Між небом і землею: як дружина зниклого безвісти захисника з Біляївки шукає свого чоловіка

22 червня 2026 р. 17:55

22 червня 2026 р. 17:55

У Віри Дабіжі затишне подвір'я, доглянутий город і в кожному куточку квітнуть квіти. Але поруч з цим затишком недобудований дім. Є лише фундамент, де мала бути вітальня, кухня, спальня та кімната для дітей з онуками на другому поверсі. Життя цієї родини ніби поставлено на паузу. Півтора року тому чоловік Віри, захисник України, Руслан Дабіжа, зник безвісти на Покровському напрямку. З того дня життя жінки перетворилося на нескінченну боротьбу, пошуки та очікування.

Спілкуючись із Вірою, вражає її неймовірна сила духу. Вона не просто чекає — вона діє, гуртує навколо себе людей і відкрито говорить про речі, які суспільству іноді незручно чути.

Рай у курені та дім, який мріяли збудувати самі

Вони познайомилися у 2004 році у Біляївці, працювали на м'ясокомбінаті — це був класичний службовий роман. Віра приїхала сюди з Тарутинського району, мала за плечима попередній шлюб і виховувала чотирьох дітей.

— Руслан молодший за мене, його не лякало, що в мене є діти. Він виховував їх як своїх, — з теплотою згадує Віра.

Пізніше Віра влаштувалася працювати до ВОС «Дністер», а Руслан — у Рибгосп. Згодом вони багато років поспіль працювали на будівництві — робили ремонти і здавали будинки та квартири під ключ. У 2007 році подружжя вирішило пустити власне коріння і купило земельну ділянку у Біляївці.

— Ми працювали в різних містах, мені подобався Чорноморськ, я пропонувала Руслану купити щось там. Але він марив лише своєю рідною Біляївкою, — розповідає жінка.

Тоді це був просто пустир посеред поля, без жодних комунікацій: ні води, ні світла. Вони загородили територію і збудували маленьку літню кухню, щоб жити в ній, поки зводитимуть великий дім. Усе робили своїми руками.

— За фахом Руслан зварювальник, та він має «золоті руки». Коли інструмент розряджався, а світла в нас не було, він закручував усе вручну викруткою.

Фундамент омріяного будинку на подвірʼї родини Автор: Бвляївка.City

Камін, який зробив Руслан Автор: Біляївка.City

У цій кухоньці подружжю довелося пережити чимало труднощів. Інколи взимку там у відрі замерзала вода. Тоді Руслан зробив камін. Цей камін і зараз рятує Віру від холоду.

Щоб мати воду, родина зробила колодязь, який наповнювали привозною водою, поки була така послуга.

— Далі, коли колодязь був порожній, я ходила до сусідки — а це неблизький світ, — з пляшками. Брала в неї воду, щоб пити, готувати. А взагалі першою нашою водою була дощова. Збирали, я навіть і сьогодні її збираю, — говорить Віра. — Перу цією водою. А город поливала з чашечок. Траву збирала, під кожний кущик помідорів засипала, щоб не так сохло, і з чашечки обережно поливала, аби у нас було щось своє.

Квітники на подвірʼї у Віри Автор: Біляївка.City

У 2021 році родина підключилась до поливної води. А повноцінно побутові умови покращилися тільки недавно. Лише у 2025 році у відділі соцзахисту Біляївської міської ради жінці порадили написати заяву на ім’я міського голови щодо допомоги на вирішення побутових питань. Віра працює на ВОС “Дністер”, та самотужки оплатити і провести комунікації було вкрай складно. Наразі вже є світло і водопровід. І фундамент, який ніби чекає, щоб господар нарешті почав зводити стіни.

«Ти хочеш, щоб вони знущалися з наших дівчат?»

Руслан пішов до військкомату добровольцем — 4 березня 2022 року.

— Пішов сам, без повісток. Каже: «Віро, я йду». Я благала: «Куди?». А він відповідав: «У нас дівчата, чотири доньки, двоє онучок. Ти хочеш, щоб ця русня над ними знущалася? Я що, буду на це дивитись? — розповідає дружина.

Два з половиною роки Руслан прослужив у морській піхоті 36-ї бригади помічником гранатометника. Пройшов важкі бої у Кринках та на Покровському напрямку. Оскільки він влучно стріляв, йому пропонували стати інструктором — навчати молодь. Але він відмовився, сказавши, що «нерви вже не ті», і залишився зі своїми побратимами.

