Житло є, а жити ніде: історія найстарішого будинку №7 у Повстанському як приклад житлового парадоксу

18 жовтня 2026 р. 18:31

18 жовтня 2026 р. 18:31

На Одещині тисячі переселенців потребують житла. Водночас у невеликих селах і селищах є квартири, які роками стоять порожніми. Один із таких прикладів — найстаріший будинок Повстанського Біляївської громади на Парковій, 7. Колись одну квартиру тут ділили дві родини, подвір’я було повне дітей, а сьогодні ввечері світло горить лише в кількох вікнах.

Цьому будинку вже 96 років. Він з’явився ще тоді, коли самого Повстанського фактично не існувало. За майже століття тут були школа і медпункт, народжувалися діти, створювалися родини, сусіди разом святкували й допомагали одне одному. Тепер історія будинку №7 розповідає не лише про минуле селища, а й про проблему, з якою стикаються сьогодні багато малих населених пунктів: люди їдуть, населення старіє, а житло поступово порожніє та занепадає. Ми підготували для вас історію цього будинку, відкриваючи нові факти з історії Повстанського , але головна мета цього матеріалу — показати той потенціал, який наразі є невикористаним у нашій громаді.

У минулих публікаціях ми розповідали , що багато людей ВПО шукають у нас житло та не можуть його знайти. Хоча пустого житла у нас багато. Власники квартир могли б його здавати, мали б дохід, ВПО — дах над головою, а маленькі знелюднені населені пункти — мешканців.

Будинок, старший за саме Повстанське

Історія Повстанського почалася з будівництва машинно-тракторної станції. До війни тут збудували перші цехи та майстерні для ремонту сільськогосподарської техніки, а поруч почали зводити житло для працівників МТС.

Згідно з документами підприємства, будинок на Парковій, 7 ввели в експлуатацію у 1930 році. Тоді ще не було ні назви Повстанське, ні вулиці Паркової, ні інших вулиць.

Будинок № 7 збудували ще до того, як на карті з'явилася назва Повстанське

Будинок №7 стоїть обличчям до парку. На багатьох вікнах досі висять фіранки, і здалеку здається, ніби за ними ще триває звичне життя. Місцеві згадують, яким жвавим воно було колись. У нього, як і в людини, ніби була своя молодість: подвір’я не стихало від голосів, діти бігали сходами, а сусіди заходили одне до одного в гості.

Вдень може здатися, що нічого не змінилося. Але ввечері, коли темрява огортає село, то лише у кількох оселях спалахує світло.

Особливо разючий цей контраст, якщо послухати, яким цей будинок пам’ятають його колишні мешканці.

Колись одну квартиру ділили дві родини

Усі квартири в будинку №7 однотипні — по дві кімнати. Довгий час більшість із них були комунальними: одну квартиру ділили між собою дві родини.

Одна з них — Світлана Костецька. Вона народилася в Біляївці, але вже більше тридцять років мешкає у Повстанському, хоча вже не в цьому будинку.

Тридцять років тому їй з чоловіком виділили кімнату на другому поверсі будинку №7. Поруч жила родина Казимірів. Дві молоді сім’ї, троє дітей, — так почалося їхнє сусідство, яке згодом переросло в дружбу на все життя.

Світлана розповідає, що порівняно з її житлом у Біляївці, умови в квартирі були скромними. Води не було, у кожній кімнаті стояла пічка, а в невеликій кухні, яку ділили дві родини, дивом поміщалися два столи, два холодильники і два умивальники "Мойдодир".

Готували господині по черзі, а на обід-вечерю збиралися за спільним столом. Взимку, згадує жінка, на кухні було так холодно, що готувати доводилося в шубах. Але Світлана згадує ці роки не як час нестатків.

"Усі свята ми відзначали разом. На дні народження допомагали одна одній готувати. На великі свята накривали стіл просто у дворі перед будинком і збиралися всім домом", — згадує жінка.

Колись ці квартири ділили на дві родини

Згодом родини роз'їхалися: Світлана з сім'єю переїхала в інший будинок у Повстанському, а Казиміри — в сусіднє село. Адреси змінилися, але зв'язок між родинами не обірвався. Діти двох родин, які колись разом росли в будинку № 7 — Катя Костецька, Саша та Льоша Казиміри, зберегли дружбу й у дорослому житті. Тепер вони дружать уже своїми родинами. А Катя із Сашею стали ще й кумами в квадраті: він хрестив обох її дітей, а вона — хрещена мати його доньки.

Перша школа Повстанського могла бути саме тут

Будинок № 7 зберігає не лише історії родин, які тут жили. Колись в Повстанському працювала початкова школа . Місцеві знають, що знаходилася вона в будинку № 1. Про це ми теж свого часу писали, коли готували матеріал про історію селища та розмовляли з жителями.

Але в архіві місцевого Будинку культури знайшлися спогади Тамари Олександрівни Підмазко, нині покійної старожилки Повстанського. За її словами, найперша школа працювала саме у будинку №7, а вже пізніше переїхала.

