Інклюзивність в Одесі – з чим стикаються ветерани щодня

03 грудня 2025 р. 19:01

03 грудня 2025 р. 19:01

Щороку 3 грудня у світі відзначають Міжнародний день людей з інвалідністю — у цю дату, прийнято не лише говорити про рівні можливості, а й нагадувати суспільству, наскільки важливим є доступне середовище. В Україні кількість людей з інвалідністю невпинно зростає: війна, постійні обстріли та травми, отримані на фронті, щороку додають нові тисячі до цієї статистики. Але за цифрами стоять живі історії. Це — конкретні люди, їхня сила, боротьба і щоденні випробування, про які місто часто забуває.

З чим стикаються герої, які повернулися з війни, і чи дійсно Одесі стала інклюзивною? Дізнавалися журналісти Новини.LIVE .

Військова служба

Новини з фронту та рішення брата стати до лав ЗСУ були головними аргументами для Олександра. Він відчув відповідальність і бажання бути поруч, підтримати країну. Саме тому чоловік без вагань підписав контракт і пройшов навчання у Великій Британії — крок, який вимагав сміливості та рішучості. Після навчання він потрапив у 38-му бригаду морської піхоти та поїхав на Херсонський напрямок.

"Воював на Херсонщині, саме Кринках, там отримав поранення…Трохи менш як рік я служив… невдала евакуація… довго чекав. Тому прийшлося ампутувати ноги" , — каже Олександр Тісовский, ветеран російсько-української війни.

На позиціях у Кринках стався мінометний обстріл, який переламав обидві ноги. Морози, замерзла річка та відсутність можливості евакуюватися створили умови, у яких вижити було майже неможливо. Олександр сім днів пролежав у підвалі зі страшними травмами — і це очікування стало критичною причиною подальших ускладнень. Коли його нарешті евакуювали, лікарі вже не мали можливості зберегти ноги.

Життя після ампутації

Після ампутації життя Олександра почалося заново — і не в найпростішому сенсі. Йому довелося знову вчитися рухатися, балансувати, виконувати елементарні дії, які раніше не викликали жодних зусиль. Проте він не дозволив собі опустити руки, хоча шлях був довгим і болісним. Велике значення мала й психологічна стійкість, яка сформувалася ще на фронті. Підтримка побратимів і розуміння, що життя триває, допомогли йому витримати перші найважчі місяці.

"Проходив реабілітацію у реабілітаційному центрі в Одесі. Навчили мене ходити… головне — хотіти навчитися заново ходити. Якщо немає мотивації — дуже важко буде" , — зазначив Олександр.

Завдяки роботі фахівців та власному характеру він швидко опанував протези та повернувся до активного життя. Проте навіть зараз бувають дні, коли через біль і набряки протезами користуватися важко — доводиться пересуватися на візку. І саме тут виникає найбільше бар’єрів. Відсутність з’їздів, надто круті пандуси, високі сходи — усе це робить навіть коротку поїздку по місту у справах складним випробуванням.

Безбар'єрність в Одесі

Олександр живе в районі проспекту Небесної сотні — місці, де, здавалося б, давно мали б подбати про інклюзивність. Але реальність, за його словами, кардинально інша. Місто сповнене перешкод, які унеможливлюють пересування людей з інвалідністю, особливо на кріслах колісних. І навіть на протезах пересуватися нелегко: поручні відсутні, сходи круті, а пандуси встановлені "аби було". Саме тому будь-яка прогулянка перетворюється на низку викликів.

"Наразі в Одесі не сильно все облаштовано. Навіть якщо пандуси є, то вони під дуже високий нахил… На кріслі колісному я доїду максимум до першого бордюру" , — зауважив ветеран.

Особливо чутливою стала для нього тема побутових послуг. Одного разу він намагався знайти перукарню, до якої можна заїхати на візку, — і зрозумів, що вибір практично відсутній. Салони краси часто розміщують на височенних сходах, а пандусами не забезпечені навіть ті, що позиціонують себе як "сучасні". Звичайне бажання підстригтися перетворилося на справжню проблему.

