Два роки болю: шлях і подвиг воїна з Ізмаїла Горбаченка Максима

02 квітня 2026 р. 17:58

02 квітня 2026 р. 17:58

Максим Горбаченко любив книги, вивчав мови, ходив у море, мріяв і будував своє життя. Та коли настав час, він узяв до рук зброю. Ця історія — про людину, яка знайшла себе на війні та залишилася вірною до кінця. До другої річниці загибелі Максима його матір, Людмила Горбаченко, поділилася з редакцією Бессарабія.UA історією про його вибір служити Батьківщині.

Максим народився в Ізмаїлі, добре навчався, багато читав. Книги були для нього не просто захопленням, а способом пізнання світу. У бібліотеці його знали як постійного відвідувача. Особливо легко йому давалися іноземні мови — він відчував їх, схоплював інтонацію, сенс і логіку.

Хлопець ріс у родині військового, тому змалку звик до змін: нові міста, нові школи, нові знайомства. За дитинство їх було чотири. Проте ця несталість не позбавила його опори — навпаки, навчила швидко знаходити своє місце серед людей.

Він належав до категорії тих людей, для яких світ відкривається широко, і які вміють йому відповідати.

Саме тому після закінчення школи №6 в Ізмаїлі він вступив до Ізмаїльського державного гуманітарного університету на філологічний факультет, де вивчав турецьку та англійську мови. Але, здобувши освіту, зрозумів: викладання — не його шлях. Його тягнуло до іншого життя — до руху, до дороги, до моря.

Отримавши спеціальність матроса, Максим став моряком та почав ходити в рейси. Спершу працював барменом на пасажирських суднах, пізніше — на балкерах. Там, у багатонаціональному середовищі, його знання мов ожили: він спілкувався з іноземними колегами, вдосконалював уже відомі мови та вивчав нові, серед яких була навіть італійська.

Після моря він рік працював у Великобританії, а пізніше у Польщі. Через оформлення документів Максим довго не міг приїхати додому. І коли така можливість з’явилася, він одразу повернувся до Ізмаїла — до родини. Проте невдовзі країна опинилась у зовсім іншій реальності.

У травні 2023 року Максим отримав повістку.

«Він одразу прийняв її. Як справжній чоловік. Хоча був абсолютно не військовою людиною, він ніколи не тримав зброї в руках», — згадує його мама, Людмила Горбаченко.

Для нього це не було героїчним жестом — це було рішення, яке він вважав правильним.

Початок служби був непростим. Усе доводилося вивчати з нуля: зброю, тактику, військовий побут.

«Спочатку йому було важко пристосуватися. Але він дуже швидко всьому навчався. Взагалі був дуже здібний до нового», — говорить мама Людмила Горбаченко.

І вже зовсім скоро стало очевидно: він не просто навчився — він став одним із найкращих захисників, які відповідально ставилися до виконання завдань.

Служба у полку “Айдар” стала для нього новим середовищем, де він розкрився. Максим був витривалим, кмітливим і уважним до інших. Він легко знаходив спільну мову з побратимами, які прийняли його у своє коло.

Він сам казав рідним, що знайшов себе у військовій справі. Максим пишався своїм батальйоном і командиром. Після загибелі воїна побратими згадували його з повагою — як гідного та надійного захисника.

У грудні 2023 року Максим отримав поранення. Місяць провів у госпіталі. Потім короткий час був удома — поруч із родиною.

12 лютого 2024 року Указом Президента України №76/2024 Максим Горбаченко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність і самовіддане виконання військового обов’язку.

Але він знову повернувся на службу, яка проходила в складних умовах: позиції змінювалися кожні три дні, постійно відбувалися виходи, і завжди існувала небезпека.

1 квітня 2024 року, в районі населеного пункту Іванівське Бахмутського району на Донеччині, під час виконання бойового завдання розпочався артилерійський обстріл.

Того дня Максим Горбаченко загинув . Йому було лише 46.

Про трагічну звістку його мама дізналася лише наступного дня.

«До мене прийшли з воєнкомату. Я була на кухні, двері були відкриті. Вони підійшли — і я одразу запідозрила, що щось із сином. Запитала їх, а вони відповіли: так, він загинув», — розповідає зі сльозами на очах вона.

Ці слова звучать тихо, але в них — той момент, коли життя розколюється і земля йде з-під ніг.

«Це так страшно, коли твій світ просто руйнується…», — прошепотіла жінка.

Ті, хто прийшов із повідомленням, намагалися підтримати, давали заспокійливі краплі. Але в такі миті жодна допомога не може заглушити біль.

Похорон відбувся на дев’ятий день. Усе ніби в тумані, між реальністю і болем, який не вміщується в слова.

У той день у домі було багато людей. Прийшли рідні, знайомі, побратими. Родина запросила капелана — отця Володимира, священика Православної церкви України. Хтось підтримував, хтось стояв поруч мовчки, а хтось взагалі не міг усвідомити, що сталось.

Поряд був чоловік — військовий. Він тримався. Стримано. Гідно. Так, як вміють ті, хто знає, що таке війна. Але материнське горе — інше. Воно не підкоряється витримці. Воно живе окремо.

Максим був її сином. Її старшим.

«Я відчувала підтримку як від найближчих, так і від малознайомих людей та його побратимів. Максима було достойно вшановано», — каже Людмила.

Важко пережив цю втрату і молодший брат Максима — теж моряк. Для нього смерть брата стала глибокою раною.

Сьогодні пам’ять про Максима живе у його рідному місті. В Ізмаїльському ліцеї №6, де він навчався, відкрито меморіальну дошку .

Вже після загибелі, 9 серпня 2024 року, Указом Президента №502/2024 його нагородили другим орденом «За мужність» II ступеня — посмертно.

Обидві нагороди передані батькам — Людмилі та Валерію Горбаченкам.

Як знак державної вдячності.

Як свідчення його шляху.

Як пам’ять, яка залишиться.

Максим був людиною, яка вміла жити — вчитися, працювати, відкривати нове, йти вперед. Але коли настав момент, він зробив свій вибір — без пафосу, без вагань.

І залишився вірним йому до кінця.

Вічна памʼять Герою!

Одеські