Два роки чекала чоловіка з полону, а він загинув у день обміну: історія Віталія Філя з Біляївки

05 листопада 2026 р. 16:38

05 листопада 2026 р. 16:38

Віталій Філь, захисник з Біляївки, у 2022 році боронив Маріуполь і потрапив у російський полон. Майже два роки він чекав на обмін, і нарешті його ім'я внесли до списків на повернення додому. Але 24 січня 2024 року Віталій загинув у катастрофі літака Іл-76, який мав доставити українських військовополонених на обмін. Йому було 39 років. Про чоловіка, два роки очікування і книгу «Пам'ять в обличчях», до якої увійшла його історія, розповіла дружина Наталія Філь.

У кімнаті 13-річного сина Віталія - Ярослава є куточок для тата. Там фотографія, нагороди й медалі, свічка і невелика тарілочка, на яку хлопчик кладе печиво або цукерку. Він пише татові листи й ховає їх за фотографію.

Якось один з листів прочитала мама Наталія. В ньому Ярослав розповідав татові про сестер і додав, що знає: у 2029 році сестра Інна народить йому онука.

Про цей куточок нам розповіла дружина Віталія - Наталія Філь. Ми розмовляли з нею про книгу “Пам’ять в обличчях”, до якої увійшла історія про її чоловіка. Втім розмова вийшла не лише про це, а й про кохання, родину, віру, два роки очікування і життя, яке після втрати доводиться вчитися будувати заново.

Ярослав Філь, син загиблого в Іл-67 захисника України Віталія Філя біля куточку у своїй кімнаті, який створив для тата Автор: з архіву родини Філь

Знайомство на хрестинах і служба в АТО

Наталія переїхала до Біляївки у 2008 році з Миколаївщини. Тут жила її мама. З Віталієм, який родом з Градениць, познайомилася в жовтні 2011-го на хрестинах. На той час обоє вже мали досвід попереднього шлюбу та дітей: у Наталії було дві доньки, у Віталія — одна.

— Моїй молодшій доньці Андріанці тоді було чотири роки. Вона була дуже домашня, до чужих людей не йшла, а от до Віталія на хрестинах сама пішла на руки. Вони навіть танцювали разом, — згадує жінка. — З того дня вона вважає його своїм татом. До слова, Андріанка пішла стопами Віталія: зараз навчається на четвертому курсі військової академії та планує служити у військовій частині, де служив Віталій.

У 2013 році пара одружилася. Святкували одразу дві події — весілля та перший рік від народження спільного сина Ярослава.

Віталій та Наталія Філь Автор: з архіву родини Філь

Спочатку родина винаймала квартиру, а згодом придбала будинок. Наталія згадує, що тоді це була лише коробка: без вікон, дверей і підлоги, лише з дахом та стінами. Але щось у ньому одразу припало до душі. Будинок трохи нагадував їй батьківську оселю.

Ремонт робили поступово, а поки жили в мами Наталії. У квітні 2018-го родина нарешті переїхала у власний дім.

За словами жінки, за ці роки подружжя пережило не лише ремонт, а серйозніше випробування — перший бойовий досвід Віталія в АТО. На той час він уже був ветераном.

— У 2016 році йому принесли повістку, і він без вагань пішов служити. Потрапив до 36-ї бригади морської піхоти. Був на Луганському та Донецькому напрямках. У 2017-му під час ворожого обстрілу отримав поранення. Далі була операція, лікування, з нього витягли багато осколків. Але навіть після цього він не залишив армію, — розповідає Наталія.

Після реабілітації Віталій продовжив службу на Одещині. Життя, пригадує жінка, поступово увійшло у звичний ритм: подружжя разом їздило на роботу. Наталія — в агромагазин, Віталій — у військову частину. Проте чоловіка регулярно відправляли у тривалі відрядження до Бердянська та Маріуполя.

Наталія та Віталій Філь з сином Ярославом Автор: з архіву родини Філь

Оборона Маріуполя і полон у квітні 2022

Наталія згадує, що в грудні 2021 року Віталій приїхав з відрядження стурбованим. Казав, що назріває щось недобре. Після Нового року чоловік знову поїхав на службу. Це було відрядження, з якого він вже не повернувся.

Коли почалася повномасштабна війна, розповідає жінка, підрозділ Віталія направили на оборону Маріуполя. Понад три тижні вона не мала від чоловіка жодної звістки. Не відходила від телевізора, стежила за новинами й водночас телефонувала до військової частини, намагаючись дізнатися бодай щось.

Зв'язок з'явився наприкінці березня, а потім — на початку квітня. Тоді Віталій розповів дружині, що їхня група намагалася вийти з міста, але отримала наказ повернутися.

12 квітня 2022 року Віталій вийшов на відеозв'язок.

— Це була коротка і страшна розмова. Він з іншими побратимами перебував десь у полі чи посадці. Встиг сказати, що вони в оточенні й під обстрілами, а ще: «Бережи себе та дітей». І зв'язок обірвався. Я тоді ще не розуміла, що так він зі мною прощався…

Пів ночі Наталія шукала бодай якусь інформацію в інтернеті. Аж поки не отримала повідомлення від Діани — дружини побратима Віталія, яка була також військова і перебувала там: «Твій чоловік живий, але нас усіх взяли в полон. Хлопців уже забрали, ми наступні».

Пізніше, коли Діану звільнили з полону, жінки зустрілися.

