"Госпітальєрка" Олена Герасим’юк: «На війні я не бачила Путіна. Я бачила звичайних росіян»

03 жовтня 2026 р. 20:22

03 жовтня 2026 р. 20:22

До війни Олена Герасим’юк втрачала свідомість від вигляду крові. У 22 роки була молодою поеткою, яка ще тільки намагалася знайти своє місце в літературі. Потім були Майдан, постріли на Інститутській, волонтерство, навчання тактичної медицини, «Госпітальєри», Авдіївка, Піски, Водяне, Мар’їнка, евакуація поранених і загибель людей, яких вона знала особисто.

Сьогодні Олена Герасим’юк — письменниця, ветеранка, парамедикиня. Робота на фронті мала для самої Герасим’юк високу ціну. На війні, яка для неї розпочалася у 2017 році , вона набула важкої хвороби легень, яка призвела до інвалідності. До початку повномасштабного вторгнення проходила реабілітацію, але 24 лютого 2022 року перервала лікування, щоб повернутися на фронт.

У складі «Госпітальєрів», добровольчої організації парамедиків, Олена відповідала спочатку за забезпечення, потім долучилася до екіпажів, відповідала за евакуацію та порятунок поранених.

«Ми провели вже понад 8300 реальних евакуацій . Я ніколи не могла уявити, що нам, філологам і культурологам за освітою, вдасться створити у добровольчому батальйоні таку систему евакуації», — розповідає Герасим’юк.

Хоча «Госпітальєри» близько року готувалися до можливої великої війни, Герасим’юк згадує, що навіть для людей із бойовим досвідом російський напад був «несподіваним і підлим».

Нещодавно була можливість потрапити на виступ Олени у Варшаві, де вона читала свої поезії на тлі портретів українських митців, яких забрала війна. Але розмова вийшла далеко за межі літератури. Вона говорила про загиблих і живих, російську культуру і спільну відповідальність росіян, про страх смерті та про те, як війна змінила її відчуття власної країни. І про гідність — те, що, на її думку, має стати однією з основ України після війни.

«Ким ти була до війни? Ще ніким і не встигла»

Олена Герасим'юк — письменниця у третьому поколінні. Її дідусь — поет, громадський діяч, дисидент Михайло Дацюк. Вітчим — поет Василь Герасим'юк. Вона навіть виглядає як творча людина: тендітна, невагома, натхненна.

"Як тобі було не страшно йти на війну, — питає її ведуча заходу Йоанна Мосійчук".

"Як це мені не було страшно? Звісно, мені було страшно. Просто мені не залишили вибора. Росія, розпочавши війну не залишила вибора, — говорить ветеранка".

У 2014 році Герасим’юк була студенткою й активною учасницею Революції гідності. Сьогодні вона говорить, що має ім’я в Україні та Європі й знає своє місце на літературній мапі. Тоді ж почувалася «просто талановитою дівчинкою, на яку ніхто не ставив». У вірші, присвяченому посестрі Трої, яка загинула у 22 роки, вона напише: «Ким ти була до війни? Ще ніким і не встигла».

18 лютого на Інститутській Герасим’юк уперше в житті побачила зброю. Коли почалася стрілянина, вона навіть не одразу зрозуміла, що чує постріли: люди навколо нагиналися, падали, а вона продовжувала стояти, бо просто не знала, як поводитися, коли в тебе стріляють. Тоді ще здавалося, що все скоро закінчиться. Ніхто не міг уявити, що це лише початок значно довшої і страшнішої історії.

Від волонтерства до «Госпітальєрів»

Коли почалася війна на сході, багато людей, яких Герасим’юк знала з Майдану, пішли воювати. Вона почала допомагати їм як волонтерка. Можливості тоді були невеликими: згадує, що десять тисяч гривень могла збирати два місяці, адже ще не мала ані відомого імені, ані великої аудиторії. Згодом зрозуміла, що хоче не тільки збирати допомогу, а й сама вміти діяти там, де від цього залежить людське життя.

