«Там життя зустрічається зі смертю»: ветеран з Майорів Ігор Огородній про війну і життя після

12 серпня 2026 р. 14:31

12 серпня 2026 р. 14:31

Він звик лагодити розірвані дроти й повертати світло в будинки біляївців. Та після АТО, повномасштабної війни, поранення та повернення додому ветерану Ігорю Огородньому з позивним «Кобра» довелося шукати опору наново. Сьогодні він тримається на землі, знаходить розраду у простих речах і далі робить свою роботу, пам’ятаючи у деталях все, через що пройшов.

На інтерв'ю ветеран погодився не одразу. Лише з думкою, що, можливо, його досвід адаптації допоможе іншим ветеранам знайти шлях до нормального життя.

Про речі, від яких холоне кров і бігають мурахи по тілу, він розповідав дуже стримано — трохи дивлячись кудись вдаль, часом перериваючи розповідь легкою самоіронією та тихою посмішкою.

Від мрії про море до бригади РЕМу

Ігор майже все життя мешкає у Майорах. Навчався в одеській мореходці (26 училище) на кухаря, та після строкової служби зрозумів — не його.

— В армію пішов, і все. Бажання відпало, так і не ходив у рейс, — згадує він. — Знаєте, армія вже по-іншому трішки формує характер.

Працював у колишньому радгоспі «Родина», це був кінець 90-х. Згодом товариш покликав до РЕМу у Південному. Згодом Ігор перевівся ближче до дому — у Біляївський РЕМ, в оперативну виїзну бригаду. В цій професії він вже більше 20 років.

— Так-так, це коли негода, аварія, а люди скаржаться: «Де світло, чого ті майстри так довго ремонтують» — це про нас, — з посмішкою розповідає чоловік. — Буває, доводиться дійсно довго шукати, щоб знайти причину поломки. А буває, до місця аварії так легко і не підступитися. Але нічого, все обов'язково лагодимо.

Щоденна робота виїзної бригади. На фото: Ігор відновлює мережі, пошкоджені після чергових ворожих обстрілів. Повертають світло людям попри небезпеку Автор: з архіву Ігоря

«Хлопці, я не вийду на зміну, я йду воювати»

Його шлях у війську почався задовго до повномасштабного вторгнення. Під час АТО військкомат проводив навчальні збори, Ігор потрапив на підготовку в один з центрів. Каже, пройшов місяць навчання і зрозумів, що зміг би далі цим займатися. Підписав контракт, його направили на Донецький напрямок: Мар'їнка, Курахове. Служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, у снайперському підрозділі.

Тоді, пояснює ветеран, у порівнянні з великою війною, було все інакше. Після демобілізації у 2018 він досить швидко адаптувався до мирного життя. А потім прийшов ранок 24 лютого 2022 року.

— Я того дня ввечері мав заступати на зміну у РЕМ. Та в обід уже був у військкоматі, — розповідає він. — Набрав керівництво, сказав: «Хлопці, я не вийду на зміну, все, я воювати».

Родина відреагувала спокійно — вони вже пережили досвід його служби в АТО, знали, що відмовляти марно. Спочатку у складі тероборони Ігор на місці ніс службу на важливих об'єктах, на блокпостах. Згодом був розподіл: спочатку 144-та бригада, підготовка, а далі він знову потрапив до своєї рідної 79-ї ОДШБ на Донеччину: Мар'їнка, Нова Михайловка, Костянтинівка, Курахове, Максимільянівка.

— І ось там я побачив справжнє пекло. Жорсткі бої. Нас тільки з танка не розстрілювали. А так і КАБи падали, артилерія стріляла, 155-ки в нас "шурували", 152-й калібр, міномети накривали. Знаєте, коли ти на позиції і треба виконувати бойове завдання, тебе тримає адреналін. Навіть їсти не хочеться нічого. Ввечері води попив трохи і все. Дякувати волонтерам, у нас були горішки, якісь шоколадні батончики, ми ними підживлювались.

Чотири кілометри пішки після поранення

Кінець лютого 2024 року став для Ігоря другим днем народження. Того дня їхні позиції з ранку дуже обстрілювали. До укриття прилетіли чотири ворожі міни. Ігор каже, не одразу зрозумів, що поранений, був сильний шум в голові, і нічого не чутно зовні. Потім почала німіти нога і відчув сильний біль у грудях.

Згадує, що це сталося о 8:45 ранку. Але залишати позицію без дозволу не можна було. Він прийняв знеболювальне, воно і тримало. Вечері, не зважаючи на поранення, вони з напарником ще й приймали бій — треба було зупинити ворожу ДРГ.

Відходити дозволили вночі. До точки евакуації треба було йти пішки — чотири кілометри, територією, яку моніторить ворог.

— Йшли шість годин, перебіжками, ще й всю зброю та амуніцію довелося нести, бо за все потім звітувати треба. І тільки коли були на місці, сів у машину, зняв каску і відчув, як мій комп’ютер вимикається, все стало як в тумані, втрачав свідомість.

Далі був шпиталь, кілька операцій і майже рік реабілітації. Згодом — служба у тиловій частині, у навчальному центрі, де ветеран ділився своїми знаннями з іншими.

— Я три учебки пройшов, одну з них за кордоном на натовській базі. Досвід, знання і вміння, бойовий досвід є, то чому б не ділитися?

У 2025 році Ігор звільнився зі служби за станом здоров'я і повернувся до рідного РЕМу.

Шлях до себе: темрява і світло

Повернення в мирне життя давалося не так легко, розповідає ветеран. Тіло лікували лікарі, а от душу доводилося самому збирати по шматочках.

