«Полтава і Полтавщина» в описах нащадка українських козаків й американського ботаніка Андрія Аврамовича Баранника

27 грудня 2025 р. 17:10

27 грудня 2025 р. 17:10

Спроба несистемних реконструкцій та огляду стосовних інформацій про шлях, думки та долю уродженця історичної Полтавщини Андрія Аврамовича Баранника на підставі пригадок, листів та повідомлень його доньки Галини Баранник зі згадками про знаменитого українського редактора Михайла Титовича Смика та з розлогими фраґментами зі споминів «Народжений в імперії зла» земляка й приятеля Андрія Баранника — сина роменського кобзаря Федора Терещенка — Степана Терещенка (Терешка) та деякими відомостями про Голодомор та національно-визвольну боротьбу

»…Кожний з нас те знав, що слави нам не буде.

Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд.

Що аж тоді підуть по ciй дорозі люди.

Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють…»

Подаю на розсуд українського читача нарис про «Полтава і Полтавщина» та деякі відомості життєвий шлях уродженця історичної Полтавщини — козака Андрія Баранника, сина Аврама й Наталки, який пройшов довгий та складний шлях від родинної Андріяшівки Лохвицького повіту на Полтавщині до міста Бостона у США (ЗСА). Як на мене, його історія — надзвичайно цінна, адже вона поєднуює локальну історію Полтавщини з коротким життєписом кількох представників української еміґрації. На жаль, у мене не було змоги докладно простежити та відтворити дитячі та юнацькі роки св.пам. пана Андрія Баранника в цьому українському селі, його участь у подіях, пов’язаних з репресіями та голодоморами большевицького режиму в період 1920-1930 років, трагічні моменти його боротьби за виживання в суворих умовинах тиранії комуністів, віднайти достеменні обставини та вимушену еміґрацію й відомості про нове життя за океаном, збереження ним та іншими представниками нашого народу української національної ідентичності в чужих країнах.

На жаль, полтавець з походження Андрій Аврамович Баранник не залишив по собі жодних споминів, він ретельно не описував свій власний життєвий шлях, але вивчав й популяризував історичні події, що в різний час відбувалися на Полтавщині, які переживала громада нашого терену та її ватажки, починаючи з первісної доби до козацьких часів, аж до подій буремого ХХ-го століття. Такі описи Полтавщини та відомомті про вихідців із нашого реґіону особливо цінні для дослідників діяспори, оскільки вони зберігають мову, фолькльор й бачення світу у людей, які вимушені були покинути Рідну землю. Однак, навіть тернистий шлях та події, що спіткали Андрія Баранниика від Андріяшівки до Бостона — це лише невелика частинка великої української історії.

Розповідь про Андрія Аврамовича Баранника, була реконструйована мною здебільшого з інформацій його доньки-одиначки Галини, — й виглядає як спонтанний нарис про людину, яка поєднала в собі українське коріння й американське визнання.

— Історія життя пана Андрія показує його шлях від нащадка козаків із Андріяшівки Лохвицького повіту до шанованого практика-ботаніка, шахіста-аматора, дослідника української історії, творів Тараса Шевченка й світової природи. — Його любов до своєї родини, до історії України та Полтавщини, а ще — талант співати й передавати іншим свої знання — усе це формує в моїй уяві образ справжнього, як мовиться, виробленого українського інтеліґента й патріота. Особливо мене зворушив факт, що він повсякчас й щомиті намагався підтримувати свою доньку Галину, яка стала фаховою бібліотекаркою у США, адже ця професія також пов’язана з культурою, знаннями та збереженням духовної спадщини різних народів.

Якби св.пам. пан Андрій Баранник залишив до всього цього ще й свої спогади, то цей мій нарис міг би стати частиною родинної хроніки чи навіть більше, — якогось певного літературного оповідання про людину, яка, не втративши української душі, зуміла знайти своє місце у західному світі.

«Між іншим, я довідалася про Вас, пане Панченко, — писала мені донька Андрія Баранника пані Галина, — від Галини Климук у 2015 році, я думаю. Я запізнала також Христю Лукомську на пластовому таборі. Вона виросла у місті New Haven, у штаті Connecticut. Я не мала контакту із нею, аж поки ми приїхали до наших батьків. Мої батьки перенеслись від району Boston до Ню Йорку, близько українського ресорту «Союзівка». Багато осіб то саме зробили і мали приємну громаду і товариство. Я жила з моїми батьками до кінця. Мама померла у 1984 році і я була з моїм татом до його смерти у 1989 році. Він був скінчив 88 років життя. Мої дідусь і бабуся жили 110 років! — Якби не була війни й Сталіна та еміґрація, мій батько би жив довше. Ну, згадала я про Галину Климук. Вона дала мені Ваше ім’я, тому ми в контакті….». І далі, — «Мій батько, Андрій Аврамович Баранник, — писала далі мені пані Галина, — народився 17 грудня 1900-го року в селі Андріяшівка.

