ВПО: як Кременчук із тимчасового прихистку став справжнім домом

18 жовтня 2025 р. 19:52

18 жовтня 2025 р. 19:52

Історії тих, хто на власному досвіді пережив внутрішню еміграцію.

Минуло вже понад 1 тис. 300 днів з початку повномасштабного вторгнення, та близько 4 тис. 250 днів від початку окупації росією Криму. Сотні тисяч людей на власні очі побачили справжні жахіття «руського миру» та були змушені, захищаючи власне життя, залишати рідні домівки. Хтось виїхав за кордон, інші залишилися на Батьківщині. Серед міст, які прихистили українців з особливо небезпечних територій, опинився й Кременчук. Станом на лютий 2025 року в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб у нашому місті було зареєстровано 31 тис. 82 особи. Це число включає переселенців з 2014 року. Тому ми вирішили поспілкуватися із деякими з них, аби дізнатися з перших вуст, як це – збирати своє життя в одну валізу та рятуватися. Розповідей ми почули багато, утім люди побажали залишитися «поза кадром». Тому у матеріалі немає їхніх світлин та персональних даних.

Людмила, переселенка з Харкова

Війна настигла жінку та її родину 24 лютого 2022 року майже о 5 ранку, коли Харків здригнувся від вибухів по різним куточках міста. Вона, разом з двома доньками, в піжамах вибігли у коридор.

«Було дуже страшно. Ми взагалі не розуміли, що треба робити, як діяти, як захистити себе», - пригадує жінка.

З її слів, разом з сусідами вони за лічені хвилини організували в підвалі під будинком сховище: туди знесли ковдри, ліхтарі, воду, їжу. Людмила пригадує, що як тільки стало спокійніше, родина повернулась додому.

«Ми привели себе в порядок та навіть змогли поснідати. Руки завжди були на телефоні, аби мати змогу володіти будь-якою інформацією. Чоловік був на нічному чергування на роботі, тому ми всі дуже чекали його дзвінка. Дочекались. Найперше, що він сказав, що все - це війна», - ділиться переселенка.

Вже пізніше того ж дня, родина прийняла рішення, що задля безпеки дітей необхідно виїжджати в більш безпечне місце.

«Чому Кременчук? Тут живуть родичі чоловіка, і, так сталося, що вони вже давно кликали в гості. Ой не так хотілося до них приїхати, взагалі не так», - додає Людмила.

Як згадує переселенка, саме вони надали родині тимчасовий прихисток, а пізніше – допомогли із постійним.

«Перший тиждень було страшно, навіть тут. Ніхто й уяви не мав, що може відбуватися, чого чекати. Ми читали телеграм-канали, слухали новини, спілкувалися з людьми, в надії почути якісь добрі новини. Їх не було, а життя треба було продовжувати. Хоча б заради дітей», - підсумовує Людмила.

Зараз для її родини Кременчук став другою домівкою. За її словами, тут є все, аби мати змогу будувати гарне життя для себе та дітей.

«Молодша дитина вже другий рік ходить до школи, старша – працює. Ми відвідуємо культурні заходи, часто гуляємо, займаємося спортом, подорожуємо. Намагаємось насолоджуватися кожним днем, бо коли, як не зараз?», - розповідає жінка.

Не дивлячись на те, що Харків продовжує залишатись небезпечним містом, Людмила не губить надії повернутися до рідного дому.

«Зараз тут, звісно, все налагоджено. Але рідний дім завжди буде рідним домом. За весь час життя тут я була в Харкові декілька разів, і як же за ним сумується. Вірю, що одного разу знову зможу бути в ньому в безпеці», - підсумовує вона.

Ірина, переселенка з Чугуєва (Харківська область)

Життя Ірини та її родини розділилося на «до» та «після» страшної ночі проти 24 лютого 2025 року. Вона, з піврічною донькою на руках, ховалася від страшних звуків у коридорі.

«Було все одно на себе, якщо чесно. Одне бажання – захистити дитину», - пригадує жінка.

На жаль, тільки в середині березня родина Ірини змогла залишити рідне місто та виїхати в безпечне.

«Не було можливості взагалі. Не знали куди, не знали до кого, хоча залишатись вдома було дуже страшно і небезпечно. Спочатку ми доїхали до Сумської області, до родичів, а потім моєму чоловіку запропонували роботу тут. Ніколи до цього не була в Кременчуці, а приїхавши сюди, змогла дійсно почувати себе в безпеці», - ділиться переселенка.

Вона пригадує, як довго не могли знайти хоч якесь житло, бо «на одного доброго містянина, два – недобрих».

«Перший тиждень ми змогли пересидіти у знайомих. Проте весь час шукали окреме житло. Спочатку сильно завищували ціни, хоча це було дуже неправильним. А потім, що здивувало, майже ніхто не хотів брати переселенців, так ще й з маленькою дитиною. Хоча світ не без добрих людей, і вже в травні ми змогли зняти довгострокову квартиру, з гарними умовами і чудовою хазяйкою. Ми й зараз в ньому мешкаємо», - розповідає Ірина.

Тепер її життя майже нічим не відрізняється від довоєнного.

«Дитина має змогу розвиватися та проживати справжнє дитинство. Я займаюся тим, до чого раніше не доходили руки: вдосконалюю свої кулінарні навички, спробувала рукоділля. Це добре демонструє, що життя триває», - підсумовує вона.

За словами переселенки, до рідного міста приїжджає за необхідністю, проте Чугуїв – назавжди в серці.

«Чоловіку доводиться працювати на два міста, тому іноді буваємо вдома. Проте власна безпека та безтурботне дитинство нашої доньки важливіше. Поки ми тут, нам подобається у Кременчуці», - додає Ірина.

