Свідок Голодомору, автор слів шедевру естради «Намалюй мені ніч»: до 100-річчя письменника з Полтавщини Миколи Петренка

07 листопада 2025 р. 17:30

07 листопада 2025 р. 17:30

100 років тому, 6 листопада 1925 року в містечку Лохвиця (нині центр міської територіальної громади Миргородського району Полтавської області) народився Микола Петренко – поет, письменник, драматург, діяч «Просвіти», в’язень гітлерівського концтабору; автор творів про Голодомор, упорядник книги-пісенника про марші УПА; автор слів пісні «Намалюй мені ніч», яка стала шедевром української естради. 100-річчя від дня народження митця за ініціативи Українського інституту національної пам’яті та згідно з Постановою ВР відзначається на державному рівні.

«Сни про окраєць хліба». Пережив Голодомор-геноцид 1933 року

Окрім Миколи, в родині було ще четверо дітей. Першокласником пережив Голодомор-геноцид 1933 року. Згадував: «Стає моторошно, коли згадую ті роки. Найстрашніше - божевільні жінки… Всі випадки дітоїдства пов'язані з материнським божевіллям. Вони вбивали власних дітей… Голод перетворював людей на звірів. Батько був робітником, а не колгоспником, отримував пайку хліба на роботі. Працював електромонтером на Лохвицькій електростанції. Жили ми на околиці міста, все ж не в селі. Тому й вижили…».

Потім кілька років сім’я жила без репресованого батька, засланого комуністичним режимом на «соціалістичні будови п’ятирічки».

Пережите описав у книзі «Сни про окраєць хліба: свідчення самовидця семирічного хлопця, учня 1-го класу СШ №3 містечка Лохвиця на Полтавщині», яка вийшла друком у 2008 році у видавництві «Полтава». Так сталося, що автор-упорядник цієї публікації дотичний до згаданого видавничого проєкту. У часи президентства Віктора Ющенка я очолював Департамент інформаційної діяльності Полтавської облдержадміністрації (серед низки його завдань - і видання та популяризація соціально значущих книг) та Полтавську обласну організацію Народного Руху України (НРУ). Перед одним із засідань Центрального проводу НРУ Богдан Горинь, побратим Миколи Петренка, відомий громадський діяч, політик, мистецтвознавець, колишній політ’язень комуністичних мордовських таборів звернувся з ініціативою: «Олеже, я познайомлю тебе з унікальним митцем, твоїм земляком, уродженцем Лохвиці Миколою Петренком. Він написав книгу-спогад про свої голодоморні дитячі роки. Важливо, щоб ця книга побачила світ саме на Полтавщині і державним коштом. Адже справа пошанування жертв кремлівського геноциду відтепер справа не лише Руху чи громадськості, але й державна» . Тішусь, що книгу Миколи Петренка обласна команда Віктора Ющенка профінансувала коштом обласного бюджету і передала примірники до бібліотечної системи Полтавщини.

У книгу вміщено вірші, новели та оповідання.

З вірша «Голод»:

«Це катастрофа в більшому, в глобалі,

Всесвітній безум прихистку шука…

А згадками карбуються деталі:

Розбиті дзвони, жебруча рука…»

З вірша «Колоски»:

«Моя душа судила, як рубала,

Моя душа судила удову:

Вона півторби колосків украла.

Моя душа піднесла булаву.

І провістила:

-Жінко,так негоже,

Ти согрішили: скільки колосків!..

А жінка тихо вимовила: Боже!...

Що навіть у грім у хмарі занімів.

-Там діти, Боже…Боже, я украла…

Був суд, і присуд, грати і тюрма.

Моя душа у світ, помандрувала,

Моя душа змаліла і німа».

З новели «Голодний комнезамівець»:

«Минулося те, коли Кулажин Дмитрик гонорився та кричав:

-Мій батько комнезамівець, мій батько комнезамівець!