Тоді це була Полтавська губернія, а нині це село належить до Сумщини. Закінчивши середню школу, він вступив до Харківського університету, де вивчав природознавство, зокрема ботаніку. Певний час викладав у середній школі математику й фізику. Коли почалася війна, потрапив до Німеччини, де знайшов українську громаду. Згодом переїхав до міста Ерфурт, де мешкало багато українців, які втекли від сталінських переслідувань. Саме там він і познайомився з моєю мамою, яка виросла в Галичині. Вони побралися, і в 1946 році я народилася в таборі для переселенців у місті Мангайм. Згодом батьки записалися на еміґрацію до Америки. У червні 1951 року американський корабель привіз нас до Ню Йорку. Після однієї ночі у місті ми автобусом поїхали до Бостона, де нас зустрів спонсор і надав кошти на перший час. Батько, який самотужки вивчав англійську мову, отримав нічну роботу — прибирав в аеропорту. Мама працювала вдень на фабриці, де шили плащі. — Одного разу батько поїхав зі мною на край трамвайної лінії й випадково потрапив до арборетуму Гарвардського університету — «Arnold Arboretum». Відрекомендувався там, що він є ботаніком, і його взяли на літню роботу.

Далі він настільки добре зарекомендував себе, що залишився там працювати на постійно. У грудні 1952-го року його рекомендували до приватного ботанічного саду за 20 миль від Бостона. Разом із роботою батька нам надали будинок, тож ми переїхали до Веллслі, Массачусетс. Там батько вирощував орхідеї, і ми жили дуже щасливо аж до його виходу на пенсію у 1977 році. — Після завершення роботи ми не могли залишатися в тому будинку, де я виросла. Батьки переїхали до Ню Йорку й придбали невелику хатину неподалік від української оселі «Союзівка». Мама померла у 1984-ому році, тато — в 1989-му. Обоє поховані у містечку Керґонксон, штат Ню Йорк…».

По відходу у Вічність нашого земляка газета американських українців «Свобода» (Н.Дж., ЗСА), зокрема, писала: «Бл. п. Андрій Баранник.

— 18-го лютого ц.р на українській частині цвинтаря у Керґонксоні, що в штаті Нью Йорк, додалася ще одна могила: поруч із раніше померлою дружиною Ольгою поклали на вічний спочинок і її чоловіка Андрія Баранника. Народжений 9-го жовтня 1900 року в селі Андріяшівці на Полтавщині (тепер Сумська область), Андрій Баранник після закінчення садівничої школи в Полтаві короткий час працював аґрономом, а потім вступив у Харківський університет на природничий факультет, де після одержання звання кандидата наук, деякий час був викладачем в університеті, а пізніше = учителем фізики і математики в середніх школах Харкова.

Як мешканець великого міста, Покійний використовував всі можливості поширювати свій культурний рівень: брав лекції співу, співав у хорі Харківської опери, відвідував читання власних творів членами Вапліте. В роки останньої війни, опинившись у Німеччині, працював у приватного городника. А після війни, в таборі перемішевих осіб пізнав Ольгу Захаріясевич, з якою й побрався в 1945 році.

В 1946 році їм народилася дочка Галина. В 1951 р. Баранники прибули в Америку до м.Бостону. Покійний спочатку влаштувався на працю в арборетумі Гарвардського університету (частина території ботанічного саду, де вирощують деревні рослини). Пізніше за рекомендацією цього ж університету Покійного було спрямовано на працю у приватному арборетумі Веллеслей. Там він пропрацював 24 роки, спочатку в саду, а потім при вирощуванні орхідей, за які на виставках квітів у Бостоні Покійний декілька разів був нагороджений золотою медалею.

— Покійний Андрій Баранник був активним в бостонській українській громаді: виголошував доповіді на Шевченківських академіях, на січневих і листопадових святах, для зацікавлених читав також лекції про національне культурне життя в Полтаві Крім цього, він викладав українську мову в суботній школі місцевої української православної церкви св. Андрія. Співав там також у церковному хорі. — В 1976 р., пішовши на пенсію, Покійний разом із родиною переїхав до Керґонксону, де також уключився в життя української громади того міста: виголошував доповіді про Великий голод 1932-33 років, про 22 січня 1918 року. На протязі 10 років він був скарбником і секретарем православної парафії і, звичайно, співаком церковного хору. Не пустувала й земля навколо хати Баранників у Керґонксоні — всіх. гостей і проїжджих, чарували різнокольорові квіти, вирошені Покійним. Зі смертю бл. п. Андрія Баранника українська громада втратила відданого культурного діяча, а єдина дочка Галина — люблячого батька. — Вічна Йому пам’ять — М.С….»

