Пастир, що тримається за небо: історія бойового командира, поета з Широкої Балки, який веде свій бій

01 липня 2026 р. 17:48

01 липня 2026 р. 17:48

Зі стіни паліативного відділення Біляївської лікарні на ліжко поруч дивиться намальована бджілка — це єдине, що тут нагадує про колишнє дитяче відділення. Зараз там лежить він. Чоловік із втомленими, але глибокими очима. Поруч кисневий апарат, без якого йому складно дихати. Це Ігор Карташел з Широкої Балки. Ветеран, бойовий командир, поет, бджоляр. Людина, яка двічі пройшла крізь пекло війни, а тепер веде свій найважчий, особистий бій із четвертою стадією раку. Ми сидимо поруч і розмовляємо — довго, відверто, про життя, смерть, про те, що болить і що тримає на цьому світі.

Нас познайомила психологиня Любов Кравчук . Саме вона під час терапевтичних сесій розгледіла за суворим військовим досвідом тонку, вражаюче талановиту душу, яка роками виливала свій біль і любов у зошити з віршами. Ігор ніде не друкувався, його ім’я не знайдеш у літературних каталогах. Але кожне його слово — це чистий, безцінний досвід людини, яка заглядала в очі смерті.

Тракторист став піхотинцем

Ігор народився на Одещині, у Подільську, згодом родина переїхала до Балти. Професію обрав просту, земну — бджоляр і тракторист. Каже, це в них сімейне: батько вчився в ПТУ, брат, і він пішов туди ж. Потім була строкова служба, робота за фахом, далі на Укрзалізниці, звичайне цивільне життя, родина, двоє дітей. Усе змінилося у 2015 році.

— Пішов на війну мій рідний племінник, — тихо розповідає Ігор. — Дитині двадцять років, вона йде воювати. А я — здоровий, дорослий дядько, мені сорок один — буду вдома сидіти? Ні!

Він потрапив у саму гущу — 72-га окрема механізована бригада. Пішов у піхоту, відмовившись від служби в прикордонниках. Став оператором-навідником, згодом — командиром бойової машини піхоти (БМП-2) та командиром відділення. Докучаєвський напрямок, перекриття Донецької траси. Саме там Ігор отримав перші дві важкі контузії. Саме там пережив першу велику втрату, яка розірвала душу й повернула до написання віршів.

— Загинув мій побратим Костик, позивний «Агент», — згадує командир. — Коли я повернувся додому, у 2016, десь пів року збирав цей вірш по одному рядку, випалював із себе той біль.

Поезія жила в ньому з чотирнадцяти років. Тоді, в юності, писав про різне: дитинство, перше кохання, мрії. Два великі зошити тих перших віршів та пісень Ігор колись віддав до краєзнавчого музею в Балті. Вони й зараз там — чекають, поки автор зможе їх забрати. Війна ж назавжди змінила фокус його творчості. З 2016 року цивільні теми майже зникли, поступившись місцем суворим, обпаленим окопним рядкам.

Ігор Карташел Автор: з архіву Ігоря

«Сотні жінок плакали, а я стояв, як камінь»

Після демобілізації у 2016-му Ігор як поет і виконавець їздив Україною. Брав участь у мистецьких проектах «Пісні, народжені в АТО», «Пісні нескорених», виступав в Овідіополі, Ширяєво. Проте найтяжчий іспит у його житті як поета відбувся у столиці.

— Найважче було виступати в Києві на День матері, — голос Ігоря стає глухішим. — Переді мною сиділи сотні жінок, дружин, дітей загиблих хлопців. Поруч — Стіна пам’яті біля собору. Я виходив на сцену і попередив, що вірш буде важким, хоч написаний він російською, так тоді лягли рядки...

— Глядачі плакали, а я став, як камінь. Просто заблокував усе всередині, бо інакше це не можна було пережити, бачити ці очі, сповнені болю…

Ігор під час одного з виступів Автор: з архіву Ігоря

Позивний «Пастир» та диво на фронті

На фронті Ігор мав позивний «Пастир». За цим криється окрема, майже містична, історія.

— У 2015 році ворог нас критично сильно накривав вогнем, — розповідає чоловік. — Земля горіла. В один з таких днів я впав на коліна і почав гаряче молитися за своїх хлопців. Молився так, як ніколи в житті. І Господь помилував, мої хлопці всі залишились живими. Вони ж тоді і сказали: «Ну, командире, ти наш Пастир». Так цей позивний зі мною й залишився. Я вірю в Бога.

Як виявилось, релігійність з’явилася в житті Ігоря задовго до війни. У юності він з товаришем поїхав до Одеси і вступив до духовної семінарії. Проте кар'єра священика закінчилася, так і не розпочавшись.

