Дружина шукає зниклого безвісти військового з Біляївки, а донька просить суд визнати його загиблим

10 липня 2026 р. 10:52

10 липня 2026 р. 10:52

Щоранку Валентина Шабат приходить до стели зниклих безвісти захисників, бере дві кави й подумки розмовляє зі своїм чоловіком Миколою Кокшаровим. Він зник безвісти у грудні 2024 року. Відтоді вона не припиняє його пошуків: збирає свідчення, звертається до державних органів, переглядає російські відео з військовополоненими та сподівається знайти бодай найменшу зачіпку. Однак тепер, каже жінка, її боротьба опинилася під загрозою: донька Миколи від першого шлюбу звернулася до суду з проханням визнати батька загиблим.

Хотів упорядкувати життя

Валентина зателефонувала пізно ввечері. Свою історію вона почала словами:

— Хочу попередити інші родини, які теж можуть опинитися в такій ситуації. Я тримаюся за кожну ниточку, бо вірю, що мій чоловік живий. Сподіваюся, він повернеться. І не хочу, щоб він колись дізнався: його рідна донька намагалася визнати його загиблим, хоча ні результати ДНК-експертизи, ні свідчення побратимів не підтверджують його смерті.

Просимо Валентину повернутися до початку їхньої історії — розповісти, як вони познайомилися, одружилися і що сталося далі.

Після закінчення технікуму вона працювала кухарем у військовій частині. Згодом підписала контракт і пов'язала своє життя зі службою. За плечима — понад 20 років у війську та статус учасниці бойових дій.

У 2021 році Валентина працювала у Біляївці інструкторкою з роботи з добровольцями у центрі рекрутингу.

— На момент знайомства з Миколою я вже десять років була розлучена і виховувала двох доньок. Хоча колектив чоловічий, свідомо обрала самотність. Здавалося, що вже ніколи не вийду заміж та не заведу стосунків.

Микола також багато років жив сам. Із дружиною вони давно не підтримували стосунків, хоча офіційно залишалися одруженими. Від першого шлюбу він мав доньку Марину. Працював охоронцем у ювелірному магазині в центрі Біляївки. Відчуваючи, що війна дедалі ближче, вирішив підписати контракт зі Збройними силами України.

За словами Валентини, він хотів упорядкувати своє життя і знайти новий сенс.

Саме у центрі рекрутингу вони й познайомилися. Валентина оформлювала його документи. В анкеті було запитання:

— Одружений?

— Я вже багато років не живу з дружиною, — відповів Микола.

Втім юридично шлюб ще існував, тому Валентина зазначила в анкеті: «Одружений» та запам'ятала це.

Він почав збирати документи для контрактної служби, але розпочалося повномасштабне вторгнення. До війська Микола потрапив уже як мобілізований.

У перші тижні великої війни всі, хто перебував у військкоматі, — працівники, мобілізовані та добровольці — залишалися на місці. У хаосі перших днів вони облаштовували блокпости, приймали людей, організовували оборону, навчали новоприбулих і допомагали підтримувати порядок.

Перші дні повномасштабної війни: всі мобілізовані буквально жили у військкоматі Автор: фото з архіву родини

— Я навіть не могла поїхати додому в Градениці. Одного разу Микола запросив мене до себе — прийняти душ і випрати речі. Тоді ми почали більше спілкуватися, і я зрозуміла, який він чудовий чоловік. Дуже добрий, відповідальний. Характер у нього був запальний, як і в мене, але це не призводило до конфліктів — навпаки, він умів мене заспокоїти. Попри різницю у віці ми її майже не відчували.

Спочатку були довгі розмови. Потім спільна кава, це стало їхньою традицією, ритуалом. Невдовзі вони почали жити разом.

Весілля з кавою замість святкування

Спочатку обоє служили у військкоматі. Згодом надійшло розпорядження: військовослужбовці без бойового досвіду мають пройти службу, а їхні місця займуть військові, які повернулися з фронту після поранень.

Микола та ще дев'ятеро побратимів погодилися вирушити на фронт.

На той час він уже офіційно розлучився.

— Якось я повернулася після чергування виснажена, втомлена, відчинила двері своїм ключем, а він стояв у коридорі на одному коліні й запитав: «Ти вийдеш за мене?»

Для Валентини це було несподівано. Але як військова вона добре розуміла, наскільки важливим є офіційний шлюб.

— Коли ти дружина, маєш право приїхати до чоловіка, відвідувати його у шпиталі, ухвалювати рішення щодо лікування після поранення, звертатися із запитами у разі його зникнення. Якщо ж ти просто співмешканка, таких прав немає. Тому я одразу відповіла: «Так».

Весілля як такого не було. Вони просто розписалися, купили по каві, випили її на вулиці й повернулися до служби.

Микола посередині Автор: з архіву родини

— Ми хотіли зібрати друзів, але це був 2023 рік. Гаряча фаза війни. Наші друзі — військові або члени родин військовослужбовців. У всіх були служба, волонтерство, поїздки, допомога фронту. Ми запросили кількох людей, але ніхто не зміг прийти. Ми не образилися, бо чудово все розуміли.

Дві теки пошуків

Далі була справжня війна.

Харківський напрямок, Куп'янськ. Там Микола зазнав контузії. Після лікування повернувся на фронт у складі 21-ї окремої механізованої бригади.

— Лише дружини військових по-справжньому розуміють, скільки випробувань приносить війна. Ми пройшли через усе. Було важке поранення біля Чугуєва. Через необхідність долікуватися він був змушений самовільно залишити частину. Ми лікували його у приватній клініці в Одесі, а потім пройшли всю процедуру повернення до війська.

Після цього Микола знову став до строю. Брав участь у Курській операції. Востаннє він виходив на зв'язок 12 грудня 2024 року.

