Він мріяв стати військовим інструктором: пам’яті молодшого лейтенанта територіальної оборони Акчебаша Віктора з Ізмаїла

09 липня 2026 р. 18:26

09 липня 2026 р. 18:26

Для родини молодшого лейтенанта Акчебаша Віктора війна назавжди змінила значення найважливіших дат. Колись липень був для них місяцем радості, родинного тепла та щирих привітань, адже саме 1 липня Віктор святкував свій день народження. Цьогоріч йому мало б виповнитися 41 рік. Та замість святкування залишилися лише спогади, світлини й біль, із яким його рідні вчаться жити щодня. Чоловік, який усе життя мріяв працювати у правоохоронних органах, із перших днів повномасштабного вторгнення добровільно став на захист України та пройшов шлях від стрільця до командира взводу та до останнього залишався вірним військовій присязі. Спогадами про життєвий і бойовий шлях чоловіка, його мрії з Бессарабія.UA поділилася дружина Героя Альона Акчебаш.

Для дружини Віктор назавжди залишився не лише Героєм, а й найкращим другом, люблячим чоловіком і турботливим батьком їхньої доньки Євеліни. Для матері й молодшої сестри — дбайливим, уважним сином і братом.

Загибель Віктора стала непоправною втратою не лише для родини, а й для всіх, хто його знав. Одне обірване життя залишило по собі безліч поранених сердець, біль яких не згасає з часом.

Життєві принципи — чесність, повага, довіра та любов

Віктор Акчебаш народився 1 липня 1985 року в селі Червоний Яр, нині Кілійської громади, у родині Анатолія Дорофійовича та Парасковії Миколаївни Акчебаш. Після закінчення дев’яти класів місцевої школи продовжив навчання у Приозерненському закладі освіти.

“У Приозерному, де жила бабуся Віті, минула значна частина його дитинства. Він дуже любив бувати там, із теплом згадував ті роки. Як син, онук і старший брат, завжди був уважним, турботливим і шанобливо ставився до старших. Дуже любив свою молодшу сестру, завжди відчував відповідальність за неї. Батька він втратив близько десяти років тому, і після цього ще більше підтримував маму, був для неї опорою. Взагалі чоловік був людиною, на яку завжди можна було покластися”, — розповідає Альона.

Після закінчення школи Віктор вступив до Ізмаїльського державного гуманітарного університету на факультет історії та права. Саме студентські роки подарували йому найважливішу зустріч у житті — в одній групі навчалася його майбутня дружина Альона.

“Спочатку це була просто дружба. Він приходив за конспектами, ми багато спілкувалися, гуляли. Згодом вже відносини переросли у кохання”, — згадує жінка.

Мрія про військову службу не полишала

Попри диплом історика-правознавця, Віктор не планував пов’язувати своє життя з викладанням. Він мріяв служити в правоохоронних органах і послідовно йшов до цієї мети. Одразу після завершення навчання підписав трирічний контракт зі Збройними силами України, де проходив службу на посаді оператора радіолокаційного взводу. Після завершення контракту намагався вступити до поліції, однак через перепони реалізувати свій задум не вдалося.

Альона ж після закінчення навчання отримала пропозицію роботи у Києві й навіть успішно пройшла співбесіду. Життя у різних містах, відстань стали нестерпними, тому було ухвалено рішення не розлучатися та побудувати спільний побут в Ізмаїлі.

У березні 2011 року пара офіційно зареєструвала шлюб, а восени відсвяткувала весілля. Вже через рік в родині народилася донька Євеліна, яка стала найбільшою гордістю та любов’ю батька.

Віктор дев’ять років працював у будівельному магазині “Геометр”. Та, як згадує дружина, мрія повернутися до військової справи ніколи не полишала його.

“Коли почалося повномасштабне вторгнення, Вітя сказав, що має військовий досвід і повинен захищати країну. Звісно, мені було страшно, був етап прийняття. Але в нашій родині ми завжди були одне за одного. Вибір коханого — це і мій вибір. Чоловік вийшов із дому за хлібом, а врешті пішов записатися до лав територіальної оборони. Потім зателефонував моїм батькам і попросив дбати про мене та доньку, а сам пішов захищати Україну”, — розповідає жінка.

Відданий Україні

За час служби Віктор виконував бойові завдання на Миколаївщині, поблизу Очакова, на Донецькому та Сумському напрямках. Попри небезпеку й постійні переміщення, він завжди знаходив можливість вийти на зв’язок із родиною.

“Мій чоловік ніколи не казав, що йому важко. Не скаржився ні на умови, ні на втому. Найчастіше навіть не розповідав про себе, а просив: «Краще ти розкажи». Він знав усе про мою роботу, про дітей у школі, моїх колег, про те, як минув день. Йому було важливо знати, як ми живемо”, — згадує Альона.