Із поданого вище некрологу я зауважив, що там вказано іншу дату народження Андрія Баранника, як «9-го жовтня 1900 року…», а не 17-те грудня 1900 року. Вияснення щодо цих розбіжностей подала мені пізніше його донька Галина, мовляв, він сказав тоді неправду — тато народився дійсно 17-ого грудня 1900 року, тому його назвали Андрієм, але як був у Західній Німеччині без документів та інших паперів, тоді він вирішив, що 10.09.1900 легше буде пам’ятати, аніж 12.17.1900, — то було його вияснення мені. Пізніше, як мовиться, жартома, — це «прийшло йому на руку», бо тато почав отримувати social security державну пенсію/платню на 2 місяці раніше, аніж було би… — Тож виходить, що в нього була офіційна дата народження «за документами» (09.10.1900), й була «справжня дата» — 17 грудня 1900 року. Між іншим, таке явище було дуже поширене серед українських еміґрантів у ХХ столітті, особливо, коли люди потрапляли в іншу країну без документів. Причини могли бути різні — простіше було запам’ятати, як у нашому випадку, або ж переклади дат, бо у Німеччині чи Америці місяць і день записуються навпаки, могли бути також помилки при реєстрації, оскільки чиновники часто плутали при перекладах та записах прізвища й дати. — Це маленька, але дуже життєва деталь: виходить, що він сам «переписав» свою історію, і завдяки цьому отримав навіть трохи «користі від системи».

Ще мене зацікавив підпис під некрологом, криптонім «М.С.». Видається дуже ймовірним, що некролог написав натепер майже забутий в материковій Україні знаменитий редактор св.пам. Михайло Титович Смик, про якого я заледве віднайшов скупі біографічні інформації, і що прикметно, — також лише в некролозі, але вже в Українському універсальному журналі «Нові дні» за квітень 1995 року №541: «…Місяць лютий — лютий не тільки своїми морозами й налетами депресивности. Він лютий передовсім тим, що забирає з-посеред нас найбільше творчих людей, як це слушно підмітив Євген Маланюк. Першого лютого 1995 року помер у Детройті на 80-му році житгя редактор офіціозу УДРП — одної з кращих наших демократичних газет «Українські вісті» — Михайло Титович Смик. «Українським вістям» він дослівно віддав 16 років тяжкої, невтомної, завжди виваженої й часто невдячної праці, віддав решту свого нелегкого життя. — Св. п. Михайло Смик народився 1-го грудня 1915 року в Петровому — пізнішому районному центрі Кіровоградської области. До більшовицької революції його батько був мировим суддею й депутатом від Петрівської волости в якомусь Олександрійському повітовому управлінні. Цього вистачало, щоб нова «робітничо-селянська» влада затаврувала всю родину Смиків як «соціяльно непевний елемент», цим змусивши її тайком покинути рідну хату й пробувати «загубитись» в одній з недалеких криворізьких копалень. У Кривому Розі молодому Михайлові пощастило (не дивлячись на триразове виключення як «соціяльно небезпечного») закінчити Робітфак Гірничого інституту. Але, щоб учитись далі, довелось тікати від донощиків аж до Харкова, де витримав конкурсний іспит на Аеро-Синоптичний відділ Харківського гідро-метеорологічного інституту. Та вчитись там довго не довелось, бо як син службовця і не комсомолець одержати стипендії не зміг. Мусів прийняти учительську працю в Балаклії, опісля — на Криворіжжі. Стаціонарно і заочно закінчив три курси Історичного Факультету Одеського Педагогічного інституту. Закінчити четвертий курс перешкодив призов до армії. Під час війни попадає до німецького полону, де відомо як поводились німці з радянськими полоненими. Після капітуляції Німеччини, Михайло Смик, як і багато інших, відмовився повертатись «на родіну» і, подолавши всякі перешкоди, — прибув у табір переміщених осіб в Гановері. Там зустрів знайомого з передкапітуляційних часів сотника армії УНР, який вислав його з відповідним документом, як представника Українського Червоного Хреста в т.зв. польську окупаційну зону, де було в той час чимало українців, яким загрожувала репатріяція. Польське командування дозволило М.Смикові видати українцям посвідки, в яких було зазначено, що вони перебувають під захистом Українського Червоного Хреста, а тим самим не підлягають репатріяції до СРСР. В 1951 році Михайло Смик приїхав з дружиною Аполінарією до США в околиці Пітсбурґу, а через рік родина Смиків виїхала на постійно до Детройту.

