Ключі від втраченого життя: історії українців про речі як символи війни та відновлення

06 квітня 2026 р. 12:49

06 квітня 2026 р. 12:49

Біляївка.City зібрали історії про речі, які війна не змогла відібрати. У кожній із них — уламок життя «до». Воно не зникло, воно живе у нашій пам'яті та матеріалізується через речі, які пов'язують нашу пам'ять з минулим життям.

Ці речі пережили евакуації, втрати й відстані, розтягнуті між громадами, містами й країнами. Вони допомагають не забути, ким ми були, і не дають змиритися з тим, що сталося. Бо за кожною з них — не просто пам’ять, а спільна рана, яку ми всі носимо із собою. І водночас — сила, що дозволяє жити далі попри все.

Іграшка-ковдра, яка з Бердянська приїхала до Лиманська на Одещині

На ліжку в орендованій квартирі в селищі Лиманське Роздільнянського району лежить маленька подушка у вигляді мультиплікаційної сови. Вона з секретом: по периметру вшитий замок, і якщо його відкрити — всередині схована дитяча ковдра.

Нею Оксана Бобешко з Бердянська вкривала свого сина, коли він був маленьким. Згодом, коли вони тікали з окупованого міста до Запоріжжя, ця подушка давала хлопчику відчуття дому.

Син Оксани має аутизм, а такі діти особливо чутливі до змін.

— Такі діти дуже гостро реагують на зміну звичного світу. Для них це сильний стрес — змінювати середовище, місце життя, — говорить Оксана.

Іграшка-ковдра, яка з Бердянська приїхала до Лиманська на Одещині Автор: Архів героїні

Тепер вона лежить у квартирі в Лиманському. Сюди подушка приїхала у валізі потяга «Запоріжжя — Одеса».

— У Запоріжжі життя стало нестерпним. Я працюю вчителькою дистанційно, маю кілька посад. Ми жили в гуртожитку для переселенців: я, 19-річна донька та 11-річний син. Поруч жила колега — її родичі з Лиманського запросили нас до себе.

Речі відправили поштою, а подушку взяли із собою. Спочатку всі жили в однокімнатному помешканні: шестеро людей і коти. Так минуло три місяці. Здавати житло нових мешканцях селища місцеві спочатку побоювалися. Житло допомогли знайти в селищній раді.

— Уже три роки ми тут. Я працюю у своїй школі дистанційно, також — у місцевому інклюзивно-ресурсному центрі. Загальний дохід — близько 17 тисяч гривень. За житло платимо приблизно 5–6 тисяч із комунальними. На решту живемо.

Оксана показує фото. Вони активні учасники всіх культурних та національно-патріотичних заходів в Біляївській громаді, яка знаходиться неподалік Лиманського.

— Вперше дізналися про Біляївку, коли почали шукати десь поблизу кінотеатр, натрапили на сайт Біляївка.City з афішею кінотеатру . Сполучення незручне, тому скидаємося з іншими й їдемо таксі — це дорого, але для нас це можливість відчути життя.

Вони знають, як це — втрачати все матеріальне. Все, що лишилося з минулого життя — подушка-ковдра та зв'язка ключів від будинку, який вони не можуть відімкнути. З тобою лишаться тільки спогади та час проведений разом.

Оксана з сином

Родина була в Біляївці на концерті гурту “Калуш”, на місцевих ярмарках, брали участь в патріотичній ході з нагоди Дня Незалежності. Вони намагаються не пропускати жодного свята та мріють колись розстелити ковдрочку на ліжку в будинку в Біляївці.

— Ми вже вивчили всі ваші місцеві страви: вертуту, плачинди, не вистачає пахлави та чебуреків. Решта — у нас все подібне. У нас дуже схожий менталітет.

В Лиманському навели порядок на майданчику біля орендованого житла, посадили квіти, пофарбували гойдалки. Кажуть, поїдуть, а це все залишиться після них.

— Інколи місцеві мене питають, що там — на окупованих територіях? Хтось засуджує, що лишила дім. Але я їм кажу, от ви мене знаєте три роки, я ж адекватна людина? Невже ви думаєте, що я б зірвала дітей, поїхала у невідомість, якби там не було загрози? Там не життя, там смерть. Я порівнюю моїх дітей, вони сповнені життя. Донька — студента, здала майже на 200 балів ЗНО з англійської, постійно бере участь в програмах з обміну, була в Німеччині, планує в Італію. Син адаптувався, мріє про футбольну секцію — це ще одна з причин переїхати в Біляївку, заради вашої прекрасної спортивної школи. Там діти залякані, виснажені, втомлені. Їх накачують страхом, невпевненістю. Обдарованим дітям з 7-го класу розповідають, що твоя дорога до ПТУ, або на СВО.

