Він вистояв у бою та повернувся, щоб допомагати іншим: історія Героя України з Болграда Владислава Бандара

01 жовтня 2026 р. 17:59

01 жовтня 2026 р. 17:59

1 жовтня в Україні відзначають День захисників і захисниць України — день, коли вшановують мужність і героїзм військовослужбовців. Невеликий Болград на півдні Одещини має своїх видатних захисників. Серед них — Владислав Юрійович Бандар, військовослужбовець, чия відданість Україні відзначена найвищою державною нагородою — званням Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. У 21 рік молодий офіцер уже командував взводом. У 26 років отримав важке поранення на передовій, однак навіть після цього продовжував тримати позицію до самої евакуації. Сьогодні Владислав — фахівець із супроводу ветеранів Болградської громади.  Про свій військовий шлях, бойове поранення, відновлення та роботу у ветеранській сфері він розповів журналістці Бессарабія.UA.

Військовий шлях почався з родини

Владислав народився 1 квітня 1996 року у Болграді. Ще під час навчання у Болградській школі №2 він разом із братом-близнюком мріяв про роботу у правоохоронній сфері.

Вибір майбутньої професії значною мірою сформувала родина. Батьки Владислава також були військовослужбовцями: мати служила у підрозділі зв’язку, а батько — воїн-інтернаціоналіст.

У 2013 році Владислав вступив на факультет десантно-штурмових військ Одеської військової академії. Це був період напередодні окупації Криму та початку АТО на сході України.

“Коли обрав свій шлях, я навіть навпаки хотів, як батько розповідав, не лише теоретично володіти військовою справою, а й на практиці бути корисним і тому початок бойових дій мене не лякав”, — каже ветеран.

Наприкінці 2014 року курсантів Військової академії направили українсько-молдовського кордону поблизу Придністров’я. Там вони отримували практичний досвід, облаштовували оборонні позиції та готувалися до можливого вторгнення.

За час навчання Владислав здійснив 61 стрибок із парашутом із повітряних суден військово-транспортної авіації — Мі-8, Ан-2, Ан-26 та Іл-76МД.

У березні 2017 року він закінчив академію за пришвидшеною програмою — армія потребувала офіцерів. Отримав первинне військове звання лейтенанта.

Бойовий шлях

Після випуску Владислава одразу направили до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, яка дислокувалася на Дніпропетровщині.

Перший бойовий досвід Владислав отримав, коли прибув у район Зайцевого Горлівського району, де на той час уже тривали бойові дії. Молодого офіцера призначили на посаду командира парашутно-десантного взводу.

Наприкінці 2017 року, під час другої ротації, Владислав уже виконував обов’язки тимчасово виконуючого обов’язки командира шостої парашутно-десантної роти.

У 2018–2022 роках Владислав Бандар безпосередньо командував цією ротою. Підрозділ неодноразово змінював позиції та виконував бойові завдання на різних напрямках. Серед них — Кам’янка та Михайлівка на Донеччині.

У 2019 році підрозділ виконував завдання поблизу Трьохізбенки на Луганщині. Наступного року парашутно-десантна рота займала позиції “Міст” у районі Щастя Луганської області.

З середини 2021 року військовослужбовці виконували бойові завдання поблизу промислової зони Авдіївки.

Перед початком повномасштабного вторгнення рота пройшла ротацію на Верхньоторецькому напрямку. Тоді підрозділ був розосереджений на ділянці фронту завдовжки близько 4,5 кілометра.

“Як для командира найскладніше було вберегти особовий склад. Адже це велика ділянка фронту. Різні маршрути, складна логістика до позицій. Треба було перевіряти озброєння, припаси. Також мотивувати бійців, особливо мобілізованих”, — розповідає Владислав Бандар.

Командир під вогнем: штурми та поранення

У березні 2022 року населений пункт Верхнеторецьке зазнавав потужних артилерійських обстрілів та ударів авіації. Мешканці були змушені терміново евакуюватися. Російські війська постійно обстрілювали позиції українських військових. Владислав разом із підлеглими постійно відбивав штурми.

18 березня командиру роти повідомили, що противник планує атаку на позицію “Майямі” в районі Бетманового-Верхньоторецького.

Тоді ще російські військові надсилали повідомлення українським військовим із закликами здатися та вийти з білими прапорами.

“Ми мали добрий успіх на позиціях. На початку було страшно, а потім власним успіхом мотивувалися на подальші дії. Усі штурми, які здійснював противник, ми відбивали та ще й завдавали ураження як техніці, так і особовому складу. Тому не піддавалися на маніпуляції”, — згадує захисник.

Проте цього разу ворог почав масований артилерійський обстріл. На відстані близько 3–4 кілометрів з’явилися ворожі танки, а у небі авіація.

“Я зайшов за стінку траншеї, щоб піти подивитися бійців по правому флангу, і тоді прилетів перший снаряд. Пролунав вибух, поруч зі мною загинув хлопець. Після цього перебіг на лівий фланг. Поки стояв і віддавав розпорядження, поруч вибухнув ще один танковий снаряд. Мене відкинуло на землю”, — розповідає ветеран війни.

Після вибуху офіцер отримав важку контузію і спочатку не міг зібратися. Намагався щось сказати, знайти радіостанцію, однак мовлення було порушене.

