Сержант Бузок: шлях воїна

22 січня 2025 р. 19:12

22 січня 2025 р. 19:12

Бузок не планував ставати військовим. До війни він працював далекобійником, колесив країною, звик до довгих доріг, самотніх ночей і радіо в кабіні, що супроводжувало його кілометрами шосе. Але 24 лютого перевернуло все.

Він пам’ятає той ранок: Миргород, вибухи на аеродромі, дзвінки, хаос, невідомість. Сергій досі був у мисливському колективі, і його першою думкою було: «Треба щось робити».

— Я одразу зателефонував до військкомату. У нас у селі ще до війни був гарний воєнком, своя людина, не чужий. Кажу: «Що робимо?». Він відповідає: «Збираємось».

За кілька днів у село приїхали представники територіальної оборони. Вони шукали людей для патрулювання — Сергій і його мисливці підходили ідеально. Вони знали місцевість, мали досвід роботи зі зброєю, могли ночами сидіти в засідках. Так почався його перший етап війни — патрулювання без вихідних до середини березня.

— Ми ходили по селах, стежили за дорогами. Були прориви, заходили групи. Спочатку вони не дуже орієнтувалися, а потім почали діяти хитріше. Але поки ми там були — порядок тримали.

У березні військкомат зателефонував знову — тепер уже офіційно. Треба було йти на службу. Разом із ним у той же день мобілізувався хлопець із сусіднього району, Рома.

Бузок — це позивний, який він отримав ще у цивільному житті, коли був мисливцем. Називали його так за витримку і спокій, з якими він чекав на здобич. На війні цей позивний залишився, і тепер звучав уже по-іншому — як частина нового життя.

Служба та перший бойовий досвід

Спочатку Сергія призначили сержантом матеріального забезпечення. Він виконував свою роботу, допоки не почалася реорганізація. Потім перевівся до підрозділу, де займався логістикою та координацією.

Але війна не дозволяла залишатися в тилу. Він отримав ротацію на Донецький напрямок — і там уже побачив справжні бої.

— Я поїхав як оперативний черговий. Це означало, що вся інформація з передової сходилася до нас. Ми її перевіряли, систематизували, передавали командуванню. Перехоплювали ворожі переговори, відстежували їхні пересування, звітували про дрони. Проте просто сидіти на місці я не міг.

Кожного вечора Бузок виходив на місця розташування особового складу, обходив бійців, спілкувався з командирами, оцінював ситуацію. Він не просто збирав дані — він хотів розуміти, що відбувається не з паперів, а з перших вуст.

— Хлопці йдуть на зміну, а я беру і проходжу всі місця розташування. Переконуюсь, що все нормально. Спілкуюся. Запитую, що їм треба, що змінилося, які в них настрої. У штабі на картах усе виглядає інакше. А коли приходиш туди, де вони сидять у бліндажах — ти бачиш реальність.

Під час таких обходів він зустрічав місцевих мешканців, які не залишили свої будинки навіть під обстрілами.

— Було одне село, де залишалося близько 300 людей. Вони приходили до нас і казали: «Хлопці, тільки не здавайте село. Бо якщо зайдуть — буде біда». Ми тоді зрозуміли, що це не просто війна за території — це війна за людей.

Серед тих місцевих була бабуся з собакою.

— Позивний — баба Катя. Вона все життя працювала у військовій частині. Казала: «Якщо щось треба — звертайтесь». І ми зверталися. Вона знала, хто є хто, хто може нас здати, хто навпаки допоможе. Вона була нашими очима там, де ми не могли бути.

Бої, що закарбувалися в пам’яті

Одного дня на їхні місця розташування раптово зайшла ворожа бронетехніка.

— Було серед білого дня. Бронетранспортер зайшов прямо в село. Ми миттєво відпрацювали, кількох узяли в полон. Це був той момент, коли ти не просто відчуваєш війну, а стаєш її частиною.

А ще був день, коли «Стугна» врятувала українських військових.

— Вона — крута річ. Але росіяни її засікли з дронів. Два дні били по ній. Встигли врятувати лише пульт. Але я зрозумів — вони вчаться. Швидко.

Згодом на Донецькому напрямку з’явилися дрони-камікадзе.

— Спочатку вони просто літали й атакували. Потім почали сідати на обочинах і чекати. Ти проїжджаєш — вони вибухають. Спочатку це була рідкість. Потім — система.

Але й українці почали діяти хитріше.

— Ми почали робити свої дрони-міни. Прив’язували до FPV колючий дріт, скидали на дороги. Іноді вони заходили прямо в російські укріплення. Іноді — перекривали маршрути. Вони теж почали потрапляти у пастки.

Роздуми про війну

Після всього пережитого Сергій змінив ставлення до багатьох речей.

— Я давно служу, і вже важко мене чимось здивувати. Але скажу чесно — ми в якийсь момент розслабилися. А ворог — ні. Вони швидко навчилися, почали працювати грамотно. І якщо ми не будемо вчитися ще швидше — буде біда.

Він бачить, як змінюється війна. Ворог вже не кидає людей у лобові атаки бездумно — тепер вони маневрують, використовують технології, працюють із дронами.

— Коли ця війна починалася, росіяни були повністю неготові. Вони програвали за ініціативою, досвідом, тактикою. Але вони зробили висновки. І зараз це вже зовсім інший ворог.

Але, незважаючи на це, Бузок вірить у перемогу.

— Ми теж змінюємося. І головне — не зупинятись. Ні на секунду.

17-та Полтавська бригада НГУ

Полтавські