Під час єдиної відпустки, згадує Віра, Руслан гостро відчув прірву між фронтом і тилом. Він побачив, що більшість людей, зокрема чоловіків його віку і молодші, сидять у ресторанах, танцюють, розважаються, насолоджуються життям.

— Він був дуже пригнічений, казав: «Ми з хлопцями тижнями не можемо вийти з позицій, ніким нас замінювати. А тут інший світ. Я вже не витримую. Ми хочемо, щоб нас змінили. А нас знову готують на "нуль". Ти не уявляєш, що там відбувається. Тут тебе ніхто не розуміє. Немає навіть шани: кажуть «хто тебе туди послав? Ти сам пішов», — ділиться Віра. — Розумієте, дуже важко, коли тут не усвідомлюють, що відбувається там.

Руслан Дабіжа Автор: З архіву дружини Віри

Попри біль і втому, Руслан повернувся на фронт. Їх перевели у 59-ту окрему мотопіхотну бригаду і знову відправили на Покровський напрямок. Перший бойовий вихід був у район Шевченкового — звідти група вже не повернулася.

День, коли обірвався зв'язок

Руслан дзвонив або писав дружині щоранку до восьмої. 4 грудня 2024 року дзвінка не було.

— Вже дев'ята, десята година... не дзвонить. Я набираю — поза зоною. День пройшов, другий. Я відчувала, щось сталося недобре. Дев'ятого грудня прийшло сповіщення з ТЦК, що він пропав безвісти, — згадує той страшний день Віра.

Жінка зізнається: спочатку взагалі не розуміла, куди бігти і що робити. Написала заяву в поліцію, мама Руслана здала зразок ДНК. Потім були звернення до Червоного Хреста та Координаційного штабу. Згодом Віра почала моніторити соцмережі та виходити на акції в Одесі. Там вона знайшла таких, як вона, жінок — дружин, матерів, сестер бійців 59-ї бригади.

Так Віра стала частиною спільноти, яка називається «Об'єднані надією», їх координаторка — Аліна Філіповська. Учасниці спільноти шукають будь-яку інформацію, що може допомогти один одному у пошуках. Зараз у їхній групі понад 200 людей. Вони виходять на акції в Одесі, їздять по всій Україні: Львів, Кропивницький, Дніпро. Попереду — Вінниця та Київ. Вони хочуть добитися, щоб зниклих безвісти також вносили у списки на обмін полонених.

Перший прапор спільноти, який Віра хоче залишити біля Стели Надії у Біляївці Автор: Біляївка.City

— Зниклі безвісти можуть бути серед полонених. Але ж їх не подають у списки, бо про них «нічого невідомо». А ми сподіваємось. На кожному обміні є люди, які вважалися зниклими. Буквально нещодавно Олександр Іванащенко з Маяків повернувся з російського полону, хоча тривалий час вважався зниклим безвісти. Так і ми сподіваємось, — каже Віра.

— А ще, знаєте, хлопці, які виходять з полону, розповідають, як важливо, що ми стоїмо на площах. У полоні їх морально вбивають, кажуть: «Ви нікому не потрібні, вас ніхто не шукає». А коли вони приїжджають сюди і бачать, як їх чекають — це дає сили, — пояснює жінка.

Організація допомагає і фронту: жінки щомісяця скидаються грошима і закривають потреби захисників, які звертаються до них за допомогою. Нещодавно купували сітки, медикаменти, зараз закуповують скоби. Купують одяг, солодощі для звільнених з полону і передають у шпиталі. Також роблять фотоальбоми зі світлинами зниклих і передають їх у лікарні з надією, що хтось із визволених впізнає побратима.

А ще дівчата роблять іменні прапори до днів народжень зниклих хлопців, щоб вони обов'язково повернулися. Шостого липня буде півтора року, як зник Руслан. А 30 липня йому має виповнитися 46 років. До цієї дати Руслану теж подарували такий прапор із побажаннями і передали Вірі.

Прапор- подарунок Руслану на День народження від дівчат зі спільноти Автор: Бвляївка.City

«Безвісти зниклі — це як жити між небом і землею»

Щоразу, коли оголошують обмін, Віра проводить ніч на колінах в молитві, чекаючи сповіщення з «Дії». Каже, жити в постійному очікуванні — це нестерпна мука.

— Це як жити між небом і землею. Ми навіть не знаємо, ставити в церкві свічку за здоров'я чи за упокій. Я ставлю за здоров'я. І одна віра тримає, що він повернеться, — зі сльозами каже Віра.

