У мене подвійна злість. Історія художниці з грузинським корінням Алевтини Кахідзе

12 серпня 2025 р. 12:32

12 серпня 2025 р. 12:32

Алевтина Кахідзе — українська художниця з грузинським корінням, яка через мистецтво переосмислює травми колоніального минулого та створює власну традицію деколонізації. Її історія — це розповідь про те, як дитина з Донбасу знаходить себе між українською мамою та грузинським батьком, перетворюючи множинну ідентичність на творчу силу. Цей текст — частина спецпроєкту «Генерації. Схід», який створює редакція Свої .

Історія родини розпочинається в 1930-х на Вінниччині, коли прадід Алевтини врятував сім'ю від Голодомору, переїхавши на Донбас — туди, «де давали їжу за роботу на шахті». Мама художниці, Люда, виросла в шахтарському містечку, але мріяла про море. В Одесі вона зустріла молодого грузина Тамазі, який навчався на моряка. Він возив нафту за кордон і привозив додому не лише подарунки, а й розповіді про світ за межами Радянського Союзу.

Але морська романтика обернулася драмою: коли Алевтині було чотири роки, батько залишив сім'ю, щоб повернутися до Грузії та «вкрасти» собі п'ятнадцятирічну наречену — за грузинською традицією. Мати залишилася сама з двома дітьми в Жданівці.

«Моя мама, якщо чесно, говорити про маму... це велика протилежність батька. Якщо батько багато чого говорив, радив, рефлексував, то моя мама проста, нічого не говорила», — характеризує Алевтина материнський стиль виховання.

Попри розлучення батьків та весь біль, який воно принесло, Алевтина щоліта їздила до Батумі, де занурювалася у зовсім інший світ. Ці поїздки були важливі для неї, адже так вона могла вивчати грузинську культуру глибше.

«Я перебувала з ранку до вечора в просторі, де лунала грузинська мова. Мені здається, що це мені дуже багато дало», — розповідає вона. Батько йшов на роботу, а дочка залишалася в оточенні жінок, які постійно щось обговорювали, сміялися, готували, приймали гостей. Не розуміючи ні слова, дівчинка навчилася читати емоції, жести, інтонації.

Ці поїздки стали школою міжкультурної комунікації, яка згодом допоможе їй легко адаптуватися в будь-якій країні світу.

«Якщо ти не знаєш мови — давай собі раду. Дивись на людей. І мені здається, що це мені дуже багато дало. Коли я за кордоном, я можу... не знаю мови, але багато можна зрозуміти». Пізніше, навчаючись у Нідерландах, вона застосовуватиме цей досвід: «Моя англійська була дуже на низькому рівні. Я не знала голландської, і все було окей».

Проєкт Алевтини Кахідзе From South to North в Національному павільйоні України на Мальтійській бієнале, 2024 Автор: Вероніка Санті

Загалом мовне питання стало однією з найбільш болючих і водночас трансформативних тем у житті Алевтини. Каталізатором змін стала зустріч з молодшим поколінням грузинської родини — племінниками, які відмовлялися спілкуватися російською. Символічний момент стався, коли вона щось сказала російською своєму племіннику, а він відповів грузинською.

«Я запитала, що він сказав, а він сказав мамі: „Тьотя говорить мовою окупанта"».

Ця фраза з вуст дитини стала для Алевтини справжнім прозрінням.

«Я сказала: вибачте, я або вивчу грузинську, або ти вивчиш українську, або англійську. Будемо говорити не російською».

Події 2014 року в Україні стали ще одним потужним імпульсом для мовних змін.

«Коли почалася війна, то я згадала все, що мої родичі мені розповідали про росіян», — пояснює художниця.

Емоційна реакція була фізичною: вона пам'ятає, як підходила до книжки російської бардеси Вероніки Доліної і відчувала огиду.

«Я витираю пил і кажу, що ця книжка лежить, і мені реально огидно. Я нічого не маю до цієї людини особисто, але просто огида».

Проєкт Алевтини Кахідзе From South to North в Національному павільйоні України на Мальтійській бієнале, 2024 Автор: Вероніка Санті

Розуміючи, що не можна просто залишити порожнечу, Алевтина свідомо почала заповнювати її українським контентом.

«Краще подбати, що туди посадити, а то зійде якась інвазійна рослина», — образно описує вона цей процес. Вона почала читати українську літературу, яку не вивчала в школі через материнську заяву про звільнення від уроків української мови.

