«А потім прилетіла „моя“ міна»: військовослужбовець ТЦК нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня

07 липня 2025 р. 12:31

07 липня 2025 р. 12:31

Старший солдат Дейнека Василь Миколайович, старший стрілець взводу охорони Другого відділу Миргородського районного ТЦК та СП, відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Військовослужбовець неодноразово відзначився при виконанні бойових завдань на Донеччині.

Василь Дейнека родом з міста Лохвиця Миргородського району. Зараз йому 51 рік, з них 25 віддав службі в ДСНС. Вже пенсіонером у лютому 2022-го добровільно був мобілізований до роти охорони Другого відділу Миргородського районного ТЦК та СП.

— Тоді гидота до нас підійшла на 30 кілометрів. То куди мені було їхати? Був готовий зустрічати їх боєм. Перший час ми стояли на блокпостах, охороняли все що треба. З часом нас почали розподіляти по бойових частинах, і нас четверо поїхало в зведену полтавську стрілецьку роту. Я потрапив водієм у кулеметний взвод , — розповідає військовий.

З червня 2022-го його взвод виконував завдання на одному з летовищ на Чернігівщині. Була задача — не допустити висадку ворожого десанту. Виконували завдання з протидиверсійної роботи на кордоні, охороняли небо від шахедів.

— Тоді з забезпеченням було складно, автомобіль в мене був особистий — «Таврія». Турель переносну кидали в багажник і виїжджали у поле, намагалися збивати. Так щоб прямо збити тоді не вдавалося, бо ні ліхтарів путніх не було, ні іншого оснащення — лиш те, що могли самі купити. Шахеди летіли з кордону дуже низько. Бувало, ми їх чіпляли, і вони вже падали подалі десь .

На Чернігівщині доводилося стикатися з диверсійними групами противника, але основна бойова робота, зауважує старший солдат, почалася взимку 2024-го, коли підрозділ прибув на підсилення 110-ї ОМБр імені генерал-хорунжого Марка Безручка в район Авдіївки на Донеччині.

Група, у складі якої був Василь, контролювала насипну дамбу неподалік дачного селища. Болотиста місцевість обабіч залишала дамбу як єдиний шлях у тил позицій наших захисників. І якби ворог прорвався, це б означало повне оточення для наших воїнів.

— Наше завдання було держати цю дамбу, по якій наші заходили на дачі. Ворог постійно намагався прорватися. Це було страшно: вони якісь обколоті, чи під препаратами. Вони йшли на нас, як на прогулянку — в повний зріст, не ховалися. А ми їх косили , — воїн на мить замовкає, згадуючи. — А коли зрозуміли, що тут ніяк не пройти, почали нас з мінометки і танка рівняти з землею. Отак по черзі: штурм, потім обстріл з усього що є. Потім знову штурм…У кожну хвилину затишшя ми намагалися закопуватися глибше, відновлювати розбиті позиції. А це було дуже складно — тоді страшенні були морози, ґрунт як каменюка .

Чотири доби без сну силами одного взводу воїни утримували цю «дорогу життя». Вдосвіта 28 січня відбулася ротація — двох воїнів замінили на позиції побратими.

Василь, відчергувавши свої нічні години на спостережному пункті, мав піти на перепочинок у бліндаж. Та вирішив ще трохи зачекати, щоб новоприбулий боєць заступив вже по світлому, коли холодне зимове сонце трохи розгонить нічний туман. Почався черговий обстріл.

— З другої СП хлопцям надійшла команда заховатися у бліндаж. Я залишався — хтось хоча б один мав спостерігати, щоб вороги під мінометкою не підлізли. Той СП був розбитий, ми як могли ремонтували — залатали дірки бронежилетами старими, що там валялися. А одна дірка залишилася — ніяк було до неї підібратися. Я знайшов невелике заглиблення, де можна було перечекати, і при цьому міг трохи бачити підходи. В той бік, де не було огляду, періодично висовував автомат і стріляв наосліп. А потім прилетіла «моя» міна. Багато осколків було, і багато крові. Якби не бронежилет і каска, я б на місці загинув …

Встиг крикнути побратимам, що живий, але сильно поранений. Товариші затягли Василя в бліндаж, розрізали одяг. Як могли, промили рани — витратили майже усі залишки такої дефіцитної на позиції води. Перев’язали. Зробили з підручних засобів шину для роздробленої кисті руки.

Майже добу чекали можливості евакуювати пораненого. Згодом старший солдат порахував уламки, у своєму тілі — їх було понад пів сотні.

Хоч періодично втрачав свідомість, але пам’ятає, як піклувалися про нього товариші, згадує кожного із вдячністю. Коли до них дістався провідник, пішки виходили до точки евакуації. Тримали дистанцію — над головою кружляли ворожі дрони, намагалися прицільно бити по воїнам. Коли почав втрачати останні сили, побратим підхопив його на плече.

Етапи евакуації — пікап, а потім медевак — Василь майже не пам’ятає. Опритомнів у госпіталі. Пережив декілька операцій, в тому числі — ампутацію кисті.

Старший солдат Дейнека повернувся на службу до рідного ТЦК. Зараз продовжує лікування, попереду — протезування.

Зізнається: після всього, що йому довелося пережити, повертатися до служби в цивільному місті йому морально важко. Важко чути від абсолютно цивільних людей, що «ТЦК це не ЗСУ», що мобілізація проходить «не так», та інші негативні думки.

— На жаль, в тилу для людей зараз «герой» це той, хто послав «тецекашника» нахер. Він там щось розказує про якісь там постанови… Але не думає, що йде війна. І що це ж не «тецекашник» видумав кудись людей відправляти. В ТЦК служать хлопці, які, як і я, свого часу без вмовлянь і бусифікації все кинули й стали до строю, щоб не допустити ту гадость знищити все, що ми створювали поколіннями. Вони залишили на війні здоров’я, щоб дати час іншим підготуватися і прийти на допомогу. А інші не думають, якою ціною вони живуть своє життя …

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, та самовіддане виконання військового обов’язку, старший солдат Василь Дейнека відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Відповідний Указ Президент України підписав 1 травня 2025 року. Вручення нагороди провели в урочистій обстановці минулого тижня в Другому відділі Миргородського районного ТЦК та СП.

Сам воїн не вважає, що вчинив щось геройське. Наголошує: просто діяв за обставинами і виконував поставлені задачі, наскільки міг. Як і всі його побратими по підрозділу.

Про свою мотивацію до військової служби каже, що це єдино правильний вибір в тих умовах, в яких зараз перебуває наша країна

— Мотивація така, що до мене, в мій двір, в мою країну, влізає якась гадость, яка хоче зробити раба з мене, з моїх дітей і внуків. А мені цього дуже би не хотілося. Тих, хто ховається по підвалах та в соцмережах пишуть гидотні коментарі, я хочу спитати: ось тому русаку, що прийде до тебе в хату, що ти йому розкажеш — який ти хворий? Будеш перераховувати закони, покажеш який ти розумний? Міркуватимеш про війну і воєнний стан? — розмірковує воїн. — Зараз немає безпечних місць в країні, поки росія щомиті пускає ракети й шахеди в дитячі майданчики, лікарні та житлові будинки. І ніж пасивно чекати, що наступною жертвою стануть твої рідні, краще піти до війська й докласти максимум зусиль, щоб зупинити цю війну — раз і назавжди .

#ГероїПолтавщини #вони_захищають_Україну #warriorsТЦК

© Група комунікацій Полтавського обласного ТЦК та СП

Полтавські