не важило. Перші місяці полону були настільки жорстокими, що навіть найвитриваліші хлопці починали психологічно ламатися. Постійні побої, голод і страх стали нормою, з якою довелося навчитися жити.

"Я з різними хлопцями спілкувався — в різних СІЗО було по-різному. Все залежало від начальника. У нас перші два роки були дуже тяжкими. Побої — кожен день. На допитах — окремо, але і впродовж дня теж. Ранкова перевірка, вечірня, вигул, баня — все супроводжувалося насильством" , — розповідає він.

Тюремники вигадували будь-які приводи для насильства — інколи достатньо було просто подивитися не туди. Били шокерами, дерев’яними киянками, ногами, а інколи спускали собак. Сергій каже, що іноді це робили просто "для порядку", аби нагадати полоненим, хто тут головний. Найдивовижнішим, за його словами, було те, як тюремники виправдовували власну жорстокість. Вони відверто казали, що знущання над полоненими — це "нормально", що так має бути. Ба більше, вони вважали себе мало не героями, які "підтримують порядок" дегуманізацією інших людей. Сергій каже: було складно збагнути, як можна настільки викривити реальність і переконати себе, що насильство — це добро.

"Вони казали: "От я прийшов, побив хохлів — і легше стало. Я тут цар і Бог, буде так, як я скажу". Змушували робити вправи, били шокером або палкою одночасно. А коли хлопці не витримували і просили припинити, їм відповідали: "Ми вас не б’ємо — ми вас виховуємо"" , — згадує Сергій.

Вони постійно повторювали, що не калічать українців так, як нібито це роблять ЗСУ з їхніми полоненими, і що їхнє ставлення — "м’яке". Це звучало як злий фарс, адже жорстокість тривала щодня, без пауз і співчуття. Водночас росіяни використовували ці слова як інструмент психологічного тиску, намагаючись змусити полонених відчувати провину чи сором. Усе це створювало атмосферу повної викривленості, де насильство видавали за норму.

"Вони це позиціонували як акт гуманізму. Мовляв, у вас руки-ноги на місці, ми ж нічого не відрізаємо. А от ваші там, українці, у наших полонених все відрізають. То що вам стоїть потерпіти 10 хвилин?" , — передає Сергій їхні слова.

Такі "розмови" нерідко переходили в довгі тиради про те, що української держави не існує і що українці не мають права на власну ідентичність. Тюремники повторювали ці тези із завзяттям, ніби свято вірили в них. Вони ставилися до полонених як до людей, які не мають жодної цінності та права на життя. Саме ця ламана логіка й брак елементарної людяності були найстрашнішими. Бо фізичний біль можна витримати, але усвідомлення повної дегуманізації — значно тяжче.

Обмін полоненими

Обміни зривалися настільки часто, що з часом морські піхотинці перестали вірити будь-яким чуткам. Сергій згадує, що повна ізоляція робила кожен день непередбачуваним: ніхто не знав, кого забирають і куди саме. Людину могли забрати з камери й більше ніколи не повернути, а пояснень не давав ніхто. Умови були такими, що військовополонені не мали навіть уявлення про те, що відбувається за стінами їхнього ізолятора — інколи навіть в сусідній камері. Лише у 2025 році ситуація почала мінятися: з’явилася перша квола надія.

"Почався якийсь рух потихеньку. Там двох-трьох людей забрали, там забрали. І ми десь з хлопцями в бані зустрічались на пару хвилин, коли душ приймали. То могли щось запитати. І вже буквально перед обміном вони стали більш лояльні. Там прийшла вказівка нас начепати. Тому що розуміло, що ми були там без сенсів, без нічого. І вони вже самі говорили: "Скоро підете додому, все буде нормально. І ваша черга прийде"" , — каже Сергій.

Коли обмін нарешті став реальністю, це більше нагадувало сон, ніж правду. Сергій зізнається: він не один рік жив із думкою про повернення, прокидався та засинав із одним і тим самим бажанням — знову побачити рідний дім. Життя в повній інформаційній темряві, постійний психологічний тиск і брехня росіян про те, ніби Україна вже не існує, ламали зсередини. До цього додавалося й те, що листи доходили лише частково: із десятків повідомлень від рідних він отримав лише три.

"Я дуже радий, що я повернувся. Я мріяв про це стільки… Дуже багато снів було: дім, рідні. Будучи в Росії, ми були в повному інформаційному вакуумі, ми взагалі не знали, що відбувається. Листи від рідних не завжди приходили, мені за весь час пройшло лише три листи, хоча писали багато хто. Але й постійний психологічний тиск… казали, що України немає, що Одеса й Миколаїв уже здали. Хлопці, які потрапляли в полон пізніше, теж розповідали про тяжку ситуацію, і ти себе ще більше накручуєш" , — говорить він.

Саме тому повернення додому стало для Сергія моментом істини: він побачив країну, що живе, працює й бореться. Побачив людей, які тримаються, створюють, відбудовують та підтримують армію.

"Коли я приїхав в Україну й побачив реальний стан справ, то скажу — все класно. Країна живе, люди живуть, все працює. Так, є проблеми, але враховуючи, що це воююча країна — це унікальне явище" , — каже морпіх.

Найяскравішими стали перші хвилини на свободі. Обмін проходив через Білорусь, і навіть прості речі здавалося неможливими — земля, небо, свіже повітря. Сергій згадує, що його вразило те, що раніше було буденністю: колір трави. Після цього їх зустрічали люди. Вони стояли вздовж дороги, з прапорами, чекали годинами — просто щоб привітати хлопців і сказати: "Ви вдома". У Чернігові в госпіталі багато матерів прийшли з фотографіями синів, питаючи, чи не бачив їх хтось із повернених. Це був найважчий момент — біль матерів, яким Сергій нічим не міг допомогти, бо сам два роки провів у повній ізоляції. Проте попри ці емоції, він відчував одне — життя почалося заново. І він знає, що буде продовжувати служити.

Раніше ми писали, про морського піхотинця Хуана, що попри випробування полону твердо вирішив, повертатися до служби , адже на його думку рано чи пізно воювати будуть всі. А також, про те як росіяни катували цивільних полонених в Херсоні на початку повномасштабного вторгнення.

Одеські