Особливо за батьком сумувала донька Євеліна. Попри сотні кілометрів між ними, відстань не ставала перепоною для спілкування. Кожен дзвінок чи повідомлення були для дівчинки особливими, адже зв’язок із татом допомагав відчувати його любов і підтримку.

Лише одного разу Віктор дозволив собі показати дружині, наскільки важко йому було.

“Це сталося на Покровському напрямку, коли вони з побратимами потрапили в оточення. Тоді я вперше почула, як Вітя плаче. Він дуже переживав через хлопців, які отримали важкі поранення. Це була єдина наша така розмова. Після цього він більше ніколи не говорив про війну так відверто, щоб ми не переживали”, — розповідає дружина захисника.

Під час служби в територіальній обороні отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта та очолив перший стрілецький взвод третьої стрілецької роти 122-ї окремої бригади територіальної оборони.

Серед побратимів Віктор був відомий за позивним “Агроном”. Він заслужив щиру повагу своїх товаришів по службі, а командування неодноразово доручало йому найвідповідальніші та найскладніші завдання.

За мужність і самовіддану службу Віктор Акчебаш був відзначений нагрудним знаком ветерана війни, державною нагородою “За оборону України” та відомчими грамотами.

“Вітя мріяв будувати військову кар’єру. Хотів стати інструктором, передавати свій досвід молодим військовим. Він жив службою”, — каже дружина.

Вони чекали на зустріч…

Востаннє Віктор був вдома у березні 2025 року під час відпустки.

“Тоді він був якийсь неспокійний, тривожний. Але нічого не говорив. Ми з донькою захворіли, і він більше хвилювався за нас, ніж за себе. Вітя постійно запевняв, що все добре”, — каже Альона.

Після цієї зустрічі подружжя жило очікуванням початку червня. Саме тоді Віктор мав приїхати додому. Родина чекала на дві важливі події — останній дзвоник, до якого Альона готувалася як класний керівник, і день народження доньки Євеліни.

“25 травня ми довго листувались, говорили про звичайні сімейні речі, про плани на відпустку. Але чоловік попередив, що їх мають вивести з позицій, і я зрозуміла, що певний час зв’язку не буде”, — згадує дружина.

Наступного дня, коли повідомлення були без відповіді, в Альони зростала тривога.

“Зазвичай Вітя після виходу писав і я чекала цієї миті весь день 26 травня. Ввечері зв’язалася зі своїм братом, який теж служив неподалік. Спочатку мені сказали чекати, бо зв’язку немає. Я не телефонувала чоловікові, щоб не завадити. Але в голові вже були найстрашніші думки. Близько другої ночі заснула, а зранку знову почала телефонувати братові. Він довго не відповідав… У той момент у мене всередині ніби все перевернулося. Коли брат передзвонив, повідомив, що Віті більше немає”, — з болем розповідає дружина бійця.

26 травня 2025 року командир першого стрілецького взводу третьої стрілецької роти 122-ї окремої бригади територіальної оборони Віктор Акчебаш загинув під час виконання бойового завдання поблизу Покровки Краснопільського району Сумської області. Через складну безпекову ситуацію евакуація полеглого бійця тривала кілька годин. Найважчим випробуванням для Альони стало повідомити страшну звістку доньці, матері та сестрі Віктора.

30 травня в Ізмаїлі відбулася церемонія прощання із захисником, болюче та нестерпне прощання з коханою та дорогою людиною.

Ціна свободи, яку не можна забути

Сьогодні Альона найбільше хоче, щоб пам’ять про чоловіка жила не лише в серцях рідних.

“Люди мають знати й пам’ятати, завдяки кому ми сьогодні можемо бачити світанки. Мій чоловік мав багато планів, багато мрій. Для мене дуже важливо, щоб його жертва не була марною. Він пішов захищати Україну, бо вважав це своїм обов’язком. Але ціна, яку платять родини полеглих, надто висока. Часто кажуть: «Це був його вибір». Але це вибір людини, яка стала на захист своєї держави, щоб інші могли жити. На жаль, не всі розуміють справжню ціну війни. Коли ще вчора ти гуляла з чоловіком цими вулицями, будувала спільні плани, а потім їдеш за його домовиною, — цей біль неможливо описати словами. Тому я хочу лише одного, щоб пам’ятали та цінували життя. І щоб жертва наших захисників ніколи не була забута”, — зазначила дружина полеглого Героя Альона Акчебаш.

Вічна шана Герою Віктору Акчебашу. Низький уклін за мужність, відданість Україні та жертовність. Пам’ятаємо.

Одеські