Ось як Тамара Олександрівна згадувала ті часи:

"При МТС було два житлові будинки. В одноповерховій будівлі працював магазин, а найперша школа знаходилася у двоповерхівці. В одній кімнаті навчалися діти одразу чотирьох класів. Першою вчителькою була Любов Дмитрівна Кліменко.

Потім школу перенесли в одноповерхову будівлю. Там теж в одній кімнаті навчалися чотири класи. Вчителями були Дора Василівна і Тамара Василівна".

Спогади Тамари Підмазко відкрили нову сторінку в історії Повстанського: спочатку школа працювала в будинку № 7, а згодом переїхала до будинку №1. Фото тієї школи не збереглися. На архівному фото — клас у будинку № 1. Зображення згенероване ШІ для ілюстрації

На першому поверсі будинку №7 був і медпункт. Тут жила та працювала фельдшерка Надія Андріївна Гарна разом із чоловіком.

Коли школа переїхала, в одній із квартир оселився токар місцевого підприємства. Його імені мешканці вже не пам’ятають, зате місцева мешканка Людмила Кузнецова добре пам’ятає його в іншій ролі.

На Новий рік він грав Діда Мороза у клубі.

«Справжні борода та вуса робили його схожим на казкового героя. Мабуть, тому ми дітьми й називали його "дідусь токар". Я на все життя запам’ятала, як він прийшов до нас додому з мішком подарунків. Боже, скільки радості було!» — згадує Людмила.

Будинок, у якому живе дитинство

Пізніше у цю квартиру переїхав В’ячеслав Трофимов із родиною. Він та його дружина Валентина також працювали на підприємстві. Дядя Слава, як згадують повстанці та його колеги, був токарем високого класу, брав участь у професійних конкурсах і мав спеціальний знак, який підтверджував його майстерність.

Їхня онучка Настя з бабусиних розповідей пам’ятає, що будинок пережив не лише війну, а й землетрус. Та для неї він передусім пов’язаний із найтеплішими спогадами дитинства: бабусиною їжею, полуничним морозивом, яким пригощав дідусь, і затишними вечорами в домі з товстими стінами та піччю, яка потріскувала взимку.

Діти на подвір’ї будинку № 7 у Повстанському

"Пам’ятаю, як перед сном бабуся збивала мені перину. Вечорами ми часто ходили в гості до її сестри, бабусі Тосі. Там усі грали в карти або лото, багато сміялися, і мені було так добре. Для когось це просто старий будинок, а для мене — місце, де я була по-справжньому щасливою", — згадує Настя.

Сьогодні у квартиру на Парковій, 7, приїжджають уже діти Насті. Так у домі, де колись пройшло її дитинство, продовжується родинна історія.

Дядя Сєня, баян і «Лото-Забава»

У сусідньому під’їзді жили Семен Степанович та Ольга Сергіївна Кулакови. До Повстанського вони переїхали у 1957 році. Ольга Сергіївна свого часу розповідала Біляївка.City , що тоді в селищі було три одноповерхові та два двоповерхові будинки, і Кулаковим виділили кімнату в будинку №7.

А щонеділі мав інший ритуал — «Лото-Забаву».

Квитки продавали на пошті, і дядя Сєня скуповував їх, бо дуже хотів виграти. Сусіди вже не пам’ятають, на що саме він мріяв витратити гроші: чи перекрити дах, чи щось купити дітям. Але добре пам’ятають, що в неділю вранці його краще було не відволікати.

«Він роздавав нам лотерейні квитки, щоб ми допомагали йому закреслювати цифри», — згадує Катерина Костецька.

У квартирі Кулакових був і стаціонарний телефон — на той час справжня розкіш. До них бігали телефонувати сусіди, і господарі нікому не відмовляли.

Сьогодні двері цієї квартири зачинені.

На фото зліва направо: Людмила Новак, Ольга Кулакова, Ніна Гірняк, Віра Мазур і Ганна Іваненко Автор: Біляївка.City

Першим не стало дяді Сєні, а три роки тому, на 96-му році життя — бабусі Олі.

Вона була майже ровесницею будинку й прожила довге життя, у якому вмістилися дві війни. Другу зустріла вже на схилі літ, коли, здавалося б, мала просто спокійно доживати свої роки.

Попрощатися з нею зібралися односельчани біля будинку №7. Не стало ще однієї людини, яка пам’ятала його ще зовсім молодим, а він залишився — зі своїми зморшками на стінах і пам’яттю про тих, хто прожив тут ціле життя.

Старий колодязь, який рятував селище не лише від спраги

У будинку № 7 є ще один "старожил" — старий глибокий колодязь. Хто і коли його збудував, уже ніхто не знає, але це точно було дуже давно.

Коли в квартирах з’явилася вода, колодязь використовували як холодильник: спускали туди продукти, щоб вони не псувалися. А коли Повстанське на десять років залишилося без води, старий колодязь дуже виручив.