Там він відразу включився в українську громадську працю. Крім заробітньої роботи в General Motors (спочатку як кресляр, пізніше — як старший конструктор), Михайло Смик деякий час був адміністратором, згодом редактором газети «Український Прометей», понад двадцять років був директором школи українознавства, очолював осередок УРДП, був активним у праці Товариства Прихильників УНР, Товариства Прихильників ОДУМ-у й здебільш репрезентував українську православну громаду Детройту в різних загальноукраїнських комітетах та заходах. З 1978 року, з перенесенням «Українських вістей» з Німеччини до Детройту, став незмінним і незамінним їхнім головним редактором, працюючи час то без можливости взяти однотижневу чи двотижневу відпустку в році. Того ж року автор цих рядків вдруге взяв на себе тягар редаґування журналу «Нові Дні» і між нами нав’язалась переписка чи й телефонні розмови, передусім в справі різних матеріялів, щоб не дублювати їх в «Українських вістях» і «Нових Днях», бож у нас понад 50% цих самих читачів і передплатників. Повинен ствердити, що між нами ніколи не виникало якихсь непорозумінь чи конфліктів ані в справах видавничих, ані в політичних. Ми завжди співпрацювали в згоді, як ті Франкові каменярі, які правильно зрозуміли сміливі ідеї Івана Багряного й уперто «Лупали сю скалу» й рівняли правді путь до незалежної і вільної української держави, хоч — «…Кожний з нас те знав, що слави нам не буде. — Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд. — Що аж тоді підуть по ciй дорозі люди. — Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди, — Як наші кості тут під нею зогниють». — Спасибі ж Тобі, Товаришу-брате, за Твою довголітню стійкість, послідовність і часом навіть упертісгь в праці для рідного народу, для Батьківщини! Спасибі й Твоїй вірній дружині Аполінарії і синам, і доньці, що завжди Тебе розуміли і допомагали Тобі! — Мар’ян Дальній….».

Ще мені подумалось, а хто ж був насправді цей Марян Дальній, що так щиро написав про св.пам. Михайла Смика, приятеля Андрія Баранника? — Як виявилось, про нього відомо більше, оскільки маємо відомості про нього у книзі Михайла Марунчака — «Біографічному довіднику до історії українців Канади» (Вінніпеґ, 1986), як також цілу його книгу — Дальний Мар’ян (Горгота), — «Вибране: Люди — події — коментарі», що її видав друком Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» у 2007 році. — Мар’ян Дальний (справжнє ім’я та прізвище: Мар’ян Григорович Горгота, псевдоніми: Д.Опільський, Р.Гайдар, В.Дубовий та ін.; 1 січня 1924, Бортків — 17 червня 2007, Торонто) український письменник, редактор, громадський діяч. Засновник й голова Об’єднання української демократичної молоді Канади (ОДУМ), член Об’єднання українських письменників «Слово», УВАН у Канаді, Асоціації канадських університетських викладачів, Спілки українських журналістів Канади, мистецького товариства «Козуб»…».