Анастасія, переселенка з Донецька

Десятирічна Анастасія, яка навіть не до кінця розуміла серйозність ситуації, вимушена була стискати мамину долоню та їхати в переповненому автобусі в бік Харківської області, більше ніж десятиліття тому.

«На жаль, я одночасно добре пам’ятаю той період, і майже не пригадую деталей. У рідному Донецьку залишатись було не можна, тому ми зібрали все необхідне та приїхали до маминої сестри у передмістя Харкова. Мама казала, що це не надовго. Однак час йшов, а додому ми так і не повернулися. І не повернемося. Нікуди більше повертатися», - ділиться дівчина.

За її словами, життя в Харкові швидко стало спокійним та стабільним, поки 24 лютого 2022 року над домівкою не просвистіла ракета.

«Знову – це була моя єдина думка. І мене одразу перекинуло у спогади, до рідного дому. Тільки цього разу я чітко усвідомлювала все, кожною частинкою свого тіла. Думала, ненавидіти русню сильніше не можна, а виявилось – можна ще й як. Ми жили в тому районі Харкова, з якого сунув цей гній. Ми з мамою два дні сиділи в квартирі, плакали та молились, а потім від вибуху з квартири повилітали вікна прямо з рамою. Того ж дня ми зібрали все необхідне, вночі сіли в машину та поїхали. Як доїхали до Кременчука не пам’ятаю, проте залишились тут, тому що втомились їхати», - ділиться дівчина.

Як пригадує Анастасія, тимчасовий прихисток їм надали в гуртожитку, що організували у Кременчуці одразу після повномасштабного вторгнення.

«Безмежно буду вдячна тим людям, що допомогли нам. Було дуже важко. Ми ходили від однієї гуманітарної допомоги до іншої, жили на одні соціальні виплати. Ми прожили в гуртожитку більше року. Зараз мешкаємо з мамою вдвох в кватирі - ми її знімаємо», - розповідає переселенка.

Дівчина каже, що зараз вона навчається на перекладача, паралельно з цим онлайн викладає для дошкільнят іноземну мову.

«У мене в Кременчуці вже все налагоджено. А додому ні – не хочу. Та й не можу. Де мій дім взагалі?» - під кінець додає Анастасія.

Катерина, переселенка з Пісочина (Харківська область)

Кременчук для Катерини, як для вагітної жінки, став єдиним варіантом. Саме тут вже понад 20 років живуть її батьки.

«Я на шостому місяці, старшій доньці лише 8 років. Стрес та страх заполонили нашу родину. Залишатись вдома було небезпечно, особливо коли ми почули вибух, такий, що аж вуха заклало. Це був березень. Ми запхали все, що змогли в автомобіль та приїхали до моїх батьків», - пригадує жінка.

Як розповідає Катерина, за підтримки батьків вони з родиною змогли швидко адаптуватись до життя в новому місті та продовжувати його з користю для себе та дітей.

Зараз її родина вже повернулась до рідного Пісочина.

«Декретна відпустка закінчилась, потрібно виходити на роботу. Дитина старша навчається в Харківській школі онлайн, я - репетитор з англійської для дітей і дорослих. Проте до Кременчука залюбки приїжджаю, коли є час. Безмежно вдячна цьому місту за прихисток, але дім є дім», - підсумовує жінка.

Ксенія, переселенка з Сєвєродонецьку (Луганська область)

Жінка, разом з 11-річним сином та 4-річною донькою, не хотіли залишати власний дім до останнього.

«Нікуди було їхати, хоча я й розуміла, яка це небезпека для нас усіх. Тільки коли сусідній будинок розтрощило вщент, рішення прийнялось само. Нам допомогли волонтери, привезли до Кременчука», - пригадує Ксенія.

За її словами, якби не підтримка благодійників та небайдужих людей, то нічого не вийшло б.

«Ми жили від виплати до виплати, знімали дуже маленьку квартиру. Проте жили і почувались в безпеці. Це було найголовніше», - додає переселенка.

Своє життя родина вже повністю побудувала тут.

«Син ходить до школи, донька цього року теж пішла. Я пройшла курси перекваліфікації, тепер працюю швачкою. Живемо, якось все складається непогано. Кременчук став моїм новим домом. Сподіваюсь, ним і залишиться!» - підсумовує вона.

Ганна, переселенка з Токмаку (Запорізька область)

Півтора місяця окупації з маленькою дитиною на руках – страшнішого сценарію й годі уявити.

«Усім зрозуміло, яким шляхом нам довелося виїжджати. Нікому і ніколи не побажаю пережити подібні жахіття», - неохоче пригадує жінка.

З її слів, перші 2 роки у статусі внутрішньо переміщеної особи Ганна з родиною провели в Олександрії (Кіровоградська обл.).

«З початку 2024 року ми вирішили перебратися до Кременчука. Тут більше можливостей для нас і для дитини, вона ж повинна була йти до школи», - ділиться переселенка.

Зараз життя Ганни та її родини сповнено спокою та стабільності. Вони придбали автомобіль, подорожують і насолоджуються життям у Кременчуці.

«Немає більше нашого рідного дому. Фізично точно ні, але в думках – постійно. Сумую, і вірю, що одного разу там знову замайорить синьо-жовтий прапор і ми всією родиною знову зможемо відвідати рідний Токмак!» - підсумовує Ганна.

Нагадаємо, у Кременчуці готують нове тимчасове житло для вимушених переселенців .

У Крюкові презентували гуртожиток для переселенців, який зробили із заводського гуртожитку .

Як у Кременчуці облаштовують комфортні умови для вимушених переселенців, показали на всю Україну .

Дарина Убийкінь

Полтавські