Це була найголовніша причина виїхати — заради дітей, каже Оксана. Вона вірить в Україну. І всім, хто критикує свою країну, каже: спочатку зробіть щось для неї, а потім будемо говорити з вами.

Вона переконана: "Окупація — гірше за блекаути, гірше за обстріли, бо ти наче вдома, але ти весь час живеш в страху. Ти наче вдома, але ти тут вже не господар навіть власній хаті".

Хоч валізка речей, які вона взяла з Бердянська, невелика, вона знає: в Україні вона всюди вдома.

Світлина дому, який зруйнували росіяни

Ліля Пузанова — наша колега з міста Гуляй Поле, Запорізької області. Там теж працював сайт мережі The City, час від часу Ліля співпрацювала й з нашим сайтом. Від початку повномасштабної війни вона живе з родиною у місті Дрогобич, Львівської області. Її рідне місто під контролем України, але від гарного квітучого населеного пункту майже нічого не лишилося.

— Інколи нам, внутрішньо-переміщеним особам пишуть: вертайтеся до рідного дому. У той час дім, до якого «можна повернутися»…

Вона показує світлину, на якій така омріяна та довгоочікувана квартира її батьків. Їхній перший дім після років поневіряння на зйомному житлі. Він лежить у руїнах.

Фото будинка родини

"5 квітня, ще й поминали тата — три роки, як його немає. Це не просто фото зруйнованого будинку. Це фото дому, на який мої батьки чекали все життя", — говорить Ліля.

Вони ніколи не мали свого житла — лише орендоване. Вона пам’ятає кожен дім і кожну квартиру. Їх було п’ять: два будинки і три квартири. У кожному — своя історія, але спільне одне: тимчасовість.

Зрештою татові Лілії як військовослужбовцю, дали квартиру. Вони обрали її самі — велику, трикімнатну, бо їх у батьків було троє. Тато ніколи багато не просив. Його найбільше бажання було — спокійно зустріти старість. У мами — щоб нарешті закінчилися переїзди.

Їй було 17, коли вони туди заїхали.

У цій квартирі було життя: родинні свята, дні народження, Різдво. Там виросла найменша сестра Лілії. Там було тепло. Хоч і не так довго, як мало би бути.

— Я й досі пам’ятаю деталі: світлі дерев’яні вікна — батьки принципово не хотіли пластику. Старі фіранки ще з їхньої молодості. І дротове радіо, яке звучало як останній зв’язок із їхнім «колись» — аж до повномасштабної війни.

Коли почалося вторгнення, у батька Лілії вже була четверта стадія онкології. Він помер не вдома — в орендованій квартирі. Мама тепер живе у гуртожитку. Війна та росіяни вкрали їхні здійснені мрії.

Наче відчуваючи, напередодні руйнування мама забрала з дому найцінніше — сімейні фото. Знайшла їх розкиданими по квартирі після вибухів, просоченими порохом. Вона їх провітрювала. Рятувала пам’ять, як могла.

На Львівщині, де ми зараз, війну знають інакше. Тут її більше чують, ніж бачать. Вона приходить звістками про смерть захисників, повідомленнями про загиблих безвісти.

У родини Лілії вона забрала дім та мрію тата дожити спокійну старість у своєму житлі.

Ключ від дому, якого немає

Журналістка Світлана Овчаренко з Бахмута. Вже кілька років живе в Одесі. Вона зберігає ключі від дому, якого немає, та від редакції на вулиці Миру, міста, яке росіяни знищили під чорний пар.

Світлана Овчаренко з Бахмута: на місці цих муралів теж давно попілище Автор: архів героїні

Ключі тихо дзенькають, коли лягають на стіл. Звичайні металеві, трохи стерті, з подряпинами на зубцях — слідами щоденного життя, в якому їх десятки разів на день вставляли в замки. Колись цим рухом починався ранок і закінчувався день.

Тепер ці ключі нічого не відчиняють. Будинку, під’їзду, дверей — більше немає. На їхньому місці — чорні провали і уламки бетону.

