Відданість до кінця: родина кременчуцького захисника Дмитра Кучерявого бореться за визнання його як Героя України

14 квітня 2025 р. 15:50

14 квітня 2025 р. 15:50

Війна змінює долі, ламає життя, але водночас відкриває справжніх героїв – тих, хто без вагань стає на захист Батьківщини, жертвуючи собою заради майбутнього України. Одним із таких воїнів був Кучерявий Дмитро Юрійович – мужній захисник, вірний син своєї землі, який віддав найцінніше заради нашої свободи - своє життя.

Для його рідних, друзів і побратимів він назавжди залишиться Героєм. Але вони прагнуть, щоб його подвиг був визнаний і на рівні держави. Саме тому сім’я та бойові товариші закликають громадян підтримати петицію щодо присвоєння Дмитру звання Героя України. Це не просто відзнака – це символ нашої пам’яті, шани та вдячності. Адже Герої не вмирають, поки живе пам’ять про них.

Шлях до війни

Його життя до війни було звичайним, як у багатьох молодих людей. Народився Дмитро Кучерявий 30 червня 1995 року, навчався у загальноосвітній школі №1, закінчив професійно-технічне училище №22. У 2019 році, після повернення з-за кордону, доля звела його з майбутньою дружиною. Вони стали підтримкою один для одного, хоча їхнє спільне життя проходило в непростих умовах.

"З 2019 року в нас почалося спілкування, до того вони переїхали до нас, там де ми живемо. Ми взагалі сусіди, ми живемо через дорогу . Коли він вирішив піти в армію - це був свідомий вибір. Він підписав контракт, вибрав собі бригаду, 80-ту штурмову бригаду на Львівщині і почав тримати свій стрій з 2019 року" , - розповідає Ірина, дружина захисника.

За її словами він був неймовірно доброю та відповідальною людиною, мав багато знайомих, друзів, був дуже відданий їм і завжди приходив на допомогу – без різниці, коли: вдень, вночі, під час роботи чи відпочинку. Якщо комусь була потрібна підтримка – він завжди знаходив спосіб допомогти.

"Коли я з ним познайомилась, то зрозуміла, що таке взагалі - чоловік. У тому плані, що не тільки, як чоловік, а як друг, бо в нього було дуже багато знайомих, друзів. Він дуже відданий. Він завжди прийде на допомогу, без різниці коли це буде, вночі, вранці. Він буде спати, він буде на роботі, він буде чимось зайнятий, але якщо потрібна допомога - він прийде на неї, допоможе. Він дуже багато працював, навчався. Він брав участь, тоді ще був Національний корпус - Нацгвардія. Спільноти були, якісь протести були. Він був у групі цих людей, - займалися, виходили прибирали міста, поля, ліси, замальовували стіни у графіті. Тобто, в нього оця жилка була ще до війни. Він допомагав усім... Він неймовірна людина був в плані сім'ї. Він не мав якихось там критеріїв у тому рахуванні, що комусь допоможу, комусь не допоможу, хтось поганий, а хтось добрий. Він допомагав усім!", - ділиться Ірина і додає, що, навіть, коли самому було важко, він ніколи не ображався, якщо не отримував допомоги у відповідь і навіть соромився сам її просити.

Спочатку Дмитро Кучерявий служив у зоні АТО на східному напрямку, а з початком повномасштабного вторгнення рф – з перших днів боронив нашу країну на передовій.

З 24 лютого 2022 року у нього залишалися останні пів року служби, які мали стати завершенням контракту, і Дмитро розмірковував, чи залишитися в армії, чи повернутися до мирного життя. Але, зрештою, він прийняв рішення продовжити захищати нашу країну. У той самий день, 24 лютого, Ірина написала йому, але отримала лише фотографію з розбитим обличчям. З того моменту, як вона згадує, почалося справжнє жахіття: довгі дні без зв'язку, хвилювання, безперервне очікування його повідомлень, які у результаті приходили, але були лаконічними.

Ірина каже, що чоловік не розповідав їй, наскільки все було погано, а навпаки, завжди намагався підтримувати.

"Він ніколи не розповідав, він тримав всю свою сім'ю в надії, що все буде добре. Він ніколи не падав духом, навіть якщо було дуже страшно, він казав "Нормально, все буде добре, не переживай!" , - згадує дружина захисника.