— Вона розповідала, як писала те повідомлення, як ламала сім-карту та закопувала в полі телефон. Я сказала, що буду вдячна їй до кінця життя. Якби не те повідомлення, хлопці просто вважалися б зниклими безвісти. У військовій частині не вірили, що вони в полоні, аж поки я не показала повідомлення від Діани, — згадує Наталія.

Віталій Філь, захисник з Біляївки, загиблий в Іл-76». Автор: з архіву родини Філь

Два роки полону: як дружина боролася за обмін

Офіційне підтвердження про перебування Віталія в полоні родина отримала лише через пів року. Згодом через Червоний Хрест Наталії передали з полону лист від чоловіка.

— Він писав, що має одяг, не мерзне, що полонених годують. Але я розуміла, що правду він написати не міг. Писав, що шкодує, бо не завжди прислухався до мене, обіцяв, що після повернення все в нас зміниться на краще. Просив берегти дітей і казав, що дуже скучив за нами.

Почалися місяці боротьби за його повернення. Наталія розповідає, що телефонувала до СБУ, ГУР та інших структур — раз, а то й двічі на тиждень, щоб чоловіка включили до списків на обмін.

Просила рідних Віталія також долучатися, адже вірила, що чим більше буде звернень, тим більше шансів привернути увагу до його долі. Та боротися доводилося самій.

Жінка дізналася, що кілька разів Віталія вносили до списків на обмін, але згодом вилучали. Чому — Наталії невідомо й досі.

— До кого я тільки не зверталася по допомогу, ніхто не міг нічого вдіяти. Потім мені порадили написати Юлії Приймак з Координаційного штабу. Після розмови з нею почалися зміни. Нам пообіцяли, що Віталік потрапить під обмін. І я відчувала: надія є.

Катастрофа Іл-76 24 січня 2024: ніч перед трагедією

Ніч перед трагедією Наталія добре пам'ятає. Їй написала Юлія Приймак і запитала, чи проживає родина за тією ж адресою, що раніше.

— Я тоді подумала, що обмін уже відбувся, і до ранку вже не могла спати. Чекала новин, моніторила соцмережі. А вранці, їдучи на роботу, почула новину про збитий у росії літак, на борту якого перебували українські військові. У той момент у мене всередині ніби щось обірвалося. Я зрозуміла, чому мені вночі писала Юля.

Згодом російська сторона оприлюднила прізвища, і Наталія знайшла серед них ім'я чоловіка.

— Я не вірила, почала знову обдзвонювати всі структури, думала, що це якась помилка. Далі все було як у страшному сні.

Наталія розповіла, що родини загиблих у катастрофі не раз збирали в Києві, у Координаційному штабі. Однак, за її словами, повної інформації з фактами про те, як це сталося, вони так і не почули.

Фото Віталія Філя на Стелі пам'яті у Біляївці Автор: з архіву родини Філь

Похорон через 1,5 року та боротьба з бюрократією

Минуло вісім місяців, перш ніж російська сторона передала останки загиблих. Ще близько пів року, за словами жінки, тривала експертиза ДНК. Віталія поховали лише в серпні 2025 року.

Наталія говорить, що після втрати чоловіка родині довелося пройти ще одне випробування — оформлення документів. Пошук необхідних паперів, збір довідок, нескінченні походи кабінетами для оформлення синові пенсії. За словами жінки, іноді до цього додавалися байдужість і зверхність людей у деяких установах.

— Коли ти живеш у стресі, з болем, а тобі ще ставлять палки в колеса, емоції просто вириваються назовні. Я відстоювала права своєї родини голосно. Можливо, десь доводилося й посваритися, але це був крик душі, — зізнається Наталія.

Триматися, говорить, їй допомагають діти. Коли опускаються руки, жінка телефонує донькам.

— Вони кажуть: «Мамулечко, ну ти ж стільки всього пройшла, ми з тобою, все вийде». Якби не діти, не знаю, що було б зі мною.

Наталія Філь з доньками Інною та Андріаною Автор: з архіву родини Філь

Книга "Пам'ять в обличчях" про загиблих в ІЛ-76

Саме завдяки донькам історія Віталія потрапила на сторінки друкованих видань. Андріана побачила в Instagram допис проєкту «Пам'ять в обличчях» (pamiat_v_oblychchakh), який видає книги про полеглих українських захисників за спогадами їхніх рідних. Дівчина одразу зв'язалася з організаторами. Так історія Віталія увійшла до книги.

Згодом у спільній групі родин загиблих запропонували видати ще одну, окрему книгу — присвячену загиблим військовим, які перебували на борту Іл-76.

Наталія замовила кілька примірників: один залишила для власної родини, а інший передала Біляївській бібліотеці, щоб пам'ять про Віталія зберігалась не лише в родинному колі, а й у громаді.

Книга "Пам'ять в обличчях" Іл-76, до якої увійшла історія загиблого захисника з Біляївки Віталія Філя Автор: Біляївка.City

"Тато приїде у 2027-му": надія яка тримає родину

Наталія розповідає, що особливо важко втрату батька переживав Ярослав. Довгий час родина не знала, як повідомити хлопчикові про загибель тата.

— Коли останки привезли до Біляївки, я сказала йому: «За пару днів ми будемо ховати тата». Він плакав, не вірив. А вранці перед похороном розповів сестрі, що бачив сон і сказав: "тато приїде у 2027 році на чорній машині", — згадує жінка. — Знаєте, це може здаватися божевіллям, але ми так чекаємо цього 2027 року. Хто знає, може, сталася помилка експертизи? Були ж такі випадки. Може, Віталік і досі живий…

Одеські