«Ми віримо, що він живий»: у Кременчуці відбулася акція на підтримку військовополонених і зниклих безвісти захисників

13 грудня 2025 р. 13:11

13 грудня 2025 р. 13:11

«Не можна мовчати!»

Сьогодні, 13 грудня, у Кременчуці, родини військовополонених та зниклих безвісти захисників вперше зібралися на новому місці — біля Палацу культури «Нафтохімік» на проспекті Лесі Українки. Ті, для кого тиша — це біль, а чекання — щоденна боротьба, знову об’єдналися в акції «Не мовчи, полон вбиває».

За холодними стінами ворожого полону залишаються наші Герої. Вони тримали небо над Україною, а тепер їхні рідні тримають віру — за них, за життя, за повернення додому.

О 9-й годині ранку акція розпочалася з хвилини мовчання — вшанували тих, хто вже ніколи не повернеться. Пролунав Гімн України. І в цій тиші, наповненій сльозами, було чути головне: ми чекаємо і не здаємося.

Павлина з Кременчука вперше прийшла на акцію — вже кілька місяців її родина живе у невизначеності. Її колишній чоловік, батько їхнього сина — Антон, позивний «Сахарок», зник безвісти у жовтні цього року на Покровському напрямку. Дівчина зізнається, вони підтримували добрі стосунки навіть після розлучення, і тепер вся сім'я чекає на його повернення: і син, який щиро сумує за батьком, і його мати, яка також з надією чекає.

За словами Павлини, Антон має звання молодшого сержанта і воює з 2015 року, ще з часів АТО, добровільно захищаючи Україну. Востаннє він виходив на позицію наприкінці літа, а звістка про його зникнення надійшла у жовтні. Ці місяці стали для родини випробуванням терпіння та надії. Попри сум і страх, вони намагаються зберігати спокій.

«Ми його чекаємо додому, дуже болить. Всі чекаємо, дитина чекає, мати чекає, чекаємо його додому. І віра є, що він живий і з ним усе добре. Він воював з 2015 року, коли ще АТО було, і всі ці роки він воював. Сам добровольцем пішов захищати неньку Україну, нас, щоб ми жили, дитина…

У серпні, 29 числа, він пішов на позицію, і 17 жовтня нам сказали, що він безвісти зник. Три місяці, як він безвісти зниклий... », — розповідає Павлина.

Вона додає, що перед останнім від’їздом Антон казав, що їде на позицію і, можливо, не повернеться. Родина наполегливо заперечувала, наголошуючи, що чекатиме його вдома — і мати, і Павлина з сином і всі його близькі та родичі. З вірою в серці вони продовжують сподіватися на його повернення і в те, що з ним усе гаразд.

Поруч із Павлиною стоїть Надія, яка чекає на свого чоловіка — старшого сержанта Олександра, позивний «Ампер», який зник на Покровському напрямку близько року тому. У цивільному житті він працював телемайстром — ставив супутникові антени, працював із технікою, а згодом добровільно пішов захищати Україну.

Попри поранення та контузії, він не залишався осторонь. Родина, хоч і хвилювалася, підтримала його рішення, а після його зникнення продовжує тримати надію, що він обов’язково повернеться додому.

«Він пішов на завдання, і в той же день рація перестала працювати, а місце, куди його відправили, вже було окуповане. Більше нічого не повідомляють: ні речей, ні документів мені не надсилають...», — розповідає Надія, чия віра не згасла.

Ще одна мати, шукає свого сина Євгена, який зник 12 серпня 2024 року на Покровському напрямку, у селі Желанне. Відтоді він вважається зниклим безвісти. Євген пішов добровольцем і прослужив близько пів року. До служби він приїхав із Польщі, де навчався і працював.

Жінка розповідає, що їй вдалося знайти відео на російському сайті, де син із побратимом зі зв’язаними руками. Проте, наші структури цього не підтверджують, але мати вірить, що він живий.

Сьогодні до акції приєдналася ще одна родина. Ольга разом із донькою чекають на звістку про чоловіка і батька, Миколу, зв'язок із яким обірвався у серпні цього року.  На фронт чоловік він пішов ще у 2022 році, добровольцем.

Останній дзвінок від нього був 2 серпня. Він подзвонив з іншого номера і сказав Ользі лише: «Кохана, я сьогодні виходжу на бойове завдання». Після цього зв’язку не було. 13 серпня у ТЦК жінку сповістили, що її чоловік вважається зниклим безвісти з 11 серпня.

Попри сум і тривогу, Ольга разом із донькою зберігають надію і віру, що чоловік обов’язково повернеться додому, і сьогодні вони стояли серед учасників акції, підтримуючи всіх, хто чекає на своїх рідних.

Ці історії — лише кілька прикладів із тисяч, що щодня розгортаються в серцях українських родин. Вони свідчать про незламність духу: матерів, сестер, дружин і дітей, які вірять і не здаються, навіть коли час тягнеться довго, а надія здається втраченою.

Вибір залишитися у боротьбі за своїх — це не просто акт стійкості, а велике випробування для кожного. Вони знають, що кожен день може стати вирішальним, і розуміють: якщо не говорити, не піднімати голос, рідні можуть залишитися забутими.

Тому ці акції — більше, ніж просто вуличні зібрання; це голос, що лунає крізь байдужість і апатію, нагадуючи, що вони не забуті, що їх чекають, і що є люди, готові боротися за їхнє повернення, навіть коли світ мовчить.

Нагадаємо, «Це щастя, яке я давно не відчувала за ці довгі два роки»: про полон, допити, наслідки та реабілітацію сина-строковика Євгена Вороника розповідає його мама

"Третій рік полону" - дружина військового наголошує, що серед обмінених з полону військових з "Азовсталі" останні рази не було "Азовців"

"Понад 700 військових, які перебували у гарнізонах Маріуполя, досі в полоні": у Кременчуці пройшла акція з закликом звільнити полонених ЗСУ

Валерія Макряшина

Фото авторки

Полтавські