Перехід на публічне мовлення українською став справжнім викликом. У 2013 році вона вперше виступила українською в PinchukArtCentre — це був експериментальний перформанс, де говорила про фізичні відчуття.

«Я пам'ятаю, як мої друзі україномовні зі Львова дивилися великими очима: нічого собі! Пізніше, коли почала писати пости українською (у 2015 році), процес був болючим, але необхідним».

Своє мистецтво Алевтина розглядає як практичну деколонізацію — не теоретичну дискусію, а конкретні дії.

«В Україні багато говорять про деколонізацію, але я вірю, що кожен має щось зробити. Не просто говорити, а щось зробити», — формулює вона свій творчий принцип.

Найяскравішим прикладом такого підходу стала робота «Все нормально» — відео-перформанс, де Алевтина танцює традиційний грузинський танець, символічно доводячи померлій бабусі, що є «справжньою онукою». Вона спеціально вивчила грузинські слова, які казала бабуся: «Не треба мені цих російських дітей», і включила їх у свій фільм.

«Я дзвонила всім своїм друзям-грузинам у Тбілісі, щоб вони мені правильно вимовили ці слова», — розповідає про процес створення роботи. Цей жест був символічним поверненням до витоків, спробою зцілити родинну травму через мистецтво.

Але деколонізація для Алевтини — це не лише особиста терапія, а й спосіб показати складність стосунків між колонізованими народами.

«Відбулося — два колонізованих народи, українці та грузини, не поговорили, не змогли пояснити: гей, ми на одному боці, ми в одній лодці. Росіяни з нами це зробили». Вона вважає, що її мистецтво може стати мостом розуміння між народами, які мали б бути союзниками, а не ворогами.

Ще одна важлива робота — фотографія «Я з чолкою і без чолки», де вона зображена в двох варіантах із підписом «Алевтина менш по-грузинськи і більш по-грузинськи». Ця робота народилася з коментаря чоловіка, який побачив її з особливою зачіскою і сказав: «Боже, така грузинська».

«Я думаю, що коли хтось тобі щось говорить подібне, ти не знаєш, що відчувати — чи це добре, чи це погано. Ти ж на себе так не дивишся», — рефлексує художниця.

Алевтина Кахідзе у майстерні Автор: Свої

Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року стало найпотужнішим каталізатором ідентичності в житті Алевтини. Вона мала реальну можливість виїхати — «купа людей мені писали, всі країни кликали, навіть у замки», — але прийняла свідоме рішення залишитися.

«Виявилося, що я якось не готова втрачати ідентичність українського митця. Я не знаю, що я можу в Німеччині робити як художниця. У мене є аудиторія тут і теми тут», — пояснює своє рішення. Це був не лише практичний, але й екзистенційний вибір — визначення того, хто вона насправді.

Війна також змінила її ставлення до грузинської частини ідентичності, додавши нового виміру розуміння.

«У мене злість подвійна. Вони ж програли — грузини всі війни з Росією дуже сильно програли. І те, що ми опираємося третій рік, у них, на жаль, не було таких можливостей — ні соцмереж, ні такої підтримки, ні такої армії, як у нас».

Цей досвід породив складне почуття — і заздрість до тих, хто може жити звичайним життям, і водночас гордість за український опір.

«Я заздрю, коли бачу, що люди радіють за кордоном... Я не думаю, що я колись зможу це забути», — відверто говорить про травматичний досвід війни.

Алевтина показує одну з останніх робіт у своїй майстерні Автор: Свої

Парадоксально, але війна зробила її ще більш відкритою до інших колонізованих народів. Вона згадує зустріч з дівчиною з Камеруну, чия історія про французько-британську колонізацію її країни викликала глибоке співчуття: «Я дуже плакала, коли її слухала». Алевтина зрозуміла, що українська боротьба — частина ширшого, глобального процесу деколонізації.

Водночас війна остаточно закріпила її географічну прив'язаність до України.

«Я думаю, що точно в Україні збираюся помирати — чи зараз, чи через двадцять років», — каже вона з тією прямотою, яка характерна для людей, що пережили екзистенційні потрясіння.

Повну історію Алевтини читайте на сайті Свої .

”Генерації.Схід” підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю Агенції розвитку локальних медіа “АБО” і не обов‘язково відображає позицію Європейського союзу.

Полтавські