Мешканці гуртом його розчистили, привозили воду трактором, і всі, хто не мав власної криниці, користувався ним, поки у селищі не відновили водопостачання.

Старий колодязь, який свого часу був джерелом води для багатьох мешканців

«Ми всі тоді були як одна велика родина»

Людмила Кузнецова розповідає, що оселилася в будинку на Парковій у 78-му році. Вона працювала художньою керівницею у Будинку культури, її чоловік був музикантом. Повстанське Людмила Олександрівна пам’ятає зовсім іншим.

З теплом згадує фельдшерку Надію Гарну, яка не лише лікувала пацієнтів, а й піклувалася про них по-людськи. Якщо хтось хворів, могла приготувати щось гаряче і принести додому.

"От такі раніше були фельдшери", — каже жінка та і підкріплює свої слова жестом — великий палець угору.

Вона згадує роки, коли підприємство процвітало і сюди за досвідом приїжджали різні іноземні делегації. Особливо їй запам’яталися гості з Канади. Делегацію зустрічали діти, а ті подарували їм двокольорові кулькові ручки, всередині яких плавали рибки: "Для нас це було справжнє диво, ми в Союзі такого не бачили".

На подвір’ї будинку № 7

А ще вона пам’ятає магазин у будинку № 1, куди щоранку привозили хліб і складали його у великий дерев’яний сундук. Діти збігалися туди й руками вигрібали крихти. Згадує і сніжні зими, коли снігу намітало стільки, що мешканці не могли вийти з під’їзду. На стадіоні його згрібали у величезні кучугури, щоб діти могли кататися на санках.

Із сусідами будинку №7 у Людмили Олександрівни склалися теплі стосунки. Усі працювали в Повстанському, тож бачилися і на роботі, і вдома. Та попри це, знаходили час, щоб зібратися на подвір’ї за спільним столом: відсвяткувати день народження, виряджання, а іноді й приводу не треба було, щоб просто посидіти компанією.

“Ми всі тоді були як одна велика родина. На вихідних кожна жінка щось готувала, а потім усі збиралися на посиденьки. Чоловіки грали в доміно, розказували різні історії, анекдоти. Отак і жили”.

Сусідські посиденьки на подвір’ї. Колаж згенеровано за допомогою ШІ

Житло є, але в ньому ніхто не живе

У кожної квартири в будинку № 7 — своя історія. Мешканці й досі пам’ятають, хто де жив, коли квартири були комунальними. Часом плутаються, виправляють себе, адже родини змінювалися.

"Ось тут жили Пугаченки з Чабанами, а тут — Клопови і Дубаки. А в другому під’їзді — Новаки та Подгурські. В одній із квартир жила родина Гірняків з Раїсою Василівною, бухгалтеркою підприємства, а тут Валя Бондаренко. А ще Мазури, Кулакови, Горлеві, Маркіни, Комарови...»

За кожним вікном цього будинку своя історія

Слухаючи ці історії, важко не помітити контрасту. Колись житла у Повстанському не вистачало настільки, що одну двокімнатну квартиру ділили дві родини. Сьогодні у тому самому будинку є квартири, в яких роками ніхто не живе.

Це природний процес: старші люди помирають, молодь їде туди, де є школи, лікарня, робота. Хоча Повстанське знаходиться близько й до Біляївки, і до Теплодара, його теж не оминула ця доля, а війна пришвидшила процес зменшення населення.

Водночас поруч існує зовсім інша реальність. На початок 2026 року на Одещині на обліку перебували понад 223 тисячі внутрішньо переміщених людей. Для частини з них питання постійного житла залишається невирішеним.

І тут виникає питання, на яке історія будинку №7 не дає готової відповіді, але змушує його поставити: чи може житло, яке порожніє у малих населених пунктах, отримати друге життя?

Звісно, порожня квартира — ще не готовий дім. У неї є власник, який з різних причин не продає це житло, вона може потребувати капітального ремонту. Однак можливо, якби поєднати власників та ВПО, то хтось би отримав дах над головою, хтось невеликий дохід та змогу будинку зберегтися, відновитися, бо без людей будинки вмирають, село — нових мешканців?

Або, можливо, почати варто хоча б з інвентаризації: скільки такого житла є у громадах, кому воно належить, у якому воно стані та що потрібно, аби повернути його до життя.

Бо сьогодні ми одночасно маємо дві проблеми: людей, які втратили свій дім і шукають новий, шукають саме в нашій громаді, та села, які втрачають людей і залишають після себе порожні будинки.

Будинок №7 у Повстанському — лише один маленький приклад цього великого парадоксу. А чи може він стати прикладом того, як порожнє житло повертається до життя, а люди отримують новий дім?

Раніше Біляївка.City розповідали, що вдалося дізнатися з архівних анкет біляївських учителів за 1923 рік, а також як понад 200 років тому називали дітей у Біляївці та сусідніх селах.

Хочете більше цікавого та корисного — підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook , Instagram , Viber та Youtube , про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра — дивіться тут.

Одеські