З дому, якого більше немає, до міста дитинства: як Тетяна з Херсона відбудовує життя у Біляївці

10 липня 2026 р. 18:36

10 липня 2026 р. 18:36

Вона знала, що колись приїде до своєї малої Батьківщини — Біляївки. Але навіть у страшному сні Тетяна Товстокора не могла уявити, що це станеться саме так. Не в гості до рідних, не на свята, а вимушено, тікаючи від окупації. За спиною залишався Херсон — улюблене місто, де вони з чоловіком прожили понад 40 років, і затишний дім на березі Дніпра, який будували власними руками, вкладаючи туди частину своєї душі.

Тетяні (дівоче прізвище Кушнір) 69 років, вона народилась і виросла у Біляївці, закінчила другу школу. Її предки, зазначає жінка, походять з Турбаїв. Нинішнє ж прізвище Товстокора — козацьке.

— Чоловік ним дуже пишається, принципово наголошуючи, що звучить воно суто українською — з твердим «в», — пояснює наша співрозмовниця.

Він моряк, вона за освітою хімік, а познайомились в Одесі під час навчання. Професія чоловіка, його бажання працювати на легендарному вітрильнику «Товариш» визначили місто, де родина осіла на більше ніж чотири десятиліття — це був Херсон.

— Наш дім знаходився на березі Дніпра, у мальовничому Дніпровському районі Херсона. Самі будували. Ні архітекторів, нічого такого тоді ще не було. Ми самі все проєктували. Там виховували двох синів, там жила наша душа, — розповідає Тетяна, крадькома витираючи сльози.

Дорога в невідомість із чітким пунктом призначення

Навесні 2022 року Херсон опинився в окупації. Вона почалася саме з їхнього району, з вікон будинку було добре видно сумнозвісний Антонівський міст. Через кілька днів після вторгнення ворожі танки вже їздили вулицями.

— Цілий тиждень ми жили у знайомих на іншій стороні міста. У нас дві собаки, у неї — одна собака і чотири коти. Так і рятувалися, — пригадує Тетяна. — Росіяни розставляли блокпости, стріляли, містом не можна було їздити. Було дуже страшно. І тоді я сказала чоловікові: «Давай спробуємо виїхати».

Тетяна у своєму будинку у Херсоні Автор: з архіву Тетяни

Евакуюватися наважились у квітні 2022 року. Ніхто не давав гарантій, що їм вдасться живими перетнути лінію фронту. Дорога до Миколаєва, згадує жінка, зайняла цілу добу. Вони їхали разом із колоною з майже трьохсот машин. З собою взяли лише найнеобхідніше — документи та трохи одягу. Одне Тетяна знала точно — вони їдуть на її Батьківщину, у Біляївку.

— Це зараз я розумію, що треба було взяти якісь пам'ятні речі, — зітхає жінка. — Але хто ж знав… У мене була надія, що ми швидко повернемося. Що вже у серпні я буду вдома консервувати свої херсонські помідори...

Втрата, яку неможливо виміряти

Надія на повернення жевріла довго. Навіть після звільнення Херсона восени 2022 року родина вірила, що скоро поїде додому. Однак почалися щоденні нещадні обстріли міста, а потім — підрив Каховської ГЕС.

Про те, що їхнього будинку більше немає, Тетяна дізналася від сусідки. Від ворожих снарядів він потерпав не раз, а взимку 2024 року після чергового обстрілу дім вигорів вщент.

Відновлювати документи на знищене житло довелося пів року, долаючи складну бюрократичну систему. Зараз у Херсоні, говорить жінка, на їхній вулиці досі залишаються люди.

— Це лінія вогню, кілька сот метрів — і вже ворог. Там все, як на долоні, просто сафарі. Люди навіть з двору вийти не можуть, але й виїжджати нікуди не хочуть. Дуже складно все це у такому віці.

Повномасштабне вторгнення, пережита окупація стали поштовхом для Тетяни до важливого внутрішнього рішення — вона перейшла на українську у спілкуванні.