“Буквально через деякий час опанував себе та намагався правою рукою дістати радіостанцію, але вона наче оніміла. Я лежав на лівому боці, а потім як повернув голову побачив, що руки немає. Та у шоковому стані все ж зміг доповісти про наступ та поранення”, — згадує той день Владислав Бандар.

Перший турнікет Владислав наклав собі сам. Згодом підбігли бійці, надали йому медичну допомогу та виявили ще одне поранення — у ділянці таза.

Попри важкі травми, він продовжував керувати обороною ротного опорного пункту десантників до самої евакуації до стабілізаційного пункту.

“Я добре відчував, що берці порізані, бо боліли пальці ніг. Але голова була зайнята, тому на травми руки й таза не зважав — хлопці все затампонували. Уявіть стан бійців: командир роти поранений, а позицію потрібно було тримати, тож іншого виходу як зібратися не могло бути”, — ділиться захисник.

Три місяці без можливості ходити

До свідомості Владислав повернувся уже в лікарні Дніпра. Прокинувся весь у трубках і мусив заново сприймати себе після важкого поранення.

Про те, що сталося, він повідомив братові та своїй дівчині Ірині. Вона одразу вирушила до коханого та постійно була поруч під час лікування і відновлення.

Майже одразу після поранення 26 березня 2022 року Президент України підписав указ про присвоєння звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота зірка” старшому лейтенанту Владиславу Юрійовичу Бандару. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

Професійні дії комадира шостої роти 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади сприяли зупиненню спроб противника прорватися на одному з найнебезпечніших напрямків фронту.

“Було приємно, що командування оцінило виконання обов’язків так високо. Це тоді мотивувало продовжити службу”, — каже Герой.

Владислав був упевнений, що скоро повернеться до армії. Однак через перелом таза близько трьох із половиною місяців залишався нерухомим. Попереду були численні операції й тривала реабілітація.

Попри всі випробування Ірина та Владислав трималася разом. Влітку 2022 року пара створила родину.

Вже після реабілітації офіцера призначили начальником штабу — заступником командира батальйону. У 2023 році він обійняв посаду начальника командного пункту 82-ї бригади ДШВ. За роки служби Владислав Бандар дослужився до звання майора.

Повернення до Болграда

Влітку 2024 року офіцер ухвалив важке, але важливе для своєї родини рішення. Дружина була при надії, тому за сімейними обставинами вирішив звільнився з армії та повернутися до рідного Болграду.

Саме власний досвід допоміг йому визначитися з подальшою діяльністю. Він пройшов конкурс на заміщення вакансії фахівця із супроводу ветеранів у комунальній установі “Центр надання соціальних послуг” Болградської міської ради.

Як ветеран війни та людина з інвалідністю, Владислав сам пройшов шлях оформлення необхідних документів і на власному досвіді знає, з якими труднощами стикаються ветерани після повернення зі служби.

Окрему увагу фахівець разом з колегами приділяє роботі з родинами безвісти зниклих військовослужбовців, полонених та загиблих захисників.

Владислав має власні ідеї щодо розвитку ветеранської системи та наголошує на необхідності змін у цифровізації реєстрів і баз даних.

Обов’язок перед полеглими

Після повернення до Болграда Владислав продовжує вести активне громадське життя: бере участь у заходах, пов’язаних із меморіалізацією та вшануванням загиблих захисників, долучається до обговорень і представляє ветеранську спільноту.

Говорить про це він не лише як ветеран, а і як людина, яка сама була на передовій, втратила побратимів і пережила важке поранення.

“Питання меморіалізації та вшанування загиблих захисників найкраще розуміє той, хто сам пройшов війну. Я був поранений, зміг відновитися, але добре розумію, що все могло закінчитися інакше. І тоді хтось мав би відстоювати моє ім’я. Зараз мій обов’язок — зробити все, щоб пам’ять про полеглих захисників була збережена гідно, а їхні родини були під захистом.  Хто, як не я, як військовий, підтримає та відстоїть їхні права”, — стврджує ветеран війни.

Владислав також наголошує на необхідності розвитку ветеранського руху в громадах. На його думку, важливо створювати простори та реабілітаційні центри, де військовослужбовці після повернення з фронту та їхні родини могли б отримувати необхідну підтримку.

Сьогодні життя Владислава Бандара змінилося. Позаду — роки війни, важке поранення, тривале відновлення та нове життя поза службою.

Але незмінним залишилося головне — його бажання бути потрібним і допомагати іншим.

Він пройшов через те, що назавжди змінює людину, але не дозволив війні визначити його майбутнє. Сьогодні Владислав підтримує тих, хто повертається зі служби, допомагає ветеранам та їхнім родинам, відстоює права захисників і долучається до збереження пам’яті захисників.

Можливо, саме в цьому для нього сьогодні і полягає звання Героя — не лише у нагороді, а у щоденних вчинках, відповідальності перед іншими та прикладі для власного сина.

“Мені важливо, щоб родина могла пишатися мною та щоб слова “тато, чоловік, брат і син — Герой України” були не лише на папері, а й у реальному житті. Щоб діти могли брати з мене приклад”, — підсумовує Владислав Бандар.

Дякуємо командиру за службу, мужність і за те, що сьогодні він продовжує бути поруч із тими, хто потребує підтримки. Пишаємось нашим земляком!

Одеські