«Хочу якнайшвидше повернутися до рідного міста»: подружжя з Херсона приїхало на лікування до Одеси, але попри обстріли не уявляє свого життя без дому

17 листопада 2026 р. 17:55

17 листопада 2026 р. 17:55


Наталія Миколаївна та Володимир Олександрович пережили окупацію й обстріли. Їхній будинок в Антонівці зруйнований, але вони не виїхали з Херсона. До Одеси їх привела хвороба чоловіка. Тут він проходить обстеження, вона допомагає йому, а разом вони вчаться орієнтуватися в незнайомому місті й чекають, коли зможуть повернутися додому.

З Наталією Миколаївною та Володимиром Олександровичем знайомимося в одному з хостелів у центрі Одеси. Розмовляємо в їхній кімнаті. Подружжя привітно зустрічає мене, охоче розповідає про себе.

Наталія Миколаївна усміхається, але коли згадує хворобу чоловіка, свій будинок чи життя під обстрілами, на очах знову з’являються сльози. Володимиру Олександровичу важко говорити, проте він сам активно підтримує розмову: згадує роботу, розповідає про Херсон і показує на телефоні відео своєї вулиці.

До Одеси вони приїхали, щоб Володимир Олександрович міг отримати лікування. А після нього хочуть додому.

Будинок біля мосту

До війни подружжя жило в Антонівці, неподалік мосту. Володимир Олександрович до пенсії працював далекобійником, їздив і Україною, і за кордон. Наталія Миколаївна була ткалею, а згодом працювала в садівництві. Коли чоловік був у відрядженнях, вона залишалася з двома дітьми.

«Хочу якнайшвидше повернутися до рідного міста»: подружжя з Херсона приїхало на лікування до Одеси, але попри обстріли не уявляє свого життя без дому 

В Антонівці прожили все життя. Залишалися вдома й під час окупації. Згадують перевірки документів на дорогах, озброєних людей у масках, які заходили у двори та будинки. Наталія Миколаївна розповідає, що паспорти доводилося показувати і дорогою до міста, і на зворотному шляху.

Під час обстрілів ховалися в погребі. Там доводилося не лише перечікувати небезпеку, а й спати. У погребі облаштували місце для сну з того, що було під руками, розповідає Володимир Олександрович.

Один із ударів застав їх у будинку. За словами подружжя, вибило двері й вікна. Вони сховалися біля товстої стіни в арці між кімнатами.

Коли залишатися в Антонівці стало неможливо, вони переїхали до Херсона, де орендували житло.

«А тоді вже як почали випалювати Антонівку, повністю розбивати, то ми перебралися в місто», — згадує Наталія Миколаївна.

Володимир Олександрович показує відео: їхня вулиця, пошкоджені паркани, вибиті ворота. Подружжя впізнає знайомі місця й пояснює, де стояв їхній будинок.

«Ось бачите, оце наш паркан, а будинку немає», — каже Володимир Олександрович.

Вулиця, на якій мешкало подружжя. Відео надане Володимиром Олександровичем

Після війни мріють повернутися в Антонівку, хоча поки не знають, чи зможуть відновити житло.

«Хто його поновить? Нашими силами я не знаю, як воно буде», — каже Наталія Миколаївна.

До магазину — перебіжками

Життя під обстрілами в самому Херсоні диктує свої правила. На запитання, як виходить до магазину, Наталія Миколаївна відповідає коротко:

«Біжу».

Далі пояснює: перебіжками, бо літають дрони.

Вона розповідає, що двічі опинялася під обстрілом в автобусі. Під час одного з ударів загинула пасажирка, яка сиділа неподалік неї. Іншого разу в автобусі вибило скло й пошкодило двері, але люди вціліли.

На дорогах натягують захисні сітки. Після ударів у них з’являються діри, які потім латають.

Світло, вода й газ у їхньому районі є, хоча після влучань трапляються перебої. Але найважче в повсякденному житті — постійна небезпека надворі. Похід до магазину чи поїздку до лікаря не можна сприймати як звичайну справу.

Попри все, виїжджати з Херсона вони не планували. Змусила хвороба.

Лікування довелося шукати в іншому місті

У Володимира Олександровича виявили онкологічне захворювання. Наталія Миколаївна розповідає, що спочатку підозрювали гайморит, зверталися до лікарів, проходили обстеження.

