Як люди стають безхатьками: історія Івана з Повстанського, який живе у покинутій будівлі

24 жовтня 2026 р. 11:05

24 жовтня 2026 р. 11:05

Як люди стають безхатьками? Що приводить їх на вулицю і де вони шукають прихисток? Історія Івана Семенюка з Повстанського розповідає про життя людей, які опинилися в таких обставинах. Зараз чоловік живе у старій покинутій будівлі, де лише стіни відділяють його від вулиці. Раніше Іван міг хоча б заробити собі на їжу, та нещодавно майже втратив зір і тепер не в змозі навіть себе прогодувати. А з наближенням зими його становище викликає ще більше тривоги: чи зможе він пережити холод у таких умовах? Ми поговорили з Іваном, щоб дізнатися його історію.

Життя між холодними стінами та темрявою

На вулиці вже кілька днів поспіль ллє дощ. Зустрічаємося з Іваном неподалік старої лазні, де він нещодавно облаштувався. До цього він жив у сараї, але вирішив перебратися сюди — каже, умови у цій будівлі трохи кращі.

— Там дах протікав, а тут хоча б на голову нічого не крапає, — пояснює Іван.

Запитуємо, скільки часу він уже живе в таких умовах.

— Буде друга зима, — відповідає він.

— А скільки вам років?

— 42. У мене є паспорт, якщо потрібно, можу показати, — говорить Іван. На цих словах він помітно бадьорішає: принаймні документи в нього є.

Іван виглядає значно старшим за свої роки. Худорляве обличчя, сиві, місцями пожовклі від тютюну вуса. У руці — палиця, без якої він уже не виходить на вулицю. Кілька місяців тому Іван почав втрачати зір, і тепер практично нічого не бачить. Він підносить руку близько до очей і показує:

— Ось, ледве-ледве бачу тінь, і більше нічого...

Нещодавно Іван почав втрачати зір

Сарай, лазня і пошуки прихистку

Іван Семенюк родом із Миколаївської області — з села Семенівка Арбузинського району. До Повстанського свого часу приїхав на сезонні польові роботи. За цей час він встиг пожити й у сусідньому селі, але зрештою знову повернувся у Повстанське. Мав роботу, стосунки, дах над головою. Зізнається, що навряд чи міг колись уявити, що одного дня опиниться на вулиці.

Коли запитуємо, як так сталося, що тепер йому ніде жити, Іван на мить зітхає і відповідає:

— Та так якось вийшло… Жив перед цим із жінкою на квартирі, потім вона з’їхала. А я перебрався сюди, де колись були сараї.

Одну зиму Іван уже пережив в таких умовах і, зізнається, було дуже важко — старий занедбаний сарай із великими дірками в даху мало чим відрізнявся від вулиці.

Лазню, де він живе тепер, теж не назвеш придатним місцем для життя, але після сараю Іван все-таки відчуває різницю. Тут хоча б не протікає стеля, є стара піч, ліжко, ковдра, які йому дали люди. Тож, принаймні є на чому спати та де сховатися від дощу.

Пес Івана на ім’я Шеба завжди поруч зі своїм господарем

Надія побачити світ знову

Іван розповідає що в рідному селі в нього залишилася хата, але з близьких там уже нікого немає — батьки та брат померли. Раніше повертатися туди він не хотів, але зараз, каже, уже й поїхав би, та з очима зовсім біда.

— Десь перед літом я почав помічати, що в мене падає зір. Наш поліцейський возив мене в лікарню. Лікарка сказала, що в мене там якась плівка і треба їхати в Одесу. Ви ж розумієте, щоб туди поїхати, треба мати щось у кишені.

Раніше Іван сам заробляв собі на життя і не цурався ніякої роботи. Працював на полях, а в селі знали: якщо потрібна допомога по господарству чи якась інша робота, можна звернутися до Івана. За це йому платили, іноді розраховувалися продуктами, але найчастіше давали і гроші, і щось поїсти. Так Іван і жив, розраховуючи лише на себе.

Але з втратою зору все змінилося. Працювати, як раніше, він уже не може. Навіть на вулицю виходить обережно, спираючись на палицю й намацуючи нею дорогу перед собою. Тримається знайомого маршруту і далеко від дому не відходить. Та попри це, Іван не втрачає надії, що зір ще можна повернути.

— Мені б поїхати в Одесу, що вони там скажуть. Якщо можна зняти цю плівку, то може я хоча б трохи почну бачити.

Іван говорить, що поки він не може заробляти собі життя, пережити цей непростий період йому допомагають сусіди, які приносять йому поїсти. Без їхньої підтримки він просто б не вижив.

Без палиці Іван не виходить на вулицю

Між співчуттям і гіркою правдою

Ми поговорили з місцевими жителями, які знають Івана давно. Усі відгукуються про нього приблизно однаково: тихий, неконфліктний, нікому не завдає клопоту . Водночас не приховують, що багато в чому він сам привів себе до такого життя. Кажуть, якби було менше спиртного, а більше бажання щось змінити, його доля могла б скластися інакше.

Розповіді односельчан сходяться ще в одному: Іван ніколи не брав чужого. Якщо щось просив або брав у борг, то обіцяв відпрацювати. Та й загалом сам шукав можливість заробити якусь копійку.

— Мені завжди було його шкода. Він як велика дитина, такий безобідний, нікому зла не робив. Буває, чую хтось стукає у двері. Відчиняю — Ваня стоїть. «Що ти хотів?» А він: «Може, вам щось треба зробити? Листя зібрати?» Він непогана людина, просто так у житті склалося.

У пошуках допомоги для Івана

Чи зможе Іван пережити ще одну зиму практично на вулиці, - ніхто не знає. Тому ми одразу почали шукати, хто і як йому може допомогти в цій ситуації. Звернулися до Центру надання соціальних послуг «Родинне коло» , який опікується людьми, що опинилися у складних життєвих обставинах.

Після нашого звернення до Івана виїхала фахівчиня із соціальної роботи, яка ознайомилася з умовами, у яких він живе, і склала акт оцінки потреб. Як пояснила директорка Центру «Родинне коло» Ірина Грозова, цей документ стане підставою для подальшого надання Івану соціальних послуг.

До Івана приїхала фахівчиня із соціальної роботи

Також директорка розповіла, яку допомогу йому можуть запропонувати вже зараз.

— Найперше, що ми можемо зробити, — це госпіталізувати Івана до лікарні, щоб його обстежили та, за потреби, призначили лікування. А далі через благодійні фонди ми шукатимемо можливість влаштувати його до притулку, хоча б на зимовий період, — пояснила Ірина Грозова.

Ми й надалі стежитимемо за історією Івана та сподіваємося, що йому вдасться отримати необхідну допомогу. Адже кожна людина заслуговує на тепло і турботу, особливо тоді, коли сама вже не може впоратися з життєвими труднощами. Дуже хочеться, щоб наступне оновлення цієї історії було про хороші зміни в його житті.

Раніше Біляївка.City розповідали історію найстарішого будинку в Повстанському як приклад житлового парадоксу.

Хочете більше цікавого та корисного — підтримуйте роботу Біляївка.City на кнопці підтримки (зверху), а також залишайтеся з нами на зв'язку, підписуючись на сторінки у Facebook , Instagram , Viber та Youtube , про природу, біорізноманіття та туризм Пониззя Дністра — дивіться тут.

Одеські