У 2017 році вона продовжила проходити військові вишколи. Після Майдану, де не знала навіть того, як урятувати саму себе, хотіла навчитися діяти в критичних ситуаціях. Спочатку планувала долучитися до 58-ї бригади, де була її подруга Юлія Толопа з позивним Валькірія, однак після тижневого вишколу залишилася з добровольчим медичним батальйоном «Госпітальєри». Найбільше боялася власної недосвідченості — зробити щось неправильно і не врятувати людину, яку могла б урятувати.

Так письменниця без медичної освіти, яка раніше непритомніла від крові, стала парамедикинею. Вона працювала в Авдіївці, Пісках, Водяному та Мар’їнці, евакуювала поранених із передової. За цю роботу Герасим’юк нагородили державною медаллю «За врятоване життя».

«Тяжкий ваш»

Один із днів тієї війни вона пам’ятає до деталей. Це було 10 квітня під час ротації біля Маріуполя. Екіпаж уже збирався відпочивати, коли в рації замість знайомого голосу бійця з позивним Смурф пролунало коротке: «Тяжкий ваш». Герасим’юк вирішила, що Смурф уже надає допомогу тяжкопораненому, тому вибігла, одягаючи бронежилет просто на ходу.

Коли екіпаж дістався позиції, почався обстріл. Медикам винесли чоловіка з важким пораненням голови, обличчя якого через набряк неможливо було впізнати. Усю дорогу до Маріуполя Герасим’юк надавала йому допомогу, не знаючи, кого саме везе. Лише перед містом у неї з’явилася страшна підозра: вона зателефонувала напарнику і попросила будь-якою ціною дізнатися, які татуювання були у Смурфа.

Їй відповіли, що одне було на нозі. Герасим’юк розрізала штанину пораненого і побачила це татуювання. Через п’ять днів Микола Волков із позивним Смурфик, якого поранив у голову російський снайпер, помер.

Після таких евакуацій у Герасим’юк з’явилося власне правило: використати всі можливості, навіть коли поранення здаються несумісними з життям. Не лише через шанс урятувати людину. Після загибелі доводиться говорити з родиною, відповідати на запитання про останні хвилини близької їм людини, і тоді особливо гостро розумієш ціну кожної зробленої чи не зробленої дії.

Тому своє правило вона сформулювала так: зробити все можливе, щоб рідні могли попрощатися з людиною «за теплу руку».

«В окопах я не бачила Путіна»

Досвід фронту змінив для Герасим’юк і ставлення до поширеної на Заході тези про «війну Путіна». Вона каже, що на війні не бачила Путіна чи його найближчих помічників.

За цими іменами для неї стоїть величезна географія Росії і люди, які особисто приїхали зі зброєю в Україну.

Олена розповідає історію, яку почула від свого дідуся. Історію з часів ГУЛАГу, табору для політично "неблагодійних громадян радянського союзу".

— Суть була в тому, що хтось з них на власні очі побачив історію, як за колючим дротом син чекав на батька, який працює у в'язниці. Коли батько вийшов, той кинувся до нього з питанням: "А що ти нам приніс зі шмону?"

Росія — країна, чий народ живеться тим, що забрав у інших. Війна — це природний стан для них, для їхнього існування.

Герасим’юк звернула увагу і на те, наскільки давньою є в Росії система державних пільг і забезпечення учасників воєн. Її витоки вона пов’язує ще з російсько-японською війною початку ХХ століття. Росіяни воюють не за якісь високі ідеї та ідеали, на її думку, а просто заради наживи.

Особливо показовою вона вважає зміну поведінки російських військових після потрапляння в український полон. Тоді з’являються слова про любов до України, про те, що це «не їхня війна», що вони нібито нічого не хотіли й у всьому винен Путін. Герасим’юк звернула увагу, що риторика різних полонених часто дуже схожа. На її думку, це пояснюється, зокрема, тим, що військових ще під час підготовки навчають, як поводитися і що говорити в разі потрапляння в полон.

