Дотролейбусні часи Кременчука: як карети, тюльбері та брички тримали вулиці старого міста

09 грудня 2025 р. 09:41

09 грудня 2025 р. 09:41

З історії рідного міста.

У наш час, коли на вулицях Кременчука та дорогах країни домінують автомобілі та громадський транспорт, важко уявити, що колись основним способом пересування були кінні екіпажі. Друга половина ХІХ століття запам’яталася різноманіттям візків та карет, якими користувалися містяни: карети, коляски на двох чи трьох конях, фаетони, дрожки, козирки, тюльбері (тільбері), брички та інші ресорні екіпажі, а також вози і сани у зимовий період.

Про це розповідає старша наукова співробітниця Кременчуцького краєзнавчого музею Наталія Музиченко:

"Найбільш розповсюдженим типом міського екіпажу в теплий період року були дрожки або прольотка, сільського – підвода. Взимку колісні екіпажі змінювали на сани. Вироблялись сани з голоблями і дугою – одиночні, парні, трійчасті. Карети взимку ставили на полози. Виготовлення підвід, саней і колимаг – попередниць карети – на теренах нашої країни існувало здавна. Карети з’являються на вітчизняних дорогах на початку XVII ст. і були виключно іноземного виробництва, різних типів: дормез, ландо, фаетон, тільбері. Наприклад, дормез призначався для тривалих поїздок і являв собою по суті невелику кімнату-спальню. Так, карета Катерини Другої під час її подорожі 1787 року на південь, коли вона відвідала і Кременчук, вміщала вітальню на вісім чоловік, невелику бібліотеку, кабінет, картковий столик, а також всі зручності і запряжена була тридцятьма (!) кіньми. Завдяки наявності підвіски карети вирізнялися значною комфортністю під час їзди і користувались попитом у аристократії. Спочатку карети збирали із завезених деталей, а на початок ХІХ ст. на ринок вже постачалися екіпажі вітчизняного виробництва. Над створенням карети та інших екіпажних засобів трудились фахівці різних галузей: столяри, різьбярі, наборщики, ковалі, колісних справ майстри".

За словами Наталії Музиченко, у 20-х роках ХІХ століття серед ремісників, причетних до екіпажного виробництва, зазначалися каретники, ковалі, столяри та колісники. Вони виготовляли дрожки, тарантаси, брички, коляски та карети. Найвідомішими серед них були каретники, чиї вироби користувалися попитом не лише в Кременчуці, а й на ярмарках Полтавської, Харківської та Катеринославської губерній.

"У кінці ХІХ ст. серед каретників у Кременчуці значаться купці: Семен Матвійович Михайлов (Харчова вулиця, власний будинок), Лука Ізотович Тулупов (Костянтинівська вулиця, власний будинок), Іван Петрович Таль (Петропавлівська вулиця, власний будинок), Адольф Іванович Таль (Харчова вулиця, буд. Єни). Цеховим старшиною каретників був міщанин Василь Максимович Павлов, а його заступниками – Якуб Львович Якобсфельд та Іван Петрович Ковальов. Проживав у місті також каретний майстер німецького походження на прізвище Таль. Родина Таль вперше згадується у метричних записах кременчуцької лютеранської кірхи 19 лютого 1878 року. Каретний майстер Йоганн Таль і його дружина Регіна, уроджена Штробель, 10 грудня цього ж року записані свідками хрещення Регіни Марі – доньки столяра Петера Таль. Серед свідків хрещення вказаний також колісний майстер Роберт Розенфельд. Вірогідно, екіпажний заклад Йоганна Таль в Кременчуці з’явився у 1870-і роки. Його син Адольф мав власний екіпажний заклад, де на 1909 рік працювало 25 робітників", – розповіла Наталія Музиченко.

Завдяки небайдужим кременчужанам, як-от Санькову Станіславу, фірмова накладка цього підприємства потрапила до Кременчуцького краєзнавчого музею.

На картинах та поштових картках того часу можна побачити, якими були транспортні засоби міста. Наприклад, на полотні Є.Ф. Крендовського «Площа провінційного міста» відтворена площа Крюкова 1860-х років із однокінними дрожками та підводами. На поштівці «Кременчугъ. №1. Кіевская ул. и Государственный банкъ» зафіксовані одно- і двокінні екіпажі, що очікують пасажирів.

Багаті кременчужани тримали власні екіпажі для свят та повсякденного користування. Так, Карл Іванович Бер мав конюшні на вул. Херсонській, які обслуговував кучер Іван Дзюба. Родини Зейпт та Олександр Диздирєв мали різноманітні карети, фаетони, сани та інші екіпажі.

З початку ХХ століття, з появою велосипедів, мототехніки та автомобілів, кінні екіпажі поступово втрачали своє провідне місце, залишивши по собі лише історичну пам’ять та музейні експонати.

Стаття була надрукована в Матеріалах першої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Музейний простір: Природа. Історія. Культура», м. Чернівці, березень 2025 р.

Полтавські