… вже у класі слину ковтає, коли хтось та й розгорне кусник хліба чи перепічку, даних йому до школи, щоб підживився. Злизує слину та підступається, та вмовляє: хочеш покажу, як крихта хліба сама до рота полетить?»…

Як йому й відірують: - іди у комнезам, своєму батькові й показуй!

А в тому комнезамі хіба хоч якийсь кусник угледиш…»

В’язень гітлерівських і трудових сталінських таборів

Друга світова застала хлопця в Черкасах. Тоді він навчався у політосвітньому училищі. Повернувся до Лохвиці. Але ненадовго: гітлерівці вивезли до Німеччини. Поневірявся у таборі Штохбах (філія Бухенвальду при металургійному комбінаті «Купферундмессінгверке»), гарував у цеху лакування дроту. Там почав писати перші вірші, які ширилися по інших гітлерівських таборах, де були українці, і які допомагали не занепасти духом. У неволі провів два з половиною роки, поки наприкінці війни не визволили американські солдати.

У совєтскій росії/СРСР до колишніх в'язнів нацистських концтаборів ставилися насторожено, підозріливо, їхній статус не був простим: могли вважати співробітниками нацистів або такими, що «забруднили» себе співпрацею з ворогом.

Мріяв повернутися до рідного міста Лохвиця, біля мальовничої річки Сула. Земляк Миколи Петренка, теж лохвичанин, член Національної спілки краєзнавців України, дослідник, письменник, автор книг політичної україністики й статей про діячів українського національно-визвольного руху Олександр Панченко у своїй статті «Поет, що пережив Голодомор» цитує оптимістичний фрагмент вірша Миколи Петренка:

«…Ми вийдем з пекла, бурі, грому,

З вогню, із чорної імли,

Ми ще повернемось додому

На берег рідної Сули!..».

Але дорога героя цієї оповіді пролягла ніяк не «на берег рідної сули», а спершу на Донеччину, потім у сибірські простори й Камчатку. Ще кілька років неволі, тепер вже сталінської, комуністичної, на тамтешніх промислах і лісорозробках, у трудових таборах СРСР. Зі спогадів: « Хотів повернутися додому. Але нас повезли до Львова у фільтраційний табір, через який пройшли кілька десятків тисяч вчорашніх остарбайтерів, в’язнів концтаборів. Він розміщувався на території Янівського концтабору, який вміщав 12 тисяч, а людей було в кілька разів більше. Ми там упродовж місяця проходили фільтрацію – мене випитували, чому я виробляв зброю для німецької армії, чому не саботував роботу. Зрештою змусили до так званої трудової армії, яку тоді формували совєти і я потрапив на шахту «Красний октябрь» в місті Єнакієво на Донеччині, незабаром потрапив на Камчатський півострів ще на чотири роки. Тобто ще шість літ після закінчення війни я відбував на цих «роботах». На Камчатці ловив рибу і валив ліс. Документів не віддавали».

Згодом переїхав у Броди на Львівщині, де працювали вчительками дві його сестри. Там закінчив вечірню школу та поїхав вступати до Львова в Український поліграфічний інститут. «Провчився там рік, потім нас перевели до Львівського державного університету, де організували факультет журналістики», - згадує поет. Стипендії не вистачало, тож із другого курсу почав підробляти в газеті.

Автор слів пісні «Намалюй мені ніч», яка стала шедевром української естради, та інших шлягерів

Петренко створив понад двісті віршів, які поклали на музику знакові українські композитори та співаки, в тому числі Ігор Білозор й Микола Колесса та ін.