Водночас російські військові знають, що Україна має дотримуватися правил поводження з військовополоненими, а отже, можуть розраховувати, що їх не катуватимуть і до них застосовуватимуть правила війни. Саме тому для Герасим’юк важливо не дозволити розчинити відповідальність мільйонів людей у відповідальності однієї людини в Кремлі.

Що робити з «великою російською культурою»

Водночас Олена впевнена, що російська мова, культура є союзниками росії у війні. Вони роблять перший крок, заходячи в країну. Після них сюди зайдуть російські солдати — за вашим майном, будинком, вашими життями.

Можна говорити про красу російського балету, музики, літератури, виставок, але сьогодні все це, на її думку, несе за собою величезний тягар. Російська культура не зупинила війну, не завадила російському суспільству прийняти агресію і не врятувала українців.

Десятиліттями саме культура була одним із найпривабливіших способів представлення Росії світові. Через літературу, музику, балет створювався образ країни великої культури, за яким значно легше було не помічати імперські амбіції. Тепер за розмовою про цю красу для українців стоять знищені міста, вбиті люди, викрадені діти й сотні українських митців, які вже нічого не напишуть.

Для самої Герасим’юк у цьому є особливий парадокс. Вона письменниця і за інших обставин могла б говорити про сучасну літературу, мистецтво, значення культури. Натомість значна частина її життя присвячена російській війні — евакуації людей, загиблим, спискам втрат і збереженню імен тих, хто вже нічого не напише.

Разом із командою вона створила «Недописані» — проєкт пам’яті українських діячів і діячок літератури, які загинули внаслідок російсько-української війни. Станом на лютий 2026 року команда ідентифікувала 289 загиблих письменників, поетів, перекладачів, редакторів, видавців, бібліотекарів і дослідників. Цей список далеко не повний.

Фрагмент виставки "Недописані"

Для Герасим’юк ця робота — не лише про минуле і не лише про створення меморіалу. Це спроба зберегти те, що Росія разом із життям цих людей намагається відібрати в української культури.

«Росіяни забрали їхні життя, але ми не дамо забрати їхні голоси», — говорить вона.

Тому команда не лише встановлює імена та збирає біографії, а й шукає тексти, спогади, інформацію про творчість загиблих та можливості розповідати про них іноземній аудиторії. Для Герасим’юк важливо, щоб ці люди залишалися не цифрами у списку втрат, а частиною української культури, яку Росії не вдалося знищити.

Олена Герасим'юк читає свої вірші на тлі портретів загиблих у війні українських митців, Варшава, 30.09.2026. Автор: Лукаш Сокул

«Сьогодні моє рішення — не боятися»

Настав момент, коли власний страх перестав бути достатньою причиною чогось не робити. Олена описує це як необхідність буквально переступити через себе і сказати: «Сьогодні моє рішення — не боятися».

Це не означає, що людина раптом стає безстрашною чи особливо хороброю. Радше війна забирає частину вибору: ти можеш продовжувати боятися, але все одно мусиш діяти. Саме цей досвід привів Герасим’юк до переконання, що сила людської волі значно більша, ніж ми звикли думати.

Війна забрала в неї і можливість нормально писати. У 2022 році весь ресурс ішов на порятунок людей, організацію команди та залучення фінансування. Були періоди, коли Герасим’юк прокидалася о четвертій ранку, лягала близько другої ночі — і так тривало місяцями. За весь рік вона написала лише чотири вірші, серед яких — «Пам’яті Маріуполя».

В якийсь момент стан її здоров’я погіршився настільки, що довелося зробити перерву в роботі у батальйоні. Однак допомагати війську вона не припинила — змінилися лише інструменти. Текст Герасим’юк ліг в основу пісні гуртів «Крихітка» і «Хейтспіч» «Під весняним дощем». Завдяки цій роботі, за її словами, вдалося зібрати понад мільйон гривень на дрони для десантно-штурмових військ через фонд «Повернись живим» та понад 350 тисяч гривень на тактичну медицину для фонду «Лелеки».

