Українські митці на війні: історія художниці-керамістки Ганни Семенко після повномасштабного вторгнення

06 травня 2025 р. 16:04

06 травня 2025 р. 16:04

Творчі люди — це ті, хто дивиться на світ серцем. Вони глибоко відчувають і щиро пропускають крізь себе все, що відбувається навколо. Для них реальність — це не просто події, а емоційний ландшафт, у якому кожна деталь має значення. Саме тому війна проникає в найтонші струни їхньої душі, ранячи серце, приглушуючи натхнення й перевертаючи саму природу їхнього мистецтва. І це не слабкість, а особлива чутливість, завдяки якій мистці здатні створювати глибокі, зворушливі твори. Але в умовах війни ця чутливість стає болем…

Ті, хто раніше черпали натхнення з краси навколо, змушені шукати сенс у руїнах, у втраті, у тиші, яку прорізують звуки сирени.

Для багатьох мистців війна — це особиста трагедія: втрата дому, близьких, опори. Але водночас — це і виклик, і потреба говорити. Через мистецтво вони намагаються вилікувати себе й інших. Їхні роботи — це ніби листи до майбутнього: «Ми були тут! Ми бачили! Ми відчували! Ми робили все, що могли! Ми не мовчали!..»

ГАННА СЕМЕНКО — талановита художниця-керамістка, членкиня Національної спілки художників України. Звичайне життя мисткині — з тих, що сповнені щоденних дрібниць і великої внутрішньої праці. Вона жила в Києві, працювала, творила. Вела гурток з кераміки у Палаці дітей та юнацтва, де навчала не лише ліпити з глини, а й бачити красу в простому. В її майстерні панувала тиша, змішана зі сміхом дітей, тепло печі, що повільно випалювала глину, і запахи землі, води, творчості.

Від 1989 року впродовж кількох весняно-літньо-осінніх місяців Ганна Семенко мешкала у власному будинку в Опішному — Гончарній столиці України. Тут й до нині є її майстерня, гончарний круг та горно. Окрім практичної роботи мисткиня вивчала творчість місцевих гончарів, занурювалася в народні традиції цього унікального осередку. За її словами: «Якщо робота художника-кераміста, розміщена поряд з горщиком, глечиком чи скульптурою опішненського гончаря і сприймається позитивно, то це — справжній твір декоративного мистецтва і він має право експонуватися на виставках або виступати активним елементом сучасного інтер’єру».

Вона жила звичайно, як і тисячі інших — мріяла, планувала, любила. Її світ був побудований навколо краси — тієї, що руками створюється й у серці проростає. Але все обірвалося в один ранок.

Повномасштабне вторгнення перекреслило все звичне життя. Майстерню захопила тиша: гнітюча й важка. Замість глини — тривожні валізи, замість тепла печі — холод укриття.

Війна увірвалася в її життя, як і в життя всіх українців, без запрошення й без жалю. Ця історія — лише одна з багатьох. Але кожна така історія — це світ, що розлетівся на уламки, і який творчість намагається зібрати докупи знову.

Ганна Семенко змушена була тікати до Німеччини. Це рішення далося їй непросто. Кожен день зволікання був прощанням із домом, з майстернею, з усім колишнім життям. Вона залишала не просто речі — вона залишала частину себе. Мисткиня їхала, не знаючи, чи повернеться. В очах сльози, а в серці — порожнеча.

У Німеччині все було чисто, тихо, впорядковано і водночас нестерпно відчужено. Там її не чекала рідна майстерня, не було знайомих облич. Вона була ніби розірвана між двома світами: тим, що згорів, і тим, де ще не встигла народитися знову. Але навіть у чужій країні, серед чужої мови й нової реальності, вона не покинула свою справу.

У найтяжчий час, коли все було незнайомим і тривожним, одразу після переїзду до міста Дюссельдорф, Ганна Семенко опинилася в стані повної невизначеності. Саме в цей складний період доля звела її з місцевою художницею Розмарі Домен — щирою, уважною і творчою натурою, яка одразу ж розпізнала в Ганні не лише майстриню, а людину, яка потребує підтримки, тепла й довіри. Без зайвих запитань, без настирливих розпитувань, Розмарі відкрила для неї двері своєї майстерні. Це було більше аніж жест гостинності — це був акт глибокої людяності. Вона не тільки надала місце для праці, але й забезпечила Ганну всім необхідним: матеріалами, інструментами, і найголовніше — можливістю випалювати свої роботи у власному муфелі. У цій німецькій майстерні, серед нових форм, звуків, пейзажем за вікном, Ганна знову відчула себе майстринею. Вона повернулась до глини, як до джерела сили. Розмарі ж залишалася поруч — не як наставниця, а як підтримка й опора. Їхня співпраця перетворилася на тривку дружбу, яка з’єднала два світи — український і німецький — у єдиному прояві любові до мистецтва.

