Без хитромудрих фраз, від душі: як будівельник з Градениць у 76 років почав віршувати

03 липня 2026 р. 18:21

03 липня 2026 р. 18:21

Він своїми руками збудував частину Біляївки та рідних Градениць. Пережив інфаркт і важку втрату дружини. Проте найбільше зараз 77-річний Михайло Бобок прагне не спокою, а творчості. Він пише вірші, деякі кладе на музику, щоб передати молодому поколінню безмежну любов до своєї маленької Батьківщини.

Ми зустрілися у не найрадісніший для нього момент — під час лікування у Біляївській лікарні. Він переніс інфаркт. Невдовзі після того захворіла і померла його дружина, з якою вони прожили душа в душу 47 років. Після похорону коханої він знову опинився на лікарняному ліжку .

Попри випробування долі цей простий, життєрадісний чоловік не втрачає ентузіазму. Він знаходить порятунок у словах. Вони, каже, ніби самі ллються з його душі.

Корінний козак і майстер на всі руки

Михайло Бобок говорить, що його у Граденицях знають, мабуть, усі. Його коріння тут дуже глибоке.

— Я корінний козак. Тут народилися мої батьки, діди, прадіди — всі, кого пам'ятаю, — з гордістю розповідає він.

За фахом чоловік водій та будівельник, хоч і називає себе самоучкою. Своїми руками він зводив знакові для громади будівлі. У Біляївці — це лікарня, районний суд. У рідних Граденицях — Будинок культури (від фундаменту до даху), будував дитячий садок, м'ясний корпус на ринку.

— Я й кравець, і чоботар. Чоботи шив, хто хотів. І пічник, і сауни робив. Дерева можу щеплювати... Мабуть, немає такої роботи, яку б я не подужав, — посміхається чоловік.

У молодості робота часто кликала його у відрядження. Об'їздив велику частину України, будував фабрику на Сумщині, працював у Києві. Але завжди душею тягнувся додому.

— Я бачив, як живуть люди в різних куточках. Україна велика, сіл багато. Бувають місця гарні, схожі на рідні краї. Але все одно — це не Градениці. Для мене вони — найкращі, — каже чоловік.

Автор: Біляївка.City

Вірші замість залицянь

Творча жилка прокинулася в ньому ще у шкільні роки. Тоді це були короткі кумедні віршики чи любовні записки дівчатам.

— Хлопці часто приходили і просили: «Черкани нам щось, щоб ми своїм дівчатам понесли!». Але дівчата кмітливі, одразу впізнавали: «А, це ж Бобок написав!» — сміється, згадуючи, наш співрозмовник.

Тебе кохаю я, тобою милуюся.

І сподіваюсь, що поцілуємося.

То наближаєшся, то віддаляєшся

Бо ти, рідненька, зі мною граєшся.

Він зізнається, що в молодості трохи соромився свого захоплення і переводив усе на жарти і часто ховав вірші у зошити.

Потім було доросле життя, робота, будівництво, родина, виховання синів, поява онуків. На творчість залишалося зовсім мало часу. Лише наприкінці 2025 року, знайшовши свої зошити з віршами, вирішив знову повернутися до поезії.

«Я не пишу для себе. Я пишу, щоб люди почули»

Натхнення приходить до нього непередбачувано. Михайло Володимирович називає себе спостерігачем.

— Буває, можу три місяці мовчати. А буває, за день шість віршів напишу! Слова самі приходять. От прийшов я на рибалку на Турунчук, сів. Дивлюся: густий туман іде, обвиває дерева, риба сплеснулася. Я це все міркую і описую. Я спілкуюся з природою, — розповідає поет.

...Верби, тополі, очерет, все, що проростає

Кращих милих наших плавень нічого немає.

Турунчук несе нам спокій і людей чарує,

Хто хоч раз побачив плавні, він без них сумує...

Його поезія, пояснює Михайло, — це не складна філософія. Він не використовує «фундєперцевих» (як він сам каже) фраз. Усе просто, ясно, по-народному. Головна мета — щоб люди читали і любили свою землю.

...Як вас не любити, рідні Градениці

Тут своє життя я все прожив.

Вулиці, провулки, різні закавулки,

Якими я змалечку ходив.

Не забув він і про Одесу, сусідню Біляївку, де часто буває і яку також любить:

Над обрієм сонце свій промінь кидає

На землю вже впала ранкова роса.

Біляївка, мила, як панна вродлива

Навіки дана нам ця Божа краса...

Сльози в залі та найболючіший вірш

Рідні, ділиться Михайло, спочатку не вірили, що він серйозно взявся за віршування. Але коли його вірш розійшовся селом, дійшов до Одеси та земляків за кордоном, думка змінилася.

Це сталося після виступу на сцені у сільському клубі на свято 8 Березня. Після хвороби йому було складно співати, тому він читав свій вірш «Матусина колискова».

...Немає у світі нікого рідніше,

Ти ангел для мене, свята.

Я цілую ніжні матусині руки,

Які зробили багато добра...

— Мені переповідали, що коли я читав, деякі люди в залі плакали. Мені аплодували. Хтось обіймав після виступу, хтось тиснув руку. А невдовзі відео потрапило в інтернет, і почали приходити вітання від інших знайомих і земляків, — зі сльозами на очах згадує пенсіонер.

Якось, будучи у лікарняній палаті, він написав вірш «Ангели в білих халатах», присвятивши його своїм лікаркам Оксані Ятченко та Вікторії Гуменюк. Каже, вони оцінили.

Але є у творчому доробку пана Михайла вірш, який йому читати найважче.

Я втратив тебе, моя рідна...

Дружина. Кохана моя...

І серце сповнене болю

Сумую за тобою я.

Коли вночі прокидаюсь,

Мене пробирає журба.

Дивлюсь… тебе поруч немає,

Дружина моя золота.

Для мене ти будеш такою,

Як тоді, коли покохав:

Гарною, милою, молодою,

Дівчиною, яку я добре знав.

— Шкодую дуже, що вона його так і не почула, — тихо говорить чоловік.

Попри все Михайло Бобок продовжує творити. Зараз його головна мрія — щоб зошити з віршами перетворилися на невелику, але справжню книжечку. Йому не потрібні великі тиражі. Головне, каже він, щоб ці прості, але щирі слова залишилися в історії Градениць і нагадували молоді про те, як важливо любити свою матір і свою рідну землю.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Одеські