«Мамо, я живий»: історія звільненого з полону бійця з міста Ізмаїл Віталія Сидорова

09 березня 2026 р. 18:13

09 березня 2026 р. 18:13

Два роки очікування, болю, невідомості й надії. Для Жанни Сидорової з Ізмаїла цей час став справжнім випробуванням, яке вона прожила, щодня думаючи лише про одне — чи живий її син. Віталій Сидоров — український військовий, майже два роки перебував у російському полоні. І лише 6 березня 2026 року він зміг подзвонити матері та сказати найважливіші для неї слова — що він живий, передає Бессарабія.UA .

Жанна розповідає, що її син із дитинства мав слабке здоров’я. Родина пережила непрості часи ще від моменту його народження.

«Віталій з дитинства був дуже хворобливим. Після його народження ми довгий час боролися за його життя. Отримавши освіту юриста та програміста, він мріяв працювати у силових структурах, але за станом здоров’я мав так званий “білий квиток” і не міг цього зробити. Тож вирішив пов’язати своє життя з морем. Тривалий час ходив у рейси, а перед початком повномасштабного вторгнення якраз перебував удома у відпустці. І вже в перший день пішов до військкомату з проханням вступити до війська. Але, звісно, через стан здоров’я йому відмовили», — розповідає мама.

Та навіть відмова не зупинила чоловіка. Жанна пригадує, що в день відмови вони разом із сином побачили на площі в Ізмаїлі чоловіків, які збиралися вступати до територіальної оборони.

«Ми побачили, що там збираються чоловіки, які планують вступати до лав ТрО. Віталій одразу пішов до них і таким чином зміг долучитися до захисту країни», — із сумом в очах продовжує розповідь матуся.

Спочатку служба Віталія проходила неподалік дому — на позиціях в Ізмаїльському районі. Однак невдовзі його відправили на фронт — у гарячі точки, які постійно змінювалися. Мати зізнається, що син майже нічого не розповідав про те, що йому доводилося переживати на війні:

«Син намагався берегти мене від поганих новин, беріг мою душу від болю і страху за нього, тому більшістю розповідями про свою службу не ділився зі мною».

Віталій лише раз згадав один епізод — як під час бою виніс пораненого побратима.

«Він розповів, що на своїй спині виніс хлопця. І коли той подякував йому, Віталік сказав, що відчув неймовірну гордість», — пригадує матуся.

Для нього служба була справою честі. Він вважав своїм обов’язком захищати країну та бути опорою для рідних — мами, сестри й бабусі. Та бабуся, на жаль, померла у перші дні його служби.

У березні 2024 року Віталію виповнилося 40 років. Того дня мати привітала його телефоном.

«Я привітала його і все… Зв’язок обірвався. Я не могла дотелефонуватися довгий час», — розповідає Жанна.

Спочатку жінка намагалася не панікувати — на фронті зв’язок часто зникає. Але дні минали, а син не виходив на контакт. Тоді вона попросила доньку Ванду, яка жила за кордоном, допомогти з пошуками.

«Згодом донька подзвонила і сказала, що через командування дізналася — щось трапилося. Вона не знала точно що, але порадила звернутися на гарячу лінію від частини.

Саме там Жанна почула страшну новину.

«Там мені відповіли, що без офіційних підтверджень, а лише за інформацією з соцмереж окупантів вони мають дані про те, що мій син перебуває у полоні. І тоді почалися два роки пекла і боротьби за його звільнення», — продовжує свою розповідь матуся.

Як саме Віталій потрапив у полон, жінка дізналася лише після його звільнення. Разом із побратимами він опинився в оточенні ворога на окупованій Донеччині. Під час обстрілу отримав поранення ноги й втрачав багато крові. Вибратися або продовжувати бій він уже не міг. Російські військові взяли його у полон.

Одного дня Жанна отримала несподіваний дзвінок. Їй зателефонував хлопець з Ізмаїльського району, який три місяці тому повернувся з полону. Виявилося, що вони з Віталієм перебували разом у полоні на Донеччині. її син попросив передати рідним, що живий.

Після звільнення той чоловік почав шукати родину, але у стресі забув точну адресу.

«Він просто ходив дворами Ізмаїла, щоб знайти нас», — зауважила мати.

Коли ж нарешті знайшов, розповів про важке поранення Віталія і про те, що син зберігає свою гідність і моральну стійкість.

Усі ці роки Жанна не припиняла боротьби. Вона зверталася до різних служб, брала участь у мітингах, підтримувала зв’язок із родинами інших полонених. Її донька Ванда тим часом шукала будь-яку інформацію про брата.

«І ми просто продовжували сподіватися, що син і брат повернеться до нас», — із сумом в очах продовжує свою розповідь жінка.

6 березня 2026 року Жанна була на роботі у школі. Напередодні 8 Березня колеги та учні готувалися до свята, але сама вона святкового настрою не мала. Наступного дня виповнювалася річниця смерті її матері, яка померла 7 березня 2022 року. Саме тоді їй подзвонила донька.

«Ванда каже мені: “Я бачила смс про звільнення Віталіка. Подивись повідомлення в “Дії””. Я шукала, але нічого не знаходила. Емоції переповнювали, бо я не розуміла — це правда чи фейк», — пригадує мати.

Згодом координаційний штаб підтвердив: Віталій справді потрапив до обміну.

«Я плакала від щастя і радості, що моя дитина жива, що зможу його побачити. Однак дзвінка від сина все не було. Я почула в новинах, що когось із звільнених забрав реанімобіль, і почала думати, що це Віталік. Тому він не телефонує»,  — продовжує матуся.

Вона телефонувала до штабу й благала сказати, де її син. У відповідь чула лише одне — чекати. І того ж вечора Віталій нарешті зателефонував. Говорив коротко, а його голос звучав незвично. Та мама одразу зрозуміла, чому.

Два роки полону залишили важкі наслідки. При зрості 1 метр 94 сантиметри Віталій зараз важить лише 68 кілограмів. У його нозі досі залишаються уламки куль. Попереду операції та тривала реабілітація.

Та навіть після всього пережитого він сказав матері слова, які змусили її одночасно хвилюватися і пишатися.

«Мамо, ти ж розумієш, що війна не закінчилася. Я не зможу просто сидіти вдома тоді, коли наші люди боротимуться за Україну. Я хочу продовжити цей шлях до нашої перемоги», — пригадує Жанна.

Вона говорить, що після двох років боротьби за свободу сина їй непросто чути такі слова, проте вона готова прийняти будь-яке його рішення.

«Буде так, як вирішить Віталій. Але це буде потім. А зараз ми просто чекаємо на зустріч із сином», — підсумовує свою розповідь жінка.

Вона і надалі планує продовжувати боротьбу за звільнення всіх українських військовополонених та відвідувати акції й мітинги на підтримку їхніх родин.

Сама Жанна Вікторівна також переживає важкі випробування: вже рік один із її братів вважається безвісти зниклим, а інший боронить Україну у лавах Збройних сил.

Одеські