Згодом Ганну Семенко запросили до Музею кераміки в Дюссельдорфі — місця, що стало для неї новою точкою сили. Це запрошення було важливим визнанням її майстерності й досвіду, набутого ще в Україні. У музейному просторі, серед витончених експозицій і сучасного бачення традицій, вона змогла не лише продовжити творити, але й поділитися своїми знаннями з іншими. Упродовж кількох років вона стала своєрідним містком між культурами, проводячи майстер-класи з гончарства. Особливо цінною є її робота з переселенцями з України — людьми, які пережили війну, втрату, евакуацію, та опинилися на чужині з тягарем болю. Водночас її заняття відкриті й для місцевих мешканців. Через мистецтво кераміки Ганна створює простір взаєморозуміння між культурами там, де не завжди потрібна спільна мова, бо промовляють руки, душа, глина…

Один із майстер-класів Ганна Семенко планує присвятити ознайомленню з опішненською мальовкою й показати, як саме оздоблювати вироби рослинною орнаментикою, що стала важливою візитівкою української художньої культури.

У будівлі Музею керамістці виділили приміщення для власної майстерні — місце, де вона могла знову відчути себе вдома серед знайомих запахів глини, інструментів і тиші, з якої народжується краса. Її забезпечили всіма необхідними матеріалами, допомогли облаштувати робочий простір і надали можливість випалювати вироби в сучасній муфельній печі. Там, у далекій Німеччині, вона створює декоративні панно й окремі зразки посуду. Майстерня в Музеї кераміки стала для Ганни не тільки місцем роботи, але й комфортним прихистком, місцем концентрації думок, простором тиші й натхнення.

На жаль, гіркота втрати не оминула й мисткиню. На війні вона втратила близьку людину. Повідомлення було коротким, холодним, мов гострий уламок по серцю. Відтоді світ навколо став інакшим…

Її нові, створені далеко від Батьківщини, роботи пронизані емоційною глибиною й особливою чуттєвістю. Вони ввібрали в себе тривогу, біль, але й надію. Кожне творіння наче промовляє не тільки про війну, розлуку, пошук дому, але й про силу мистецтва долати темряву.

Так, війна болить усім. Але мистцям — особливо. Бо їхній біль трансформується у форму, слово, звук, які змушують зупинитися, відчути й запам’ятати ці почуття.

Участь у виставках:

• «Сучасне професійне декоративне мистецтво України. Трансформація образу» в межах арт-проєкту «Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен». (Київ, 2003);
• «Сучасне декоративне мистецтво України». До 50-річчя входження України в ЮНЕСКО /за планом заходів МЗС України/ (Париж, Франція. 2004);
• «Пісні про кохання-ІІ. Кераміка, скло, текстиль» (Київ, 2008);
• «Ангеле мій, охоронцю мій. Кераміка, скло, текстиль» (Київ, 2011–2012);
• «Чайник, як привід для бесіди» (Київ, 2014–2015);
• «Сучасне мистецтво вогню України (кераміка, скло, метал)». (Київ, 2015);
• «ZOO ZOOM (зооморфна пластика в сучасній кераміці)». (Київ, 2019);
• Національна виставка-конкурс художньої кераміки «КерамПК у Опішному!» (Опішне, Полтавщина, 2009; 2010; 2011; 2012; 2013;
• Українське БІЄНАЛЕ ХУДОЖНЬОЇ КЕРАМІКИ імені Василя Кричевського (Опішне, Полтавщина, 2017);
• Міжнародне БІЄНАЛЕ ХУДОЖНЬОЇ КЕРАМІКИ імені Василя Кричевського (Опішне, Полтавщина, 2019, 2022).

Персональні виставки:

• «Трапеза» (Київ, 2001);
• «Образи мого літа» (Київ, 2002);
• персональні виставки в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ, 2003, 2004, 2009);
• персональна виставка в кафе «Антресоль» (Київ, 2005).

Твори зберігаються в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, Національному музеї декоративного мистецтва України, Музеї кераміки в Дюссельдорфі, а також у приватних колекціях України, США, Канади, Австрії та Німеччини.

Світлана ПРУГЛО , завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства

Полтавські