Серед них особливо популярними були пісні на музику Мирослава Скорика «Карпати»

https://www.youtube.com/watch?v=aNt-AmWlPDo

, «Нічне місто»,

https://www.youtube.com/watch?v=Z97ptpjJmpY

«Ти забудь ті слова».

https://www.youtube.com/watch?v=1pcT6cbhoac

А ще «Рідне місто» (музика Є.Карпенка), «Розбиті ікони» (музика М.Сови), «Лижна» (музика А. Кос-Анатольського). Ліричний вірш на музику Володимира Івасюка «Калина приморожена» теж мав неабияку популярність:

«Це не сльози, не болі,

Не благання дівочі, Не дівочі жалі:

Просто знаю, що маю

Розцвісти серед гаю,

Червоніть на морозі,

А не гіркнуть в теплі».

https://www.youtube.com/watch?v=JkeJsgZBzgI

Проте в історію української естради уродженець Полтавщини Микола Петренко увійшов як автор тексту популярної пісні «Намалюй мені ніч».

https://www.youtube.com/watch?v=5V-py0vP2_E

Написав 1962 року у майстерні скульпторки Теодозії Бриж. Присвятив його художниці Генріетті Левицькій, яка намалювала портрет Петренка. «Усе трапилося перед якоюсь вечіркою. Фана (так називали Теодозію) ще ліпила щось, Генріетта малювала, а я сумував. Фана кинула мені: Чого снуєшся без діла? Краще напиши мені й Гері вірша» , - зі спогадів. Слова показав Мирославу Скорику. Той досить швидко поклав їх на музику.

https://www.youtube.com/watch?v=kRYbubHZXHk

У 1970–х роках до версії Мирослава Скорика звернулась Софія Ротару; пісня звучить у музичному фільмі «Червона рута» 1971 року. У Канаді український композитор Богдан Весоловський написав власний варіант музики. Пісня мала шалену популярність на хвилях українськомовних радіостанцій США і Канади. 2015 року видали у збірці «Намалюй мені ніч—Шедеври української естради». 2022 року львівський гурт Wszystko, окремим напрямком роботи якого є реставрація українського ретро, переспівав «Намалюй мені ніч» у однойменному альбомі.

Про історію шлягеру тут https://www.youtube.com/watch?time_continue=148&v=wiNQ5CfRuik&embeds_referring_euri=https%3A%2F%2Fwww.vezha.org%2Fistoriya-shlyageru-namalyuj-meni-nich-video%2F&source_ve_path=Mjg2NjY

Львівський митець

У 1951 році Микола Петренко закінчив факультет журналістики Львівського університету. Працював у місцевих газетах, кореспондентом «Літературної України», звідки був звільнений за «пропетлюрівські вірші».

Стояв біля витоків Львівського телебачення, той період називав «золотими днями нашого ТБ»: «Тоді на нашому телебаченні був поетичний театр, де розповідали про новинки поезії. Наприклад, ми розповідали про другу книжку Ліни Костенко «Мандрівка серця» - тоді вона ще не була тою Ліною Костенко, яку ми знаємо зараз. А потім зробили ще й телефільм по цій книзі. Пізніше Костенко приїжджала до Львова на суд над В’ячеславом Чорноволом і ми їй показували ту передачу… Драча та Вінграновського ми також знімали у передачах на ЛТБ, коли вони бували у Львові. У театрі Заньковецької Лесь Танюк ставив виставу «Отак загинув Гуска» за п’єсою Миколи Куліша. Вже афіші висять, післязавтра прем’єра, ми на телебаченні робимо анонс – показуємо трохи вистави. Алла Горська, яка оформлювала постановку, показує ескізи декорацій, Лесь Танюк оповідає про п’єсу, а наступного дня її вже заборонили і глядач постановку так і не побачив. Залишилося тільки та програма, яку ми зробили на Львівському телебаченні».

У 1957 році вийшла перша поетична збірка «Дні юності», а у 1963 році у видавництві «Дніпро» вийшла друга поетична збірка «Суворі береги».

У 1976 переслідували за «не такий» вірш «Бранка» - «нагорі» побачили підтекст, мовляв, в образі бранки Петренко бачить Україну, тож автоматично залишився без роботи. «Це закрило для мене багато чого. У мене були готові дві книжки, то вони не вийшли. На щастя, незадовго до того вийшла у мене більша книжка і за цей гонорар я міг скромно протриматися» , - згадував письменник.

