У місті Ізмаїл переселенка з Маріуполя створює унікальний центр розвитку та реабілітації дітей

18 березня 2026 р. 18:03

18 березня 2026 р. 18:03

18 березня для Вікторії Шаповалової — особлива дата. Саме цього дня чотири роки тому місто Ізмаїл стало для неї новим домом. Не обраним, не запланованим — вистражданим. Після втрати, страху, болю і довгого шляху, що розпочався ще задовго до повномасштабної війни. Сьогодні вона — жінка, яка пережила онкологію, окупацію, евакуацію з міста, яке стало символом трагедії, і нині є засновницею майбутнього дитячого центру плавання та реабілітації «Капітан» в Ізмаїлі, проєкту, який уже зараз називають унікальним для міста. Про все це ексклюзивно Вікторія поділилася із журналістами Бессарабія.UA .

Її історія — це не просто шлях до нового життя. Це історія про силу, яка народжується не з гучних слів, а з необхідності вижити і не втратити себе.

У 2019 році життя Вікторії розділилося на «до» і «після». Напередодні Дня святого Миколая вона почула від лікарів страшний діагноз — лімфома Ходжкіна. Рак крові. Пухлина довгий час не проявлялася, але коли про неї дізналися — почалася боротьба, до якої неможливо бути готовою.

«Я пройшла 12 хімій. Частину обстежень робила в Туреччині. І все це припало на ковід. Страх був не тільки від хвороби — я боялася померти від коронавірусу під час лікування, бо імунітет був дуже слабкий», — ділиться Вікторія.

Вона згадує той період без надриву, але з відвертістю людини, яка пройшла через край: найбільше лякала не сама хвороба, а відчуття постійної небезпеки, яка чатувала з усіх боків. Водночас — щира вдячність людям, які з’являлися поруч саме тоді, коли це було життєво необхідно. Сьогодні Вікторія вже п’ять років перебуває у ремісії, і кожне це «п’ять» звучить як маленька перемога.

Але ще одне  випробування чекало попереду.

24 лютого 2022 року Маріуполь прокинувся від вибухів. Вікторія з родиною жила на лівому березі — одному з перших, що опинився під ударами. Те, що довелося пережити там, вона й досі не може розповідати без внутрішнього спротиву. Каже чесно: про хворобу говорити легше, ніж про окупацію.

«Коли ти кажеш, що не можна було вийти з підвалу, бо летіло з усіх боків — люди не можуть це зрозуміти. Як і те, що люди гинули просто під час приготування їжі…», — із сумом в очах згадує жінка.

Ці спогади досі не вкладаються в її  логіку мирного світу.

16 березня 2022 року родині Шаповалових вдалося виїхати, вирватися з міста, яке руйнувалося на очах. Залишити дім, речі, минуле — усе, що складало життя до війни. І вже за два дні, 18 березня, вони приїхали на Одещину, у село Саф’яни. Там їх прихистила місцева родина Тараненків — люди, які стали для них опорою в найтемніший момент.

«Ми досі з ними дружимо. І будемо вдячні усе життя за їхнє тепло і небайдужість», — говорить Вікторія про них з особливою теплотою і вдячністю.

Згодом родина Шаповалових оселилася в Ізмаїлі — місті, що стало точкою нового відліку. Тут довелося починати з нуля: без звичного життя, власного дому та впевненості у завтрашньому дні. Водночас залишалося незмінним головне — відповідальність за родину та внутрішня рішучість не здаватися.

Вона не романтизує цей шлях. Говорить відверто: у певний момент життя не залишає вибору й не питає, чи готова ти — просто ставить перед фактом. Або опускаєш руки, або рухаєшся вперед. І саме цей рух, навіть найменший, стає рятівним.

З часом це «йти далі» переросло в нову ідею — не миттєву й не спонтанну, а вистраждану та виважену.

Вікторія готується відкрити в Ізмаїлі Дитячий центр плавання та реабілітації «Капітан». Це простір, який вона задумала не як бізнес у класичному розумінні, а як місце, де поєднуються розвиток, підтримка і безпека для дітей.

