Дмитро Мегелик — поет-фронтовик із Шилівки

02 серпня 2025 р. 13:05

02 серпня 2025 р. 13:05

Майбутній поет народився у селянській сім’ї 9 листопада 1924 року в селі Шилівка Решетилівського району. Його дитинство пройшло у старовинному козачому селі, на березі однієї з найкрасивіших річок Полтавщини — Пслі. Тут, у бідній, але чисто побіленій хатині, зростав хлопчина. З дитинства він постійно пропадав у дідусевій кузні, яка була поруч із батьківською оселею.

Навчався Дмитро Мегелик спочатку у Шилівській школі — до 12 років, а у 1936 році родина переїхала до Запоріжжя, де юнак у 1941 році успішно закінчив десятирічку. Деякий час працював на одному з заводів міста різноробочим та слюсарем. Тоді ж почав писати вірші, які друкувалися у заводській багатотиражці та запорізькій обласній молодіжній газеті. Тематика ранніх поезій — про трудові будні молодих робітників, їх захоплення, кохання.

У лютому 1942 року, сімнадцятирічним юнаком Дмитро потрапив на фронт. Юний солдат був стрільцем 208-го і 1104-го гвардійських полків 193-го Окремого армійського загону на 1-му і 2-му Українських фронтах, визволяв міста і села України, пройшов з боями Польщу та Німеччину. Був контужений під Харковом, під Кривим Рогом поранений. Нагороджений орденами та медалями.

Вірші продовжував писати і під час війни. Поезії рядового Мегелика друкувалися в армійських газетах «На разгром врага», «За честь Батьківщини», «Молодь України». Після демобілізації у 1945 році працював у миргородській районній газеті «Червона трибуна». Редактором тоді була Анна Федотівна Моцар. Вірші були різної тематики: про війну, про труднощі післявоєнного життя, ліричні твори.

Пізніше Дмитро Мегелик працював кореспондентом львівської філії РАТАУ (Телеграфне агентство Радянської України). Згодом він — літпрацівник рівненської газети «Червоний прапор». Тривалий час перебував на роботі у редакціях «Робітничої газети» та «Сільських вістей», літконсультантом популярного журналу «Україна».

У 1953 році виходить збірка «Сонце над Поліссям» (1953 р.), далі ще кілька видань — «Засвистали козаченьки» (1959 р.), «Закохані вітри» (1969 р.), «Степові орли (1973 р.), «Спокійне полум’я» (1976 р.), «Де шумлять тополі» (1979 р).

У збірці «Засвистали козаченьки» Дмитро Мегелик торкається теми Другої світової війни.

Мстити будемо за неньку,
За сльози дівочі…
«Засвистали козаченьки
В похід з полуночі».
(«Над Горинню вечір синій»)

Одним із невмирущих символів України завжди була і залишається калина. Про це мовиться у вірші «Лежало село у долині»:

Лежало село у долині,
Фашисти спалили його.
Лиш кущ молодої калини
Не міг спопелити вогонь,
Бо смерті нема для калини.

Трепетно розповідає Дмитро Мегелик про повернення з фашистської неволі наших людей, до звільнення яких був причетний і сам автор. Це, перш за все, вірш «Вертаються люди додому»:

До рідного милого краю
Вкриває дорогу їм цвіт.
Вертаються люди з Бреслау,
Мов знову народилися на світ.

Вражають драматизмом балади «Горобина», та «Балада про дуба», а також «Орли вилітали», присвячені темі партизанської визвольної боротьби.

Цілий ряд поезій присвячені найсвятішому — любові до рідного краю, матері, коханої. Це — «Вогні», «Вишневий цвіт-хороший цвіт», «Мати», «Усміхнись моя кохана», «Наливаються жита», «Перший син» та інші.

Відомий Дмитро Мегелик і як дитячий поет. Свої перші вірші для дітей друкував у журналі «Барвінок», а потім випустив у світ цілу низку віршованих збірок для юних читачів, а саме: «Рушничок» (1963 р.), «Голубок» (1967 р,), «Зелений дім» (1969 р.), «Калинка» (1971 р.), «Журавка» (1984 р.).

Майже в кожній збірці поета як для дорослих, так і юних читачів звучить тема війни, адже автор пройшов крізь горнило того страшенного пекла.

Багато поезій Дмитра Мегелика присвячено Києву, його каштановим вулицям, історичним пам’яткам, киянам, адже кілька десятиліть поет жив і працював у столиці України.

Дмитро Мегелик виступив як талановитий драматург, його п’єси — «У Білій криниці», «Кити йдуть на дно», «Вічна любов» за життя письменника ставилися і у самодіяльних, і професійних театрах.

9 серпня 1985 року Дмитра Тихоновича Мегелика не стало…

Юрій Кісіль

Полтавські