Дмитро Кучерявий брав участь у запеклих боях на різних напрямках: Миколаївщина, Харківщина, Донеччина, Луганщина. Він виконував не тільки бойові завдання, а й лагодив старлінки і зв’язок - був зв'язківцем, налаштовував і прошивав рації, налагоджував бойову техніку, евакуював поранених, рятуючи життя товаришів. Під час однієї з таких операцій він допоміг витягти пораненого побратима, ризикуючи власним життям. Про це розповів його бойовий товариш, який доєднався до підрозділу Дмитра влітку 2024 року.

"Це був початок Курської операції, коли наш співслужбовець підривався на міні. Це була ОЗМ-72. Так би мовити, в народі вона називається «Міна-жаба». І цьому хлопцю дуже пощастило, тому що ці міни в радіусі 25 метрів осколками вражають намертво, і в радіусі 40 метрів ці осколки вражають людей так, що вони дуже часто залишаються інвалідами. І нашому військовослужбовцю - товаришу дуже пощастило, що йому просто всіяло ноги, адже врятувало дерево. І тоді Дмитро, він був одним із перших, хто мені  допомагав надавати йому медичну допомогу. Я не бачив ніяких вагань у його діях. Ми діяли злагоджено, як маленький один організм: дві людини, які знали, що треба робити, в який момент. Також в нас був ще один товариш, який організував евакуацію, і ми змогли його врятувати. І в цьому є велика заслуга Дмитра", - розповів він.

Побратим пригадує Дмитра як людину, яка була душею компанії, чудовим фахівцем і професіоналом, завжди шукала компроміси та ніколи не йшла на конфлікти.

"Він виконував свою роботу, бо знав, і  був фахівцем. А під час того, як  підписав контракт, ще проходив навчання і всі свої знання, які здобув, використовував на практиці і покращував їх. І завдяки цьому він, так би мовити, міг використовувати свої знання в повному обсязі і приносити максимальну користь підрозділу", - поділився побратим.

Боротьба за визнання

За словами дружини, Дмитро був людиною, для якої справжні цінності лежали не в нагородах і медалях, а в людях і справі, яку він виконував. Він неодноразово відмовлявся від нагород на користь відпустки, бо вважав, що відпочинок для нього та його товаришів був важливіший за прості "медальки". Тобто, йому пропонували на той час вибір - або відпустка, або отримати нагороду. Залишаючись вірним своїм переконанням, Дмитро продовжував виконувати свою місію до кінця.

17 грудня 2024 року, виконуючи бойове завдання під селом Мартинівка, Курської області, рф, Дмитро Кучерявий загинув.

"Він вибирав відпустку, бо не те, що важка ситуація на фронті, вона патово важка. І хлопці дуже втомлюються, дуже... Люди, які не бачать військових там, в очі, які вони втомлені. Їх рятують волонтери, прості люди, які допомагають, і їхній чорний гумор. От якби не ці два пункти, дуже багато було б втрат, ще більших втрат... І тому так, в нього немає нагород до загибелі. Частина - 80-ка - дала нам таку можливість отримати 29 січня 25-го року Орден « За мужність » третього ступеню посмертно. Так, ми його маємо, але на руках ще ні, бо нам сказали, що протягом року має готуватися ця медаль, якісь там документи мають готуватися, і потім вже вона на отримання буде. Так, ніяких не було нагород, на жаль...І от, наприклад, зараз ситуація з тим, що у нас є бажання, щоб він отримав найвищу ступінь - звання Героя України. Із тим урахуванням, що у нас дуже мало нагород, тільки один орден - під великим питанням, що йому взагалі щось дадуть", - розповідає Ірина.

Сім’я Дмитра Кучерявого наразі подала петицію з проханням присвоєння йому звання Героя України. Незважаючи на численні труднощі, рідні невтомно продовжують боротьбу за належне вшанування його подвигу. Проте, на жаль, байдужість деяких представників суспільства ускладнює збір підписів, і замість справжньої підтримки родина інколи стикається з нечесними пропозиціями, наприклад, "купити" голоси.

На сьогодні (26 лютого, - авт) вдалося зібрати понад 7 тисяч підписів, але цього ще замало. Родина та друзі не відступають, адже переконані: Дмитро заслуговує на найвище визнання, і його історія – це історія неймовірної самовідданості та героїзму, якою повинна надихатися вся країна!

"Ми це робимо не для того, щоб там мати якісь там виплати, або якісь там галочки, що ми от родина Героя України. Ні, я це роблю для того, щоб про мого чоловіка знали, бо він вартий всього" , - каже Ірина і додає, що ця війна ще не закінчилася і кожен військовий, який віддав життя за Україну, заслуговує на нашу пам’ять, шану і вдячність.

Валерія Макряшина

Відео Ігоря Борисевича

Полтавські