«Я давно хотіла створити щось своє — не просто бізнес, а справу зі змістом», — пояснює вона.

Однак поштовх до реалізації мрії дав випадок.

«У нашій маріупольській спільноті “ЯМаріуполь” є рекрутерка Юля. Вона зателефонувала і запропонувала пройти навчання, після якого був шанс отримати грант. Я подумала: чому б ні», — розповідає Вікторія.

Це «чому б ні» стало відправною точкою.

Навчання, відбір серед десятків учасників — і можливість отримати фінансову підтримку для старту. Саме завдяки цьому гранту проєкт отримав шанс на реальне втілення.

«Це був шанс не просто мріяти, а почати діяти», — каже Вікторія.

Ідея народжувалася поступово — на перетині особистого досвіду, медичних знань і глибокого розуміння того, наскільки сьогодні сім’ям потрібні такі простори. Її професійний бекграунд у медичній сфері визначив ключовий підхід: жодних універсальних рішень і «роботи по шаблону».

«Мій медичний досвід навчив мене дивитися на дитину ширше — не лише як на учасника занять, а як на особистість зі своїм станом, характером та емоціями», — ділиться жінка.

«Капітан» — це не просто басейн. Це середовище, де продумано все: від якості води і безпеки до атмосфери, комунікації з батьками та індивідуального підходу до кожного відвідувача.

Вода в цій концепції — не випадковість. Для Вікторії це особливий простір, в якому поєднуються фізичний розвиток і емоційне відновлення.

«Плавання сприяє зміцненню тіла, розвитку координації, витривалості й дихання, а водночас дарує дитині відчуття свободи, легкості та впевненості. У воді діти часто розкриваються по-іншому — стають спокійнішими, сміливішими та впевненішими у власних силах», — розповідає Вікторія.

Особливе місце в проєкті займає інклюзивність. Для Вікторії це не формальна «доступність», а глибока повага до кожної дитини та її родини. Вона наголошує: йдеться не про жалість і не про «особливий сервіс», а про професійний, уважний і людяний підхід без тиску та оцінювання. Дитину не намагатимуться «підганяти» під рамки — навпаки, простір підлаштовуватимуть під її потреби. Вікторія прагне, щоб батьки дітей з особливими потребами відчували себе не «окремо», а природно.

«Щоб вони знали: їх тут приймають і розуміють», — впевнено додає вона.

Назва «Капітан» має також символічне значення. Вона позначає не лише того, хто веде і відповідає за безпеку.

«Так, капітан — це той, хто тримає курс і відповідає за безпеку. Але для мене важливо інше: кожна дитина тут буде маленьким капітаном», — розповідає власниця центру.

Шлях до реалізації цього проєкту непростий. Вікторія відверто говорить про страхи, сумніви, фінансові ризики і відповідальність, яка лягає на плечі. Будувати щось з нуля в новому місті — це завжди виклик. Але щоразу, коли виникає відчуття, що «це занадто складно», вона повертається до головного питання: навіщо це все.

І відповідь незмінна — заради дітей.

Сьогодні Ізмаїл для неї — це вже не просто місце вимушеного переїзду. Це місто, де вона відчула підтримку, побачила запит громади і зрозуміла: життя не закінчилося. Його можна будувати заново — навіть після втрат.

Вона пережила рак. Пережила війну. Пережила втрату дому.

І тепер будує простір, де діти зможуть відчувати безпеку.

«Я хочу, щоб родина заходила і відчувала: тут спокійно. Тут добре. Тут про турботу», — з усмішкою та впевненістю розповідає Віка.

І, можливо, саме в цьому — головна сила цієї історії. Не в тому, що вона пережила, а в тому, що зробила після.

Бо іноді найбільша перемога — не просто вижити, а знайти в собі сили творити щось нове.

Для інших. Для дітей. Для майбутнього, яке, попри все, має бути.

Одеські