Цю роботу присвятили митцям і мисткиням, життя яких забрало російське вторгнення. Так поезія, яку війна на певний час майже витіснила з життя Герасим’юк, стала ще одним способом допомагати тим, хто продовжує воювати.

Але Герасим’юк говорить не тільки про загиблих. Її не менше хвилює те, що відбувається з живими — ветеранами, військовослужбовцями, родинами полонених, людьми, які втратили дім або повернулися з війни з фізичними та психологічними травмами. На її думку, суспільство часто виявляється значно готовішим вшановувати людину після смерті, ніж підтримувати її за життя.

Вона згадує поета, колишнього чоловіка Максима Кривцова . Герасим’юк пригадує, як зверталася до відомих колег і просила звернути увагу на вірші Кривцова, але не бачила зацікавленості. Після його смерті ставлення до його творчості кардинально змінилося.

Для Герасим’юк пам’ять про загиблих необхідна, але вона не повинна затуляти тих, хто залишився живим. Завдання людей, яких війна зачепила менше, — зробити бодай щось, щоб ті, хто віддав більше, не почувалися у власній країні «запрошеними гостями». Вона говорить про «океан болю» живих і про необхідність спрямовувати значно більше зусиль саме на їхню підтримку.

«Тепер я з України»

Змінилося за ці роки й відчуття власної країни. Раніше Герасим’юк могла сказати про себе насамперед: «Я киянка, я з Києва». Тепер для неї значно важливіше інше визначення — «Я з України». Вона говорить, що почала відчувати всю країну своїм домом: однаково болять Донецьк і Ужгород, Луганськ, Вінниця, Київ і Дніпро.

Війна в цьому сенсі зробила багатьох людей рівними. Вона може забрати дім, професію, звичне життя, статус, плани на майбутнє і навіть можливість залишатися тією людиною, якою ти був раніше. І тоді на перший план виходять значно простіші речі: чи здатен ти допомогти іншому, чи сприймаєш чужу біду як свою, чи зберігаєш голос, коли мовчати було б простіше.

Колись Україні доведеться робити висновки з цієї війни. І однією з речей, які можуть залишитися після всіх втрат, Герасим’юк називає гідність. Бо в історичні моменти вибір іноді зводиться до дуже простого: зрозуміти, що чужа біда — це також твоя біда, і не пройти повз.

Ще одним продовженням цієї роботи стали виступи за кордоном. Герасим’юк говорить, що їздить до європейської аудиторії передусім для того, щоб розповідати правду про війну і не дозволяти їй перетворитися для людей за межами України на далеку абстрактну історію.

Олена Герасим'юк Автор: Facebook ветеранки

«У першу чергу моє завдання — донести правду про війну і звернути увагу європейців на наше горе. Це небагато, але це максимум, який можуть поети на своєму місці», — пояснює вона.

При цьому одна з найсильніших її тез стосується того, хто насправді найбільше хоче завершення війни. За словами Герасим’юк, люди, які бачили її зблизька, найменше схильні її романтизувати.

«Війна — це жах, чорнота і трагедія для кожного, хто бачив її на власні очі. Ветерани — це перші, хто вам скаже, що війну треба припинити, але єдині, хто знає як».

Саме тому вона вважає важливим, щоб за кордоном звучали голоси не лише політиків чи експертів, а й безпосередніх учасників війни — людей, які не обирали для себе цього досвіду. Їхні свідчення, переконана Герасим’юк, можуть стати аргументом, який допоможе закордонній аудиторії зрозуміти, чому Україні потрібні не лише співчуття та слова підтримки, а конкретні дії.

Раніше Біляївка.City розповідали , як ветерани з Яськівської громади створили свою організацію.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Одеські