Після народження доньки та сина почав писати і для дітей. Першою дитячою книжечкою була «Марічка-невеличка». Ілюстрації до неї підготувала знаменита художниця Софія Караффа-Корбут. Книги для наймолодших читачів, які виходили у видавництвах Львова та Києва: «Світ чекає на тебе», «Чом не ростуть вареники», «Заблуда», «Похід на Чорногору», «Вишиванка від ангела...» та ін.

Добра частина віршів, де був хоча б натяк на тогочасний підневільний статус України, залишилися недрукованими і так «пролежали» майже 30 років до часів відновлення незалежності України. Лише у 1993 року у видавництві «Логос» вийшла друком поетична збірка «Молитва отця Зенона». У 2006 році Микола Петренко став упорядником про марші УПА «Мої повстанські марші від Полтави до Ярослава, від Дніпра по Сян / П. Василенко (Волош. Гетьманець. Полтавець)». Загалом Петренко написав понад 100 поетичних збірок, прози, п’єс, публіцистики, лібрето до музичних вистав.

Серед прозових творів літературознавці виокремлюють книги «Не ступлю на цю землю», «Крутояр», «Злочин у сотенному містечку», «Через 48 довгих років», «Написано на снігу» та «Самозапалення свічі».

Про малу батьківщину Микола Петренко пам’ятав завжди. Олександр Панченко розповідає:

«Все дарував і дарував свої численні книги всім – бібліотекам, газетам, окремим мешканцям нашого славного міста. І що прикметно: майже у кожній із своїх книг він все згадував про місто свого дитинства та ранньої юності понад 700-літню Лохвицю. Міста яке випустило його, випробувавши маленького Миколку, страшним Голодомором 1932-33 років, за віком – хлопчика-горобчика, спочатку у жорстоке воєнне життя під окупантами й повоєнне підсовєцьке лихоліття. У дарчому ж написі на своїй книжці про Лохвицю «Моє містечко над Сулою», яка вийшла у 2014 році у львівському видавництві «Вісім лапок» уродженець Микола Петренко написав мені: «…Олександре і вся Ваша родина! Оце так спішу до рідних берегів, які в моїй душі вічно виднілися». У названій вище книжці є такі вірші:

«На землях, спалених війною,

Щоночі бачилось мені

Моє містечко над Сулою

В моїй дитиній стороні…

На землях, де на диво просто

Сула у далеч протіка, –

Там мудреця камінна постать,

Що все від світу утіка…»

А ще:

«Я думав: там за виднокраєм,

Зустріну землю золоту –

Де солов’я переспіваю

І явора переросту…

… І от спинивсь коло калини,

Що над Сулою розцвіла, –

І в щасті плакав – мов дитина,

Що знову матір віднайшла!..»

Микола Петренко - лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, Юрія Яновського, Маркіяна Шашкевича, Богдана-Нестора Лепкого, Ірини Вільде, Дмитра Нитченка, Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», літературної премії «Благовіст», літературної премії ім. Романа Федоріва, премії журналу «Березіль», переможець міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча Гора», дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев». Був членом Національної спілки письменників України від 1960 р., лауреатом багатьох літературних премій, а у 2011 році йому призначили державну стипендію як видатному діячу культури і мистецтва.

7 грудня 2018 року Президент Петро Порошенко нагородив Миколу Петренка орденом князя Ярослава Мудрого 5 ступеня - за внесок у розвиток національної культури і мистецтва, багаторічну просвітницьку діяльність та з нагоди 150-річчя заснування товариства «Просвіта».

Відійшов у засвіти 10 жовтня в одній із львівських лікарень після перенесеного інфаркту. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Упорядкував Олег Пустовгар, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області.

Полтавські