Світлану просили віддати їх для інсталяції про Бахмут — покласти поруч із сотнями інших ключів, від квартир, які більше ніколи не відкриються.

Вона відмовилась.

Ключи бахмутян з виставки "Капсула часу" Автор: Світлана Овчаренко

— Не можу, — каже. — Поки вони зі мною, є відчуття, що я ще можу туди повернутися.

Це наче й ключі від Бахмуту, знищеного, стертого росіянами міста, які зв'язують бахмутян всього світу через медіа, яке робить редакторка — газету “Вперед” та однойменний сайт. У перші дні повномасштабної війни вона відновлювала газету без доступу до документів, без світла, інколи вночі, з різних куточків країни, тримаючи зв’язок із колегами через нестабільний інтернет.

Вже більше чотирьох років вона продовжує це роботи щодня. Практично без жодного вихідного, з відчуттям себе безхатьком, у якого вкрали пів життя. Бо для неї Бахмут — це не руїни на відео з дрона. Це двері, які вона досі не може зачинити остаточно.

І поки ключі з нею, вона має надію колись відчинити їх знову.

Холодильник з функцією “заземлення”

Іванна Костюхіна стоїть у великому німецькому магазині побутової техніки, відділ холодильників.

— Я стою між рядами холодильників і плачу, — розповідає вона, — Біле світло, блискучі дверцята, люди поруч обирають техніку — відкривають, закривають, заглядають всередину. А я дивлюся на один — майже такий самий, як був у мене вдома.

Двометровий, широкий, з рівними полицями і морозилкою, в якій ніколи не збирається лід. Колись це було її маленькою перемогою.

Іванна багато років жила на зйомному житлі. Воно було різним. Інколи цілком нормальне. В цих квартирах не пахло старістю, бідністю. Інколи це були квартири десь у глибанках спальних районів, куди навіть транспорт не їздив. Там не було затишку, наче ти живеш на вокзалі.

— Але у всіх цих квартирах було одне, що їх об’єднувало, що мене неодмінно дратувало, — дуже погані холодильники, — розповідає жінка, — Маленькі, вічно переморожені, з грудками льоду, які треба було відбивати ножем. У них ніколи не вистачало місця, і кожен похід в магазин закінчувався грою в тетріс із продуктів. Ні про які no frost, звісно, мови не йшло. Це були ті екземпляри, з яких можна було лопатою вигребти гору снігу і льоду, влаштувати “джингл белс” в будь-який сезон.

Розуміння простого людського щастя звузилося до однієї речі — хотілося нормального великого холодильника, щоб з нього не текла вода, щоб можна було гарно на поличках розташувати продукти, організувати простір “під себе”.

У 2020-му році, Іванна з родиною переїхали в свою першу власну однушку в місті Ірпінь. Працювали сім років у Києві, тож вибір житла впав на передмістя столиці. Без ремонту, з чорновою штукатуркою на стінах, бувшому у використанні ковроліні на цементній підлозі, з гіпсокартоном на стелі, з газовим таганком, який був старшим за власницю житла.

— Туди я купила, нехай з розтермінуванням, найдорожчий двохметровий, широкий, супер технологічний холодильник. Шах і мат, життя. Я виграла.

В голові в Іванни тоді були думки: закрила гештальт, відчула, що має щось своє. Заземлилася. Зробила щось важливе для власного комфорту.

Вона щасливо жила в цьому домі до 2022 року. У 2021 купила авто в кредит, треба було їздити в Київ на роботу. На повноцінний ремонт грошей не вистачало. Холодильник був символом, що все можливо змінити, що ремонт теж буде, що на все можна заробити, треба просто більше зусиль та часу.

— А потім сталася війна. Нашій квартирі в Ірпені дісталося. Окрім того, там жили виродки. Ми більше не повернемося туди жити. Ніколи не повернемося. Бо ці стіні стали, наче сплюндровані, згвалтовані.

Коли вже звільнили місто, вони були далеко від нього. Їхали на кілька днів, повернулися навести порядок за кілька років.

Відкрили двері, і ледве не впали від запаху. Наче помер хтось. В холодильнику залишилися продукти, які пережили всі стадії розпаду. Вонь в’їлася у кожну пластикову деталь. Іванна мила раз за разом, десятки пляшок з миючими засобами, оцет, сіль, розчини, але запах в’ївся намертво. Холодильник був не придатний до використання.

