Не забуті і не самотні: у Кременчуці пройшла акція-нагадування про військовополонених

16 листопада 2025 р. 13:05

16 листопада 2025 р. 13:05

Не можна мовчати!

Сьогодні о 9-й ранку біля Палацу культури «Кредмаш» у Кременчуці зібралися люди, які не можуть мовчати. Хвилиною мовчання учасники вшанували пам’ять українських військових, загиблих під час війни, а також згадали тих, хто досі перебуває у ворожому полоні.

Акція «Не мовчи, полон вбиває» вкотре нагадала місту й усій країні: за колючим дротом залишаються наші Захисники, і кожен день очікування для їхніх родин стає випробуванням, не менш важким, ніж найзапекліший бій.

Організовують такі зустрічі сім’ї військовополонених. Їхня мета проста й водночас надзвичайно складна – привернути увагу до теми, про яку суспільство часто згадує хвилями, тоді як для них це триває щохвилини. Багато з тих, хто нині у неволі, воювали в складі легендарного полку «Азов», інші – бійці різних підрозділів, які зупиняли ворога у найгарячіших точках.

Попри втому, виснаження, сум і розпач, а також незліченні спроби добитися бодай якоїсь інформації, матері, дружини, сестри, діти й побратими продовжують виходити на акції. Вони не дозволяють темі полону зникнути з публічного простору.

Серед учасників акції – Інна. Вона розповідає про свого брата, Юрія, який зник понад рік тому у Донецькій області. Родина оббиває пороги всіх інстанцій – Червоного Хреста, Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу, командування. Поки що відповіді немає. Інна приїжджає на акції з сусіднього Градиська, не пропускає жодної.

«Ми приїжджаємо сюди для того, щоб знайти наших хлопців, щоб мати хоч якусь, хоч маленьку інформацію за наших рідних, які зникли безвісти, які не повертаються...» , - каже Інна.

Не вперше на акцію приходить Ольга, яка вже три роки чекає свого чоловіка Олександра. Сьогодні, каже вона, його день народження – йому виповнюється 30 років. Стоїть тихо, але в її очах, наповнених сльозами, читається непохитна віра.

«3 роки ми нічого про нього не знаємо. Але ми всі дуже віримо і сподіваємось, що він в полоні, що він знайдеться. Його чекають рідні - його тітка, мама, сестра, маленький синочок, який бачив тата всього тиждень... Ми віримо, надіємося, виходимо на акцію і підтримуємо таких же, як і ми» , - ділиться Ольга.

Галина живе в очікуванні свого чоловіка, який безвісти зник під час одного з перших виходів на позиції. Відтоді минули місяці, сповнені тривоги та невідомості. Попри біль і розпач, вона разом з іншими родинами приходить на акції підтримки військовополонених. Кожна неділя стає нагадуванням: їхні близькі не одні, їх пам’ятають і борються за їхнє повернення. Тут вони збираються як одна велика родина, знаходячи силу у спільній надії.

Представники Організацій української молоді "Грім" також кажуть про важливість проведення таких акцій. Ярослав наголошує: «поки хлопці там, ми тут і нам треба розповідати, що вони там сидять і що їх треба повертати всіх до останнього». Назар бере участь в акції вперше і впевнений: ці зустрічі допомагають рідним відчувати, що вони не самі.

Ці історії – лише кілька з тисяч, але саме вони показують те, чого не виміряти жодною статистикою: як тримається людина, коли все навколо хитається. Це віра, яку ніхто не бачить, але вона тримає ці родини на ногах. Це щоденна боротьба за будь-яку звістку, за коротку відповідь, за фразу, яку можна вчепити до серця й прожити з нею ще один день.

Кожна така акція – це не просто зібрання під прапорами. Це нагадування самим собі й усьому місту, що ці люди не здалися. Вони тримають вогонь, який не можна дозволити згаснути, бо він світить тим, хто досі у темряві полону.

Триматися віри – це про те, як ти щодня прокидаєшся з вагою на грудях і все одно йдеш далі. Про очікування, яке стискає серце, але не ламає. Бо кожна найменша новина може стати тією самою, яка поверне людину додому. Кожен сигнал авто, кожен піднятий погляд перехожого дає родинам сили жити ще одну добу з надією.

Це боротьба не лише за повернення тих, хто там. Це боротьба за правду, за людську гідність, за право кожного українця повернутися додому живим.

Нагадаємо, «Це щастя, яке я давно не відчувала за ці довгі два роки»: про полон, допити, наслідки та реабілітацію сина-строковика Євгена Вороника розповідає його мама

"Третій рік полону" - дружина військового наголошує, що серед обмінених з полону військових з "Азовсталі" останні рази не було "Азовців"

"Понад 700 військових, які перебували у гарнізонах Маріуполя, досі в полоні": у Кременчуці пройшла акція з закликом звільнити полонених ЗСУ

Валерія Макряшина

Відео Катерини Майдак

Полтавські