— На день народження ми з другом випили по пару стаканчиків вина, — згадує ветеран . — Нас застукали з перегаром. Мене, тоді худого, «чахлика», одразу відрахували. А друг був спортсменом, качком, його залишили. Він закінчив успішно навчання, зараз служить у монастирі у Балті. Ми спілкуємось, інколи згадуємо ту пригоду. Я не шкодую, що так сталося. Не бачу себе класичним батюшкою, хоча служба, обряди мені були до душі.

Згадує і про фронтову моду на бороди. Багато хто вважає це просто елементом стилю, але у Ігоря інша думка:

— На війні більшість хлопців відпускають бороду не для краси. Це для них як сакральний, Божий захист.

Вірш на серветці і каблучки в кишені

Попри сувору біографію воїна, Ігор — романтик. Його життя кардинально змінилося, коли після демобілізації та розлучення у 2016 він переїхав до Одеси, де влаштувався на роботу в охорону. Там, на просторах інтернету, він зустрів її — свою Оксану .

— Побачив її фото у соцмережі. Вона мені сподобалась, я написав їй. Вона відповіла. Ми добу поспілкувалися і я запропонував зустрітися. Перед цим якось я купував собі печатку на палець і потрапив на акцію — у подарунок йшли дві жіночі каблучки -«поцілунки» зі срібла та золота. Я взяв їх із собою.

Зустріч була стрімкою. Поки Оксана на пару хвилин відійшла, Ігор на серветці накидав рядки, які стали доленосними:

— Оксана повернулася, я даю їй цю серветку — прочитати. Вона в шоці. А я дістаю каблучки й кажу: «Подумай і дай зараз відповідь: чи станеш ти моєю дружиною». Вона сказала «так». Ми разом уже десять років, і кращої жінки мені не треба, це мій янгол.

Саме вірші, присвячені Оксані, Ігор називає своїми найулюбленішими. Це чисте зізнання чоловіка, який знайшов свою людину, і особливо це відчувалося на війні:

До села Широка Балка подружжя привела теж цікава історія: допомагали знайомим з переїздом туди. А згодом ті запросили їх до себе на черешню. В гостях Ігор із Оксаною, прогулюючись, побачили оголошення про продаж в селі невеликого будинку. Закохалися в це місце, купили й почали будувати там свій затишок. Це був 2021 рік.

Ігор усе робив сам: провів воду, облаштував сучасний санвузол, каналізацію. А гордістю будинку став шикарний камін.

Розірвані долі та запорізьке пекло

Повністю завершити облаштовувати будинок подружжя не встигло. Прийшов 2022 рік, повномасштабне вторгнення. Ветеран АТО не зміг залишатися осторонь.

Ігор прийшов до старости села і сказав, що пройшов АТО, все знає, вміє, чим може — допоможе. Його взяли до місцевої самооборони, деякий час він навчав односельців поводитися зі зброєю. Проте сидіти в тилу не збирався — і невдовзі знову мобілізувався на фронт добровольцем.

Потрапив спочатку на Яворівський полігон. Був інструктором, передавав бойовий досвід молодшим бійцям. А потім разом зі своїми учнями пішов на «нуль» — на Запорізький, Оріхівський напрямок.

— Отам я побачив ще страшнішу реальність війни, — каже Ігор. — Що таке розірвані людські тіла. Той етап війни кардинально відрізнявся від попереднього досвіду. Усе набагато жорсткіше. Набагато більше втрат. Не було дня, щоб ми не мали загиблих, поранених. Стрес накопичувався тоннами. Коли ставало зовсім важко, я брав зошит, ручку й писав. Вірші рятували від божевілля.

Один з них народився після чергового російського прильоту в житловий будинок. Тоді загинула маленька дівчинка.

Окопна правда, про яку не говорять

Згадуючи про "нуль", Ігор розповідає речі, про які не прийнято говорити з трибун, але які є повсякденною правдою для тих, хто тримає фронт.

— Найважчим було відсутність підтримки від держави. Новостворені бригади майже не забезпечували, ні озброєнням, нічим. Ми мали самі думати, як виживати. Уявіть: нам видали для облаштування укріплення дошку-сороковку і бронеплівку. Це смішно! Це захист від дощу чи снігу, але не від обстрілів. Добре, що зі мною були обстріляні хлопці, ми мали розуміння, як будувати бліндажі. Руками, власним коштом будували повноцінні фортифікації, щоб вижити.

Ігор детально пояснює, куди йдуть ті самі «бойові», 100 тисяч, які отримують солдати на передовій, про які так багато говорять:

— Класика жанру: каску я купував за свої гроші, бронежилет — за свої. Машини в підрозділі — абсолютно всі придбані нами або з допомогою волонтерів. Ремонт авто, паливо, генератори — усе за наш кошт. Щодня потрібно було десятки літрів бензину чи дизеля. Скидалися всі: треба така-то сума на ремонт, на заправку… і це все без кінця і краю. Тобто більшість зароблених коштів йдуть на умови для виживання та власної безпеки.

Ігор згадує, як узимку 2022 року стояли без жодної буржуйки.

