Потоки крові і сліз, тоталітарні жорнова і дух свободи: “РЕБЕЛІЯ [1991]” перетворила сцену МПК на битву за Україну

21 жовтня 2025 р. 14:10

21 жовтня 2025 р. 14:10

Вистава, після якої мовчання в залі звучить голосніше за оплески .

Аншлаг у Великій залі Міського палацу культури. Учора до Кременчука завітало творче об’єднання МУР у рамках туру містами України з новою виставою «РЕБЕЛІЯ». Ще в холі МПК впадало в око, що дуже багато молоді. Хлопці й дівчата приходили компаніями, активно спілкувалися. Мерч-зона була оточена з усіх боків, а атмосфера просто кипіла енергією. Хтось купував листівки, хтось — плакати тощо.

Що було відомо про постановника? МУР — це культурний проєкт, який виник у 2022 році й стрімко здобув статус справжнього феномена. Його учасники поставили перед собою мету — максимально дистанціювати українське мистецтво та літературу від впливу російської культури, одночасно популяризуючи тексти українських авторів.

А «РЕБЕЛІЯ [1991]» — нова постановка МУР, що розповідає про день, який наша нація виборола попри все: попри сумніви та шалений спротив. До цього була постановка «Я — романтика» за твором Миколи Хвильового — письменника розстріляного відродження.

Варто відзначити, що слово «ребелія» — застарілий і рідковживаний термін, який означає бунт, повстання та революцію.

Уже з першої сцени спектаклю стало зрозуміло, що кременчуцького глядача цього вечора чекає щось незвичайне. Глядачів одразу занурили у часи радянщини — з усіма її атрибутами: бравурними маршами, доносами, сексотами й іншими «прелєстями» срср-ського життя.

На сцені помирає кривавий диктатор Сталін. Здавалося — ось він, момент, щоб вдихнути на повні груди. Двадцятий з’їзд КПРС, Хрущов… Але то була не демократія, а лише її імітація. Табори звільняли, щоб наповнювати їх новими в’язнями.

У цей період молодий режисер Лесь Танюк створює Клуб творчої молоді. Він об’єднує навколо себе тих, хто вітав пробудження українського духу: Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Івана Драча, Аллу Горську, Миколу Вінграновського, Василя Симоненка, Івана Дзюбу.

Молоді, сповнені ідей, але потрапляють у жорна радянської ідеології.

Доля кожного — неповторна й трагічна. Глядач разом з артистами переживав їхні злети й падіння, висловлення протесту й надії.

Радянська система цього вечора була у білих кольорах із кривавими патьоками. Взагалі, тема крові, розправи, що тягнула за собою радянська система, не відпускала протягом усього спектаклю.

Діти грали у футбол м’ячем, який виявився черепом дитини з отвором від кулі. Так Горська, Симоненко і Стус викрили розстріли в Биківні під Києвом.

«П’ять-шість, по сорок у кожній, кожен день чотири роки» — у цій фразі описано масштаби репресій радянської системи. Протягом п’яти років тіла вивозили вантажівками — 5–6 автівок на день, по 40 тіл… За приблизними підрахунками — це 350 тисяч людей.

Доля «шістдесятників» трагічна: хтось загинув у таборах, хтось зламався, став слухняним системі. Адже це часи, коли «ці стіни мають очі, ці стіни мають вуха». І це тривало десятиріччями.

На сцені з’являються образи Бєлової — партійної функціонерки, що працювала в ідеологічному апараті ЦК КПУ, та Кольчика — секретаря радянської культурної бюрократії.

Минають роки — на політичній арені нові дійові особи. Глядача знову занурюють у події, які сколихнули світ, але які замовчувала партійна верхівка. На сцені — тодішній секретар Компартії України, а згодом перший президент Леонід Кравчук. Згадано аварію на ЧАЕС, демонстрації у Києві під пекучим сонцем.

Далі — часи зародження народного опору, створення Народного Руху. І знову на сцені вже відомі дисиденти, але тепер вони політичні гравці — Іван Драч, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл.

Дискусії, політичні інтриги, боротьба. Гостро показано події кінця 80-х — початку 90-х. Звучить фраза: «Де два українці — там три гетьмани». Приїзд президента США Джорджа Буша-старшого, який підтримував незалежність України, але водночас закликав до мирних реформ.

Поступово приходить розуміння: аби тоді, в 1991 році, усе було інакше — нині теж могло бути інакше.

Майже наприкінці спектаклю Іван Світличний і В’ячеслав Чорновіл йдуть у зал до глядачів — по спинках сидінь, у жовто-блакитних рукавичках. Люди встають, підносять знак «Народного руху України», у залі лунають гасла «Слава Україні!», «Слава нації!».

Сльози. Цього вечора плакали глядачі, плакали актори. Емоції переповнювали, лилися через край.

На завершення — благодійний аукціон. Було всього два лоти, але за них для «Азову» зібрали понад 30 тисяч гривень. Глядачка Анна придбала сценарій «Ребелії» за 17 тисяч, а Богдана — прапор із підписами акторів за таку ж суму. Стартова ціна кожного лота — 1000 гривень.

Спектакль тривав понад дві з половиною години. І це рідкість у наш час — жодної повітряної тривоги. Без сумніву, «РЕБЕЛІЯ [1991]» — це не просто подія кременчуцького культурного життя. Це своєрідний вибух, спонукання до переосмислення, до роздумів над тим, що «наш час настав». І гасло боротися та єднатися у наші буремні часи — як ніколи актуальне.

Майже повна зала молоді є справжнім доказом обізнаності сучасного покоління в справжній українській історії. МУР зробили неможливе — донесли до сердець тих, хто не міг бути живим свідком подій, всю силу та незламність українців.

Ми не забудемо тих, хто боровся за горду та вільну Україну до її незалежності, так і не забудемо тих, хто відстоює її зараз.

Переглянути альбом РЕБЕЛІЯ можна за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=hBIgw6-WVCI

Редакція

Фото редакція

Полтавські