Тепер вона стояла у німецькому супермаркеті та беззвучно плакала, сльози текли по щоках, лишаючи холодні та брудні сліди.

—Тут у Німеччині ми змінили дві зйомні квартири. І що? Правильно, всюди жахливі дешеві вічно переморожені холодильники. Вони псують мені продукти, вони вічно нагадують мені, що моє життя далеке від домашнього затишку. Що я програла.

Ввечері вона знову відкриє маленький тісний холодильник в орендованій квартирі. Лід на стінах, випаде пляшка молока, яка зависока для поличок. Вона її підніме, мокру, бо знову зі стінки витікатиме вода.

Іванна дивилася на новенький холодильник, і знову думала, як сильно вона його хоче — як символ, як право на нормальне життя, як нагороду за пережите, як заземлення.

— У мене немає можливості його купити. Хіба використати всі ліміти на кредитках. І так мене накрило, що знову все з нуля, що знову невідомість, що знову чужі стіни, що переїзди, що у мене ніколи не буде того бажаного холодильника, і всього, що він для мене уособлював.

Іванна хоче в 2020 рік. Коли вона вірила, що це початок чогось нового та доброго. Але поки вона виходить з магазину. І не купує нічого.

Рушник, який мав “завершити” війну

В окремій коробочці в будинку жительки Біляївки Наталії Вчерашньої зберігаються всі її вишиті роботи. Ікони, картини, рушники. Усе, що створювала роками для себе і рідних. Але серед них є одна особлива річ — великодній рушник, вишитий бісером, який у родині називають “рушником війни”.

Його Наталія почала вишивати у красиву дзеркальну дату 22.02.2022. Почала завчасно, щоб встигнути завершити до Великодня, а через два дні почалася повномасштабна війна.

— Мені тоді здавалося, я так відчувала, щойно закінчу вишивати цей рушник — війна закінчиться.

Наталія живе в мікрорайоні Біляївки, де з перших днів війни лунали сирени, і процес вишивання став для неї способом заспокоїти тривогу.

— Сирена могла гудіти по дві-три години, і це дуже напружувало, бо ти не знаєш, що відбувається. А ця монотонна робота, ці маленькі бісеринки — вони ніби відволікали. Ти занурюєшся в процес і ніби відходиш від того, що відбувається навколо.

Наталія згадує, що вишивала у вільний час, часто вечорами і навіть вночі.

Рушник завершила дуже швидко, буквально за кілька тижнів. Каже, поспішала, бо щиро вірила, якщо закінчить, закінчиться і цей жах. Після рушника взялася за ще одну роботу — почала вишивати собі вишиванку.

— Думала, от-от буде парад перемоги, а в мене навіть немає, у що вбратися.

І рушник, і вишиванка були готові, але, на жаль, надії на швидке завершення війни не справдилися.

Сьогодні великодній рушник лежить в окремій коробці разом з іншими роботами. На ньому — традиційна святкова композиція: паска, писанки, вербові гілочки, квіти. На пасці горить свічка, а поруч символічно: “Христос Воскрес — Воістину Воскрес”.

— Вдома рідні так і називають його — "рушник війни". Не знаю, чи правильно так говорити про великодній рушник, але для мене він таким і є. Скільки буду жити, стільки пам’ятатиму, що я почала його вишивати, і почалася війна.

Наталія говорить, що вишивати любить давно. Захоплення передалося від бабусі, яка колись вишивала нитками.

— Я дивилася відео, побачила вишивку бісером, і мені дуже сподобалося. Відтоді вишиваю. Є ікони, картини, рушники, доньці ще з дитячого садочка сама вишивала вишиванки.

Особливо часто останнім часом Наталія згадує бабусині історії про Другу світову війну.

— Бабуся жила в Одесі, була медсестрою в госпіталі. Розповідала, як пережила окупацію, а мені тоді здавалося неймовірним: як це — війна?! А тепер розумію, що колись і сама своїм онуками розповідатиму про війну, буду показувати цей рушник і розказувати його історію.

Її діти знають, що цей рушник треба зберегти. Хоче, щоб він передався далі. Як пам’ять про те, що ми усі пережили. Як оберіг, який дасть нам сили на відновлення.

Фото з архівів героїв, колажі — Біляївка.City

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є
виключною відповідальністю медіа Біляївка.City і за жодних обставин не може
розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.

Хочете більше цікавого та корисного - підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook , Instagram , Viber та Youtube , про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра – дивіться тут.

Одеські