— Пекельний холод. Дві години відстояв на посту, заходиш у бліндаж — і лягаєш прямо так, як є: у бушлаті, в броніку. Руки ховаєш у бушлат й дві години просто чекаєш, поки пальці почнуть хоч щось відчувати. Рятували волонтерські хімічні грілки. Були і окопні свічки, та вони дуже чадять, ми задихалися від кіптяви. Купували газові балони, щоб бодай кави чи чаю закип'ятити, зігрітися.

«Для держави мої нагороди не мають значення»

У 2023 році після чергових важких контузій Ігоря списали з армії.

— Лікар мені тоді сказав: «По ваших очах можна професорську дисертацію писати». Почалася стрімка атрофія зорових нервів, виявили катаракту. Нерви після вибухів просто перепалені, зір поступово тухне, слух теж падає. Оформили пенсію по інвалідності.

Ігор має багато бойових нагород: «За жертву крові в боях за волю України», за поранення, за захист держави. Проте зіткнення з бюрократичною системою залишило неприємний осад.

— Я ходив до Пенсійного фонду, як на роботу, майже щодня. Коли оформляв документи, додав і свої нагороди, вони для мене мають велике значення. Але, на жаль, не для держави. Мені пояснили, що доплат за них не передбачено. Існує визначений перелік. Я послухав його і зрозумів: солдати, які мають ті нагороди, вже майже всі під прапорами лежать... Чомусь у нас видатним спортсменам, співакам чи депутатам доплати є, а солдату, який своїм тілом окоп закривав — немає.

Нагороди Ігоря Карташела Автор: з архіву Ігоря

Вдома, за пів тисячі кілометрів від фронту, Ігор лікувався природою та тишею. Риболовля стала його віддушиною. Він рибак з дитинства. Виїжджав на Дністер або Теплодарське водосховище, сам або з дружиною, з ночівлею або просто на декілька годин. Ловив величезних коропів, карасів і сам із задоволенням все те готував. Каже, що саме в такі хвилини повної тиші й спокою біля води душа по-справжньому відпочивала.

Ігор з уловом під час риболовлі Автор: з архіву Ігоря

Особистий бій командира з хворобою

Діагноз прийшов раптово, трохи більше місяця тому. Ігор якраз закінчив бурити свердловину на подвір'ї, відчував постійну слабкість. Потім скрутив пекельний біль у животі, почалася нудота. Лікарня, обстеження і вердикт — рак, четверта стадія.

— Що я відчув? — Ігор дивиться у вікно. — Нічого. Взагалі нічого. Мені на той момент було настільки фізично погано, що діагноз став абсолютно байдужим. Коли ти двічі пройшов війну, ти вже смерті не боїшся, бо не раз дивився їй прямо у вічі.

Він не відкидає думку, що хвороба — це наслідок пережитого на фронті. Вона ще більше змінила цінності.

— Я скажу вам одну річ: треба боротися за життя. До кінця. Цінувати кожен день, бути вдячним за кожен ранок. І це не банальні фрази психологів, я відчуваю це кожною клітиною.

Ігор вже пройшов перший курс важкої хіміотерапії. Говорить, на жаль, за два тижні у цих лікарняних стінах не написав жодного рядка — важко. Але його поезія продовжує жити. Є ідея оформити частину його віршів у невелику збірку.

— Колись я ходив у видавництво "Чорномор'я". Там рукописи приймати відмовилися, сказали треба комп'ютерний набір. Наразі знайома цим займається, набрала вже більшість текстів електронкою. Чекаю ще зошити з Балти. Може, щось з цього і вийде, — з надією говорить поет.

Попри важку хворобу, сильний біль, Ігор будує плани. Він мріє повернутися додому й поставити біля будинку великий, просторий гараж. Хоче облаштувати там власну майстерню.

Зараз підтримує його і фронтове братерство. Ті, з ким він ділив окопи і хліб, не залишають свого командира сам на сам з хворобою.

— Хлопці не забувають, дзвонять. А дехто з побратимів навіть сюди, в лікарню, до мене заїжджав. Для мене це дуже важливо.

24 серпня, на День Незалежності України, Ігорю виповниться 52 роки. Він посміхається через біль і каже на прощання:

— Я все життя на позитиві. Люблю хорошу компанію, люблю анекдоти, пісні. Будемо жити. Як кажуть в Одесі: “не дождетесь”.

Він заплющує очі, втомлений нашою довгою розмовою. І читає ще один вірш, присвячений дружині Оксані.

P.S. Через декілька днів після нашої розмови ми випадково дізналися, що друзі Ігоря оголосили збір коштів на його лікування. Воно дороговартісне. Самостійно родині не впоратися. У кого є можливість, кому не байдужа доля Воїна, можна допомогти: н омер картки Ігоря: 5167 8032 6202 8199

Можливо, знайдуться і ті, хто допоможе поету з друком невеликої збірки. Адже такі вірші варті того, щоб їх побачив і прочитав світ. Напишіть нам, якщо можете з цим допомогти.

Одеські