— Знаєте, я скажу вам, одразу на люди не можна виходити. Тому що дуже важко. Треба спочатку адаптуватися, трошки звикнути до цієї реальності. Бо нічого не проходить безслідно. Спочатку я сильно зривався. Психоз був, панічні атаки. Коли після реабілітації додому приїжджав на місяць, зі мною рідні боялися говорити. Я міг раптово стати агресивним. Я все це усвідомлював, але нічого не міг з собою зробити. Дружина — дякую їй, вона все це стійко витримувала.

Ігор навмисне брався за всю домашню роботу, проходив щомісячні курси крапельниць, у реабілітаційних центрах працював із психологами.

— Навіть страшно подумати, як інші хлопці це проходять, бо знаю, що багато хто шукає порятунок у алкоголі, але це дорога в один кінець. Я алкоголь не вживаю, мені з цим легше. Тренажерні зали, піші повільні прогулянки, природа, спокій, — це от дійсно лікує душу, принаймні допомогло мені.

Навіть із близькими, зізнається Ігор, бувало так важко, що доводилося відгороджуватися.

— Коли у шпиталі лежав, то інколи хтось дзвонить, навіть рідні, а я не хочу розмовляти, от не хочу і все. Я своїх рідних попереджав одразу, щоб не ображались, якщо не відповідаю, не тризвоньте, я сам наберу, коли стабілізуюсь. Я знав, що все це треба перебороти. Навіть діти коли починали говорити зі мною, казали спершу: «Пап, тільки не кричи…». Я працював над собою і з часом таки переборов це. Є сила волі.

Втім, говорить чоловік, бувають ситуації, де змовчати і не реагувати гостро дуже важко.

— Сидимо буває з хлопцями десь у людному місці, і чую, що починає хтось за спиною, мовляв, "військові за гроші на війну пішли, за пільги, землю..." І в мене все закипає всередині. Я кажу їм: «Ти там був? Взуй мої берці, йди повоюй, і тоді побачиш, чи розбагатієш».

Тил, побратими та пошук своїх

Ігор щиро вдячний людям, які тримали надійний тил і підтримували на фронті, якщо був запит. Серед них земляки- фермери, підприємці з Повстанського, Майорів. А також біляївець Олег Косенко , який допомагав їхньому підрозділу ще з часів АТО. Усі разом вони збирали кошти на автівку під час повномасштабної війни. Та бойова машина, за словами Ігоря, й досі служить хлопцям на передовій.

Ветеран говорить, що війна повністю перекроїла його світ і людей навколо. Залишились поруч ті, хто має спільні цінності, на кого можна покластися. Всі інші відійшли.

— Знаєте, воїн воїна бачить навіть без форми і документів. В один день якось проїжджав блокпост, дивлюсь на хлопця — видно, що пороха не нюхав, а розмовляє жорстко. Я «Резерв+» показав, він й очі опустив. Під’їжджаю до іншого блокпосту — підходить чоловік, я на нього дивлюсь, бачу: стріляний вже й не раз. Він на мене — і те ж саме бачить. Кивнули один одному, це як рідну людину зустрів, і поїхав далі.

Нещодавно Ігорю запропонували представляти Біляївську громаду у турнірі зі стендової стрільби, присвяченому пам’яті Костянтина Оборіна.

— Дружина одразу помітила, як у мене загорілися очі, коли я почув про турнір і стрільби. Це був привід побути серед ветеранів, поспілкуватися, перезавантажитись. Війна, на жаль, не закінчується. Я б хотів бути хлопцям у поміч, але розумію, що здоров'я вже не дозволяє. Там не можна бути слабкою ланкою.

Біль втрат та розмова з власним сумлінням

Найважче у війні — це втрати. Ігор згадує, що з ним служили у бригаді або поруч територіально багато біляївських хлопців. Серед них загиблий Герой Олег Кукушкін , зниклий безвісти Микола Кокшаров , у цьому ж списку близький товариш, однокласник Андрій Осипенко.

— Мій брат двоюрідний Євген Криштопов з Майорів теж воював на Донеччині, з середини квітня 2024 року він вважається зниклим безвісти . Ще один двоюрідний брат, Павло Юрчак , і досі служить у ЗСУ. Загалом з моєї родини усі чоловіки призовного віку стали на захист України. І я цим пишаюся.

Ігор переконаний, що у його роду міцне, козацьке коріння. Їхню бабусю на Івано-Франківщині радянська влада свого часу репресувала та вислала з сім’єю до Сибіру лише за те, що вона дала хліба бійцям УПА, які вийшли з лісу і попросили її про це. Історія ніби ходить по колу: колись радянська влада ламала їхню сім’ю за підтримку українських бійців, а тепер онуки самі стали воїнами, б'ючись із російським окупантом.

— Коли людина потрапляє на «нуль», де щодня життя стикається зі смертю, вона змінюється миттєво і назавжди. Там ти борешся за кожен день, і невідомо, що переможе: життя чи смерть, — говорить Ігор. — А потім повертаєшся і бачиш зовсім інше життя: ніби війни й немає. І відчуваєш якусь несправедливість. Той, хто не був там, ніколи до кінця не зрозуміє воїна. Але я нікого не засуджую — кожен робить свій вибір. Головне для мене: я дивлюся людям у вічі спокійно, бо моє сумління чисте.

Сьогодні Ігор майже звик дихати на повні груди. Ходить з сином на рибалку, працює трішки на своїй землі, вирощує зерно. Каже, це не стільки, щоб заробити гроші, скільки щоб відволікатися. Адже скільки б часу не минуло, фронт залишається з тобою назавжди, просто ти вже навчився тримати ці думки в рівновазі і знаєш, як з цим жити.

Раніше Біляївка.City розповідали про ветеранів з Біляївської громади, як вони адаптуються до цивільного життя.

Одеські