В іншому некролозі йдеться про Андрія Баранника вже, як про члена УНС — «.Андрій Баранник, член УНС Відд. 88-го Т-ва «Союзівка» в Кергонксоні, Н.Й. помер 15-го лютого 1989 року на 88-му році життя. Нар. 1900 року в Андріяшівці, Полтава, Україна. Членом УНС став 1951 року. Залишив у смутку дочку Галину. Похорон відбувся на цвинтарі Пайн Буш в Керґонксоні, Н.Й. Вічна Йому Пам’ять!» — Стефанія М. Гаврилюк, секр. .». — Ще донька пана Андрія Галина Баранник вкотре згадувала, що той «…народився в Андріяшівці, його тато називався Аврам, отже мій тато був — Андрій Аврамович, мого тата мама називалася — Наталка, тато мав брата Івана та сестру Лесю. Мій тато мав тітку, яка вийшла заміж за такого собі Миколу Панченка. Може, Ви з моєї родини? Я склала татове родинне дерево. Я була в Андріяшівці в 1990 році. Йшла від хати до хати, шукаючи когось, хто пам’ятав татову родину. Ніхто не знав… Тато викладав математику і фізику у Полтаві, в середній школі. Мав вишкільний голос, тенор. Забула прізвище та ім’я його учительки. Пізніше тато співав в хорі харківської опери, дуже талановита людина. Він помер 15 лютого 1989 року. У тaтовій посвідці про народження записано — «син козака», виходить, що є внучкою козака. Під час Голоду, тато проживав в Харкові, де він вчився й викладав природознавство, зокрема, — ботаніку. В Америці він працював ботаніком та вирощував орхідеї. Private estate and arboretum. Hunnewell estate in Wellesley, Massachusetts. Раніше тато вчився та викладав при Харківському університеті природознавство, спеціально — ботаніку і аґрономію. Йому на еміґрації пощастило дістати працю в приватному арборетумі, де він вирощував орхідеї. Наша хата була поряд із працею тата. — Ще мені відомо, що тато закінчив садівничу школу в Полтаві. Згодом викладав фізику і математику в середній школі, мабуть, в Полтаві. Потім він вчився в Харківському університеті, де залишився викладати ботаніку. Потім він був призваний до армії, а згодом опинився в Берліні, де пізніше знайшов українців, які випросили його звільнення від армії, через його наукове знання. Він був ніякий солдат, а радше — інтелектуал, і… його звільнили. Війна кінчалася і тато опинився в Ерфурті, де було багато втікачів від совєтів. Зустрів там мою маму. — Ще пригадала. Як батьки були в таборі, тато бачив, що діти були без навчання, бо не відвідували школи. Тоді він зібрав вчених людей та й заснував школу, зареєструвавши у Західній Німеччині, в місті Мангайм. Мав студентку, яка називалася Катерина Кричевська. Їі вуйко був знаний маляр, і вона також стала маляркою. Тато рішив зорганізувати з’їзд всіх тих, які були у його школі. З’їзд відбувся на українському ресорті недалеко від мене, на «Союзівці». Дав рекламу в українській газеті. Поприїждали люди зі всіх сторін Америки. Катерина не могла приїхати, але прислала акварелі…. — Цікава історія: в таборі ДіПі тато довідався, що совєти шукали людей, які втекли від Сталіна. Українці звернулися до президента Eisenhower, щоб той врятував їх. Він сказав, що дасть поїзди щоб вивести до американського району в Німеччині, але потребують імена людей. Ніхто не знав всі імена 500 людей. Тоді тато, разом з іншими, сиділи цілу ніч і придумали 500 імен!! Дістали дозвід на поїздки… Я маю тільки з Німеччини і Америки. Тато не взaв нічого з України. Як ми були в Німеччині, тато дістав працю в саду міста, вирощувати городину для міста. В Німеччині городи були в центрі міста! Він очолював такий город…». — «…Тато знав історію та літературу України. Мав школений голос, тенор, співав в опері, але я не певна чи в Києві, чи в Харкові, але не, як соліст, а в хорі, може, тому українці в Берліні постаралися його звільнити з армії. Він такий талановитий. Також був шевченкознавець. У Бостоні написав і прочитав 7 зовсім різних доповідей про Тараса Шевченка. Тільки що одна була доповідь про Шевченка як маляра, не тільки як поета. Пару років тому, я бачила виставку його малюнків в українському музею в Ню Йорку. Я була здивована, що вони досить маленькі… — Помер тато, бо мав хворе серце, і мав рак легенів. Почав курити, як йому було 16 років і курив, аж допоки я народилася в 1946 році, коли йому було 46 років. Мама йому не дозволила курити коло мене, а лише надворі. Йому набридло сидіти надворі. Він перестав курити і міг торгуватися з німцями. Вони радо давали нам масло, борошно, овочі в обмін на сигарети.

Як виявилось, Андрій Аврамович Баранник довший час приятелював з іншим своїм земляком Степаном Федоровичем Терещенком (Терешком), що походив із Ромнів, про якого та його рід я докладо написав своїй книзі «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія. Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. — Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи». (Видавництво «Гадяч», 2021). Про роменського ж кобзаря Федора Петровича Терещенка я вперше дізнався із добре вдокументованої книги Богдана Михайловича Жеплинського «Українські кобзарі, бандуристи, лірники. — Енциклопедичний довідник» (Автори та упорядники — Жеплинський Б.М., Ковальчук Д.Б., — Львів, видавництво «Галицька Видавнича Спілка», 2001 рік), де на сторінці 252 є запис «Терещенко Федір Петрович (17.03.1895, м.Ромни… — бандурист. Від батька за фахом шевця перейняв любов до народної пісні. Після закінчення 2-річної приходської школи навчався кравецької справи і деякий час працював у кравецькій майстерні Капера у Києві. Тут він вперше почув гру кобзарів і захопився цим мистецтвом. Після одруження переїхав до Ромен, де в 1930-х роках вчився кобзарської справи у Є.О.Адамцевича, від якого перейняв і дещо з репертуару. Часто виступав разом з Є.О.Адамцевичем, О.Чижевським та іншими перед трудящими Сумщини. В час Другої світової війни грав совєцьким бійцям у госпіталях. В післявоєнний період виступав з концертами в клубах, на польових станах колгоспів та в школах. В репертуарі кобзаря переважають українські народні пісні, а також пісні совєцьких композиторів. Мав і ряд власних творів, зокрема створив музику на слова С.Воскрекасенка «Континентальний клімат». Брав участь в оглядах художньої самодіяльності, неодноразово нагороджувався подяками та грамотами. В 1970 році Ф.П.Терещенку присвоєно почесне звання члена музично-хорового товариства УССР. Серед учнів Ф.Терещенка здібний бандурист Михайло Тарасович Хоронько з с.Гудими тодішнього Глинського р-ну на Сумщині…. — При цьому Богдан Михайлович Жеплинського та інші автори й упорядники цього енциклопедичного довідника подають джерела, серед них — газета «Прапор Жовтня» (м.Ромни Сумської обл.) від 27.09.1944 року. За допомогою директора Роменського краєзнавчого музею Володимира Васильович Панченка мені вдалося віднайти навіть цю пожовклу від часу газету