«Хочу якнайшвидше повернутися до рідного міста»: подружжя з Херсона приїхало на лікування до Одеси, але попри обстріли не уявляє свого життя без дому 

Одним із випробувань стало очікування томографії. За її словами, у Херсоні залишився чи не єдиний томограф, і на безкоштовне обстеження потрібно було чекати приблизно півтора місяця. Вирішили пройти його платно.

По допомогу до державних установ чи благодійників подружжя не зверталося: кажуть, зараз усім важко, та й самі не дуже розбираються, куди писати чи телефонувати.

З результатами знову звернулися до лікарів. За словами подружжя, потрібного лікування в Херсоні отримати не змогли. Спершу поїхали до Миколаєва, але там їм порадили звернутися до Одеси: пояснили, що для цього випадку потрібне інше обладнання.

В Одесі Володимир Олександрович уже побував на консультації, здав аналізи та пройшов частину обстежень. На момент нашої розмови попереду були наступні прийоми, після яких лікарі мали визначити подальше лікування.

«Що вони скажуть. Ми ж не знаємо нічого, ніхто нам ще нічого не казав», — говорить Наталія Миколаївна.

Одеса зустрічала по-різному

До Одеси подружжя вирушило ранковою маршруткою. Поспішали на призначений прийом. Приїхали на Старосінну площу, але міста не знали й не розуміли, як дістатися до онкодиспансеру.

Підійшли до таксиста. Спочатку запитали про громадський транспорт, а потім, боячись запізнитися, вирішили дізнатися вартість поїздки.

За словами Наталії Миколаївни, водій назвав 600 гривень. Вона попросила довезти їх за 500.

«Ну а що робить? Запізнимося», — пояснює жінка.

Застосунками для виклику таксі подружжя не користується, а пропустити прийом дуже боялося. Тому довелося погодитися на поїздку за запропонованою ціною. Пізніше їм пояснили, що вони переплатили вдвічі.

З житлом вийшло інакше, хоча й тут довелося пройти невелике випробування. Подружжя дізнавалося про ціни: поруч з онкодиспансером доба коштувала 1500 гривень з людини. Для двох пенсіонерів, яким потрібно було залишитися в місті на лікування, така сума була непосильною.

Знайома з Херсонщини, яка раніше сама шукала прихисток в Одесі, надіслала Наталії Миколаївні перелік хостелів. Жінка обдзвонювала їх, але спочатку не складалося: то місць немає, то ціна не влаштовує.

А потім зателефонували до одного з хостелів у центрі Одеси.

«Приїжджайте, житимете безкоштовно», — почули у слухавці.

Їм пощастило потрапити до хостелу, який від початку війни надає безкоштовний тимчасовий прихисток внутрішньо переміщеним людям.

Почувши запрошення, подружжя одразу видихнуло.

«Вже легше, я кажу», — згадує Наталія Миколаївна.

Тут їм дозволили залишатися стільки, скільки буде потрібно. Кажуть, що ставляться до них дуже тепло.

Спочатку подружжя плуталося в маршрутах і часом їхало не туди. Тепер уже знають, як дістатися до Привозу та де пересісти дорогою до онкодиспансеру. Кажуть, їм подобаються відкритість і привітність одеситів: коли запитують дорогу, люди охоче пояснюють, куди йти та як доїхати.

В Одесі спокійніше, кажуть вони. На вулицях багато людей. У Херсоні ж намагаються якомога швидше зробити необхідне й повернутися в будинок.

Залишитися на своїй землі

Можливість жити в Одесі постійно подружжя не розглядає. Одна з причин — гроші: оренда, комунальні послуги й харчування не вкладаються в їхні пенсії.

Та справа не лише в цьому.

«Все одно хочеться на своїй землі. Нікуди не хочу йти, нікуди», — каже Наталія Миколаївна.

Їхні двоє дітей та онуки зараз за кордоном. Подружжя мріє, щоб закінчилася війна, рідні змогли приїхати до них, а вони — обійняти онуків і знову жити спокійно.

«Хочу якнайшвидше повернутися до рідного міста»: подружжя з Херсона приїхало на лікування до Одеси, але попри обстріли не уявляє свого життя без дому

Джерело: odessa.online