— У мене один раз таке хвилювання було... Приходить напередодні обміну сповіщення в «Дії». Я серцем завмерла, сподівалась побачити: «Ваш чоловік у списках на обмін». Відкриваю, а там: «Проголосуйте, хто представлятиме Євробачення». Кому що... — зітхає жінка.

— Зморюєшся, іноді серце розривається. Не витримуєш. Кожен вечір сидиш лише в цьому телефоні. Моніториш, моніториш. Щодня відкриваєш особовий кабінет, щоб подивитися, чи є якась новина. Якби не дівчата зі спільноти, не знаю, чи витримала все це. Ми одна одній велика підтримка, — зізнається жінка.

Іноді новини розбивають серце. За останні два місяці у їхній спільноті поховали шістьох захисників, яких рідні шукали по два-три роки, сподіваючись на диво, але врешті отримали сповіщення про загибель.

Проте Віра тримається за кожну зачіпку. Якось серед тисяч імен вона побачила прізвище Руслана з датою народження у списках полонених, які виставляла російська сторона. Знайшла навіть розмите фото та відео, де чоловік дуже схожий на її чоловіка, і голос теж його, переконана жінка. Але через погану якість ці матеріали офіційно не приймають як доказ полону. Тому вона продовжує шукати далі.

Алея Надії та хвилина мовчання, яка болить

Віра стала однією з ініціаторок створення Стели (Алеї надії) у Біляївці для зниклих безвісти та полонених. Вона озвучила цю ідею фахівчині по роботі з ветеранами у Біляївці, а потім вже була зустріч з міським головою, родинами зниклих безвісти, визначили місце та формат.

— Я пропонувала: коли людина повернеться, вона урочисто зніматиме своє фото зі стели. А ще через Біляївку проїжджають багато людей, колишні військові, ветерани. Можливо, хтось зупиниться, побачить фото і впізнає: «О, я його бачив», — пояснює Віра. — Такі стели є і в інших містах. І на одній з них є також фото Руслана.

Проте найбільше жінці болить не втома від пошуків, а ставлення суспільства. Коли вона говорить про це, її голос тремтить:

— Знаєте, що ранить найбільше? Коли о 9:00 у нас загальнонаціональна хвилина мовчання, а люди на одну хвилину не можуть, вибачте, закрити свій рот. В магазині, на вулиці, у кабінеті... Лише хвилину помовчати і віддати шану тим, завдяки кому ми всі ще живі! Або коли везуть хлопців «на щиті», машини просто пруть далі, ніхто не зупиняється. Це так прикро. Хтось загинув заради того, щоб ти сьогодні міг їздити, заробляти, будувати свій будинок. А в мене, ось, лишився недобудований дім. І життя закінчується, немає його без Руслана, розумієте.... Ми сподівалися, що побудуємося, будемо жити. А зараз… кому воно потрібно?

Лист у невідомість

Сьогодні Віру підтримують діти та світлі спогади за 22 роки спільного життя з чоловіком.

Як і в багатьох родинах, каже жінка, бувало різне, але зараз згадується лише найсвітліше: як Руслан вчив її ловити рибу, розрізняти птахів, як ходили на замерзле Біле озеро дивитися на лебедів, як ночували на риболовлі і роздивлялися зорі. У його присутності ніхто ніколи не сумував, бо він постійно розповідав анекдоти і вмів підняти настрій.

— А це я фотографувала квіти, на всякий випадок. Думаю, Руслан прийде, і я йому покажу, як вони знову цвітуть. Він любить квіти... А винограду за ці чотири роки він так і не покуштував, — жінка дивиться на доглянутий виноградник у своєму городі.

Їдучи на чергову акцію, Віра пише лист до Руслана, щоб залишити його у спеціальній скриньці для полонених, яку передають через офіційні канали. Вірогідність, що лист дійде до адресата, мізерна. Та вона вірить. Писати можна лише щось нейтральне, їй хочеться кричати про любов.

— Я пишу: «Якби ти знав, як я тебе чекаю, як сумую. Де б ти не був, знай, ми разом виховали хороших дітей. Вони не залишають мене і не дають плакати». Я знаю, деякі рідні вже зневірились, припинили пошуки. А я тримаюсь. Мене тримає надія, що одного разу задзвонить мій телефон, і я почую голос Руслана: «Люба, я в Україні».

Одеські