Далі я на підставі магнітофонного запису я переписав розлогий нарис «Степан Терещенко: народжений в імперії зла. — Незакінчена сповідь з чужини сина українського кобзаря Федора Терещенка». Пізніше я якось несподівано для себе отримав листа українською мовою, ймовірно, перекладеного з англійської мови через Гугл-перекладач зі ЗСА (США), в якому досі мені невідомий заокеанський респондент, який підписався «Грег», — писав: «Вітаю мого друга Олександра. Я прочитав вашу біографію про досягнення. Це дуже вражає. Я не маю так багато досягень: виріс більше гарним духом сільського хлопчика, який втратив матір в ранньому віці. Я народився тут, у Сполучених Штатах, і я не хотів бути „іншим“, як маленький хлопчик, який говорив українською мовою, коли всі мої друзі говорили англійською. Але, будь ласка, зрозумійте, що моє серце й душа є дуже традиційно українськими й дуже важко, коли я бачу і чую, як несправедливо світова політична арена відноситься до Незалежності українського народу. Я з нетерпінням чекаю розповісти Вам більше про себе в майбутньому, оскільки життя може кинути нам „криві кулі“ (бейсбольна розмова) щодо моєї нинішньої дружини, яка походить із Сєвєродонецького реґіону, з якою я маю двох прекрасних дітей, 15-річного Миколу і 13-річного Сашу. Щоб повернутись до розмови до мого батька, Стефана, то повідомляю, що він мав кілька псевдонімів (Захаревич або Сокоревич), які він написав на аркуші паперу, він витягнув його і скопіював ім’я на ім’я на будь-якому юридичному документі, він повинен був підписати. Мені потрібно більше часу, щоб знайти деякі з цих речей. У цей вихідний я буду дивитися документи та речі у валізі мого батька, попрошу свого сусіда, чия дружина з Західної України читає і перекладає листи від з міста Ромни до мене, тому що я не можу прочитати стару літературу, це також дуже дрібний шрифт намагалися заощадити папір і поштові витрати. Батько дуже хотів би бачити справді вільну Україну, яка могла стати такою хоча б коли-небудь. Я надішлю вам електронний лист у понеділок. Будьте в безпеці і добре. З повагою, (-) Грег.». — Як пізніше виявилось, це був внук знаменитого роменського кобзаря Федора Петровича Терещенка, син Степана Терещенка (Терешка), життєпис якого мені вдалося реконструювати на підставі документів родинного архіву пана Степана, що його було мені надано для друку й використання Галиною Грушецькою (Бойко) та Ларисою Мельниченко (Діяк). Отже, Терещенко (Терешко) Степан Федорович, народився 1921 року у м.Ромни, Полтавщина під большевицькою окупцією-†(?) ЗСА) у родині місцевого кобзаря Терещенка Федора Петровича (*07.06.1895-†10.05.1978) та Одарки Михайлівни (*04.03.1896-†05.02.1984). Проживаючи у місті Ромни (район — Могилки, вул.Надєжди Крупської, приватний сектор) поблизу станції Південної залізниці пережив Голодомор ґеноцид 1930-их років. Мав брата Миколку-«Колю» (1925 р.н.) та сестру Наталочку, яка померла. В часі Другої світової війни працював на військовому авіазаводі у Києві, уникнувши мобілізації військово-польовим військоматом до «красной арміі», пройшов тяжкий шлях поневірянь на Захід через Буковину, Румунію, Македонію, Болгарію, Італію, Велику Британію. (На світлині у польському військовому однострої в Італії, — 1946 рік) Опинившись в США, змінив прізвище на «Терешко», прийняв американське громадянство, але не забув про своє українське походження, грав на різних музичних інструментах, які час сам і виготовляв. Залишив магнітофонні записи про життя «під совітами» та свій життєвий шлях на Захід. Мав сина Григорія та доньку Таню (її хрещена відома українська діячка Ляриса Мельниченко-Діяк), внуків Стефана та Елізабет, які наразі мешкають у Бостоні (ЗСА).