— Херсон, особливо наш район, раніше був досить російськомовним. Ми вдома теж часто спілкувалися російською, хоча українську всі знали. Але тепер для мене це принциповий вибір. На вулицях Біляївки теж часто лунає російська, та я замість звичного багатьом «здрастє» тепер говорю «Добрий день». Це як прояв власної ідентичності.

Ліворуч фото зроблене у травні 2026 року. Праворуч - до повномастабної війни, на ньому Тетяна вдома Автор: з архіву Тетяни

Тиша, місцеві трудяги і любов до річки

Сьогодні родина живе під одним дахом у рідної сестри Тетяни — Надії.

— Ми дуже вдячні за цей прихисток. Не уявляю, що було б з нами, якби не підтримка рідних, — ділиться жінка. — Тут тихо, можна спокійно виспатися, немає таких постійних обстрілів, як в Одесі.

Тетяна зазначає, що біляївці у всі часи були працьовиті, цю тенденцію вона помічає і зараз, через багато років.

— Люди трудяги, постійно щось роблять, у багатьох городи, теплиці, хтось починає якийсь бізнес, лінивих тут не бачила, це радує.

Є у Тетяни улюблені куточки: кав'ярні, піцерії і, звісно, екостежка. Її, людину, яка 40 років прожила біля Дніпра, вода тягне до себе мов магніт.

— Не так сумую за морем, як за Дніпром, — говорить жінка. — Скільки часу минуло, а біль від втрати не відступає.

— Що допомагає триматися? — перепитує Тетяна. — Дихати по квадрату перед сном. Вдих, затримка, видих, затримка. Цього довелося навчитися, коли не спиться до третьої ночі і накочує паніка. А ще колосально рятує моральна підтримка рідних.

«Центр Порада» та зцілення через творчість

З молодості Тетяна має корисний навик — вона вміє шити. Вчилася сама, починала ще у 90-х, шила одяг дітям та собі за викрійками журналу «Бурда». Згадує, що першу швейну машинку «Зінгер» подарувала їй свекруха, потім була подольська, фінська. А згодом Тетяна купила сучасну електричну машинку, на якій створювала вироби печворк, це було ще одне хобі. Цю машинку дивом син встиг вивезти з херсонського будинку, перш ніж він згорів.

Роботи Тетяни у техниці печворк Автор: з архіву Тетяни

У Біляївці захоплення шиттям набуло нового сенсу. Тетяну запросили долучитися до проєкту Центру «Порада», де вона стала наставницею для інших жінок, навчаючи їх основам шиття.

— Юля Крачкова , адміністраторка центру запросила мене. Це була для мене велика підтримка. Я пішла туди насамперед заради спілкування. Його останні роки не вистачає, — зізнається жінка. — А там дівчата, коли вони на заняттях вперше невпевнено натискали на педаль машинки, коли розуміли, що можуть самі щось рівно прострочити, зробити це швидко — у них був такий захват! І мені було дуже приємно від того та цікаво їх навчати.

Тетяна у Центрі "Порада" вчить дівчат навикам шиття Автор: з архіву центру "Порада"

Для багатьох учасниць ці зустрічі стали терапією, можливістю відволіктися від важких думок і відчути себе у колі своїх.

Тетяна у Центрі "Порада" вчить дівчат навикам шиття

Тетяна не приховує: починати все з нуля у пенсійному віці — неймовірно важко.

— Знаєте, я настільки звикла до свого життя "до"... Це дуже великий прес. І мріяти зараз важко. Тому я просто живу, — каже вона.

Але в цій простоті, у її теплій усмішці, бажанні спілкуватися та ділитися досвідом криється велика сила. На Тетяниній сторінці у Фейсбуці в розділі «Біографія» написані слова Ліни Костенко: «І все на світі треба пережити. І кожен фініш — це, по суті, старт...». Сьогодні для неї це не просто красива поезія, а констатація реальності. Втрачені дім та звичне мирне життя стали неймовірно болючим фінішем минулого. Але Біляївка, тепло сестриного дому, щирі розмови з людьми доводять: її старт триває, і любов до життя не здається.

Раніше Біляївка.City розповідали , як біляївські волонтери продовжують їздити у Херсон попри небезпеку.

Одеські