Через обмеження, пов'язані зі службою, Валентина не могла особисто їздити на пошуки чоловіка. Втім використовувала кожну можливість, щоб дізнатися бодай щось про його долю. Через свого першого чоловіка, який також служить, вона намагалася знайти Миколу у прифронтових шпиталях, сподіваючись, що, можливо, він перебуває там без документів або не має змоги повідомити про себе.

Потім розпочався довгий шлях, знайомий тисячам родин зниклих безвісти : десятки звернень, запитів до Міжнародного комітету Червоного Хреста, постійний зв'язок із Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, зі Службою безпеки України.

— Я підписана на 25 телеграм-каналів , де публікують будь-яку інформацію про наших полонених. Щодня переглядаю фотографії, відео, списки, кадри етапування. Детально розпитую кожного військового, який повертається з полону. На жаль, росія майже не публікує інформацію саме про учасників Курської операції. Це занадто ганебний для неї епізод. Азовці, учасники Курської операції — вони засекречені. Але крупинка за крупинкою я зібрала вже дві теки документів: відповіді на запити, свідчення людей, фотографії військових, схожих на Миколу.

Валентина постійно бере участь в акціях на підтримку військовополонених та зниклих безвісти.

— Спільно родини домоглися, щоб навіть тих військових, про яких немає підтвердження перебування в полоні, включили до списків на обмін. Микола теж є у цих списках.

Вона не перестає вірити, що чоловік живий.

— Щоранку я беру каву і йду до Алеї віри та надії , де розміщений його портрет. Стою поруч, п'ю каву, плачу. Потім люди питають, чому в мене заплакані очі. А я відповідаю: «Просто пила каву з Миколою».

Портрет Миколи на Алеї віри та надії у Біляївці Автор: з архіву родини

Судова справа

Громом серед ясного неба для Валентини стала новина, що 28-річна донька Миколи від першого шлюбу Марина звернулася до суду із заявою про визнання батька загиблим.

— Для цього немає підстав, — переконана Валентина. — Вона навіть не здала зразки ДНК. Це зробила сестра Миколи, щоб перевірити, чи немає його серед невпізнаних загиблих. Немає збігів. Жодних свідчень, які б підтверджували його смерть, теж немає. Я боюся, що таке рішення може ускладнити його пошуки і вплинути на подальшу роботу щодо його повернення.

На думку Валентини, справжньою причиною звернення до суду можуть бути фінансові питання. Вона детально розповідає про свої підозри, але ми не можемо їх публікувати, оскільки не маємо документів, які б це підтверджували.

Наразі грошове забезпечення Миколи розподіляється відповідно до чинного законодавства: частину коштів отримує дружина, інша частина накопичується на особовому рахунку військовослужбовця.

Якщо суд визнає військового загиблим, члени його сім'ї можуть претендувати на одноразову грошову допомогу, передбачену державою, а також на розподіл коштів, які накопичилися на рахунку військового.

— Я сама військова і маю стабільну зарплату. Кошти Миколи не витрачаю — бережу їх для нього. Я бачила, у якому стані люди повертаються з полону: виснажені, хворі, їм потрібні тривале лікування і реабілітація, а у нього і вік, і хвороби хронічні: спина хвора, грижа. Першу допомогу надає держава, але хочеш кращого лікування, реабілітації - за все треба платити.

Жінка зізнається: їй важко навіть уявити, що доведеться зняти портрет чоловіка зі стели зниклих безвісти.

— Для мене це означатиме втратити останню нитку надії. А ще я не можу уявити, яким ударом це стане для самого Миколи, якщо він повернеться і дізнається, що його донька просила суд визнати його загиблим.

Валентина каже, що не знає, що саме спонукало Марину до такого рішення.

— Я могла б зрозуміти, якби вона сказала, що їй важко жити в невідомості, постійно відповідати на запитання про батька. Мені теж це доводиться переживати. Але зараз я хочу зробити все можливе, щоб пошуки тривали. Поки немає беззаперечних доказів його загибелі, я вірю, що він живий.

Що каже донька

Біляївка.City звернулися по коментар до доньки Миколи Кокшарова Марини.

Марина підтвердила, що справді звернулася до суду із заявою про визнання батька загиблим, однак відмовилася пояснювати мотиви свого рішення.

— Це наша з Валентиною особиста справа, — коротко відповіла вона.

Детальніших коментарів Марина не надала.

Ми також поспілкувалися із сусідами подружжя. Вони розповідають, що Микола і Валентина були щасливими разом, а після знайомства з дружиною чоловік помітно змінився на краще.

— Він завжди був добрим сусідом і гарною людиною, — каже сусідка, яка попросила не називати її імені. — Роками жив самітником, а коли поруч з'явилася Валентина, ніби помолодшав. Почали облаштовувати подвір'я, будувати, наводити лад, планували майбутнє. Після одруження взялися облаштовувати дім. Занедбане холостяцьке обійстя буквально змінилося на очах. З'явився новий паркан, молодий сад, доглянуті грядки, а подвір'я набуло затишку. Дуже шкода, що він зник безвісти. Ми всі сподіваємося, що він знайдеться живим.

Попри судову справу, Валентина каже, що не збирається припиняти пошуки чоловіка. Більше того, найняла адвоката, готує докази, збирає всю інформацію та налаштована боротися й у суді. Всім, хто потрапив в аналогічну ситуацію радить: не складати рук, не здаватися.

Якщо серце каже: живий, вірити йому до останнього.

— Я шукатиму його доти, поки не дізнаюся правду: що з ним та де він, — запевняє жінка.

Раніше Біляївка.City розповідали про військового з Широкої Балки, якому треба допомога.

Одеські