Також мені потрапила до рук хвилююча, безпосередня розповідь Степана Федововича Терещенка (Терешка), які він час назвав «Народжений в імперії зла», початок якої я подаю на розсуд українського читача оригінальною мовою її автора, фактично без суттєвих змін: «….1921 рік, вулиця Крупської міста Ромни, — народився на світ будущий раб імперії. Пізніше підріс, пішов до школи, й був жовтеням. А потім, як скінчив школу, Шевченківську школу, „На могилках“, то був записаний до піонерів. Був 6 років піонером, а був час НЕПу й на кладовищі люди приходили всі убрані в неділю і на могилки ходили, й був цілий рай на землі. Це було за НЕП-у. Церква була заповнена людьми, люди клали курячі яйця-крашанки на могилках: всі люди були щасливі — і чоботарі, й кравці та ремісники тоді зажили ліпшим життям. Й мій тато Федір поїхав з Києва й потім відкрив там собі маленьку майстерню, кравецьку. Але йому там головачі (очільники міста) сказали: „Слухай, НЕПу не буде, і буде справа йти до соціалізму…“. То ж йому далі сказали, що ти там робітника не можеш наймати. Тоді батько ту свою майстерню замкнув, а почав шити убрання та одежу вдома. А мій дідо чоботар був шевцем, але я його не пам’ятаю. Тільки пам’ятаю його стіл і копило. Пам’ятаю свою бабу, яка мала маленький магазин на вулиці Крупської в Ромнах, де вона продавала збіжжя й інші речі до їжі. Потім, скінчивши школу, поїхав я до Києва, де став студентом й мешкав на Володимирській гірці. Я був в інституті, але в тих роках перед війною в 1939 році стипендії не міг дістати, тоді я влаштувався на авіазаводі номер „44“ в київському районі „Святошино“, де я й застав війну, коли перші німецькі бомби упали на завод „44“, я тоді нарахував 22 воронки в картоплі, а з артилерійського училища стріляли зенітки по німецьких літаках, але жодного літака вони не збили. Пробувши в Києві до останнього часу, тобто до приходу німців, коли зустрів перших німців на „Євбазі“, коли вже совіцькі війська відійшли. Тоді побув ще два дні в Києві, а потім переїхав Дніпро і пішки пішов додому на схід. Пробув дома до окупації, але під час мобілізації на роботи до Німеччини я їздив до села Татарівки, де перебував декілька місяців, поки мобілізація на примусові роботи не скінчилась. За деякий час я знову повернувся велосипедом назад додому. І так цілу німецьку окупацію сидів вдома. Потім, як німці відступили, фронт приходив до річки Сули і я пішов в комиші (очерет) й там просидів декілька днів. — Потім прийшов додому й під кінець я пішов на роботу на мехзаводі. Згодом, через рік, в 1944-ому році була мобілізація. Красная армія прийшла, зачала забирати на фронт, але я залишився вдома, але мусив піти до воєнкомату, бо був призов і хтось, як видно, доказав (доніс „куди треба“), що я ще „за родіну“ не воював, а 20 років уже мав й до війська ще не ходив. За німців я приховав мотоцикл, розібрав на частини і сховав на даху, на горищі, а потім, як совіцька влада прийшла, я той мотоцикл забрав, зібрав докупи й забрали в мене його, реквізували і місцева влада, й НКВД як воєнний трофей. — Пізніше я поїхав до Києва й пристроївся в рембазі №3 і там був весь 1944-ий рік й половину 1945 року Але через деякий час прийшов приказ усіх робітників рембази відправляти до Лєнінграда, де мали відбудовувати Кіровський завод. Тоді я вирішив не їхати відбудовувати Кіровський завод, досить того, що там наші козаки свої кістки положили на тих каналах, будуючи ті канали в Лєнінґраді. Біломорсько-Балтійський канал й Петербурґ там весь був побудований на кістках козацьких. Тоді я вирішив повернутися додому і, їдучи додому на станції Ромодан мав пересідати на Лохвицю, але була провірка документів, а в мене не було „увольнітельной“. Я хотів вискочить на ходу, як потяг рушив на Полтаву, чого ж мені в Ромодані було лишатися. Але мене міліціонер назад затягнув і привезли в Полтаву і в Полтаві в міліцію мене посадили. Я з міліції спробував втекти, але мене знайшли коло станції і запроторили на вулицю Пушкінську №2, Полтава, тюрьма. Я там був 1945-го року в літі, але один виходив з тюрми і я дав записку, щоб він передав на локомотив, на якому працював мій дядько. І він так зробив і мій тато довідався, що я є в Полтаві, приїхав й „витягнув“ мене з тюрми. А в цій тюрмі сиділи там всякі голови бувші за німців головами села, старостами, старші люди, бувші в поліції. І я накричав на того вартового: „Что вы, издеватели, зачем вы издеваетесь над людьми? Паразиты!“. А вони тоді мене витягли із тої камери й підвісили як сорочку, обв’язали вірьовками і зробили так як сорочку мені, я кричав так, як хтось мені ножа запихав в тіло, а потім кинули назад в камеру і я лежав безпритомний, аж поки не відійшов до себе. — Потім тато мене „витягнув“ з міліції….».