Ставлення людей

Попри всі труднощі з інфраструктурою, Олександр зізнається: найболючішим іноді стає не дорога, а ставлення людей. Він стикався з нав’язливою "допомогою", коли перехожі без прохання намагаються дати гроші, жаліють або звертаються до нього з співчуттям, якого він не просив. Все це, каже ветеран, створює відчуття, ніби його сприймають через травму, а не через особистість. Для нього важливо зберігати гідність і самостійність — і саме цього часто не вистачає в суспільній поведінці.

"Стою біля магазину, чекаю друга — підходять жінки і пропонують грошову допомогу… Це нав'язлива допомога, якась не сильно приємна. Допомагайте ветерану чи людині з інвалідністю тоді, коли він просить. Коли не просить — не треба" , — каже Олександр Тісовский, ветеран російсько-української війни.

Люди часто не знають, як правильно реагувати, як запропонувати допомогу, і чи варто це робити взагалі. Тому він формулює просту, але важливу пораду: поважати особисті межі і допомагати лише тоді, коли про це просять. Це, каже ветеран, і є справжня безбар’єрність — коли ставляться до тебе однаково, а не як до людини, яку треба "врятувати".

Допомога героям

Проте, попри всі бар’єри та проблеми, в Одесі є організації, які намагаються підтримати ветеранів у найскладніші моменти. Однією з таких стала ініціатива "Ветеранський супровід" — команда, що працює не заради формальності, а заради реальної допомоги тим, хто втратив здоров’я на війні. Тут добре розуміють: шлях ветерана не закінчується після виписки з госпіталю. Навпаки — саме тоді починається найважчий етап, коли людина має навчитися жити заново. Протезування, реабілітація, психологічна адаптація, спроби повернутися до роботи та суспільного життя — усе це займає місяці, а подекуди й роки. І для багатьох без підтримки таких структур цей шлях був би майже непрохідним.

"Ветерани з першою чи другою групою інвалідності, без кінцівок, ті, хто не має змоги працювати — це люди, яким потрібна особлива допомога. Тому що великий шлях потрібно пройти: як за протезуватися, пройти адаптацію, інтегруватися в суспільство. Потім вже, щоб у тебе з'явилося бажання працювати й бути корисним" , — пояснює Емін Ібрагімов, голова ГО "Ветеранський супровід".

Попри всі труднощі, ветерани не втрачають віри — і, як не дивно, саме вони часто підтримують одне одного більше, ніж будь-які інституції. Сила побратимства стає тією опорою, яка не дає впасти. У цих словах — суть українського незламного духу: навіть після травм люди шукають шлях уперед, шукають тих, хто зрозуміє без зайвих запитань.

"Мені здається, Україна — це нація непереможна і незламна. І хлопці один одного завжди підтримують. Якщо ти став людиною з інвалідністю й думаєш, що життя зупинилося — ні, воно не зупинилося. Треба лише знайти коло людей, які тебе підтримають" , — наголошує голова ГО "Ветеранський супровід", Емін Ібрагімов.

І справді, знайти свою спільноту — інколи важливіше за будь-які програми. Це можуть бути побратими, сім’я або нові друзі, але саме вони допомагають ветерану відчути: життя триває. З такою підтримкою — кажуть у "Ветеранському супроводі" — шлях до відновлення стає реальнішим, навіть якщо попереду багато випробувань. А віра ветеранів у себе й одне одного — це та сила, яка зрештою допоможе Україні перемогти не лише на фронті, а й у боротьбі за гідність і доступність.

Раніше ми писали, що Росія вдарила по Одещині безпілотниками — які наслідки та чи є постраждалі ? А також, про те наскільки піднімуть соціальні виплати людям з інвалідністю.

Одеські