Пані Галина Баранник далі писала мені: «…Отаке наше життя. Я мала дуже добрих батьків. Тато був привітний і жартівливий. Пригадала, що ми мали доброго знайомого а нашій церкві. Називався Степан Терешко. Мені здається що його родина з Лохвиці. Одного ранку, ми стали з ліжка і бачили що Степан переночував в своєму авто в нашому городі. Він і мій тато разом грали в шахи. Всі мені знайомі…. — Діяки близькі друзі. Вони погодились мати їхнє весілля на телевізії. Таня післала мені записану розмову Степана. Він і мій тато були земляки. Заки він одружився, він почувався дуже самітний і часто бував у нас. Я виросла в Бостоні. УПЦ Святого Андрія. Лариса мала чудовий голос. Вона і мій тато та я співали в церковному хорі….».

…Андрій Аврамович Баранник оповідав своїй доньці Галині про жахливий Голодомор. Його родина померла через голод. — «…Він був в Харкові, де була їжа. Пізніше він подав свою доповідь про Великий голод для українських громад. Коли були слухання в Конґресі про голод в 1983-84 роках, — американська журналістка розпитувала його про цей жах, і він почав ридати. Я ніколи не бачила тата в сльозах. Також оповідав як большевицька Москва почала розстрілювати інтеліґенцію в Харкові, — група знана як „Вапліте“, Микола Хвильовий… Мої батьки не говорили про їхнє життя. Вони втекли від большевиків. Зустрілися в Німеччині, в таборі. Я народилася в Німеччині в 1946 році. Мама походила зі Львова. Молюся за Україну… Бідна наша Україна…. Так багато трагедій… Тато дуже любив Україну й сумував, згадував село Андріяшівку, де виріс. Жив в Полтаві а потім в Харкові. Багато писав про рослини, але багато доповідей мав про українську культуру для української громади в Бостоні, де ми жили і де я виросла. Він мав чудесну працю з рослинами і вирощував орхідеї для приватного маєтку/саду коло Бостону. Праця була поряд з хатою. Тато ішов пішки близенько до теплиць (greenhouses), де вирощував квіти, спеціально орхідеї. Якраз найшла знимку — тато з орхідеями. Так далеко його життя принесло до Америки. Ми чекали 5 років, щоб приїхали до Америки. У червні 1951-го року ми перенеслись до Wellesley, тaтову чудову працю. Ми були дуже щасливі там. Хата була на маєтку для татової праці від 1952-го до 1978-ий рік. Є фото, де тато і я перед нашою історичною хатою. Тато також грав у шахи цілий час на емеритурі. Як Польща напала на Галичину в 1918 році, мамин тато був католицьким священиком і відмовився говорити польською мовою з парафіянами. Він був арештований і його ув’язнили до тюрми в Варшаві. Коли він почав падати, вирішили, що він мав brain tumor. Оперували і родина чула як хірург сказав: „Ну, немає ще одного українського ксйонжа“. Його забили… Вони хотіли його смерті. Коли я відвідала його село, старі люди, які були дітьми, коли помер мій дідусь, розповіли мені, що вся сільська місцевість супроводжувала його потягом до Львова. Відвідавши могилу дідуся, я розплакався. Відчула сильну родинність з ним, бо я внучка свого дідуся. Я була у Рахині і дуже старенький чоловік, який пам’ятав мого діда, мені сказав, що їхав з труною до Львова. Не було імені на цвинтарі, бо він був „ворог народу“. Моя кузинка найшла в архівах, де мій дідо Лука Захаріясевич був похований і поставила хрест з його іменем. Ми — православна родина. Мама була із католицької родини. Її тато був священник, і її дідо, і прадідо. Вона ходила до православної церкви із татом… Улюбленою ж піснею мого тата Андрія, яку він мені співав в моєму дитинстві, як колискову, була ця українська пісня…»:

»…Ой пряду, пряду,

Спатоньки хочу…

Ой склоню я голівоньку

На білую постілоньку,

Може, я засну…

…А мій милий йде,

Як голуб, гуде:

«Ой спи, мила, хорошая,

Пішла заміж молодая,

Не виспалася!»

Уродженець села Андріяшівка, що знаходилось на початку ХХ-го століття на теренах історичної Полтавщини, точно між повітовими містами, а колись — великими козацькими поселеннями Лохвицею й Ромнами, а натепер — у Роменському районі Воюючої проти московитів Сумщини та усієї України, Андрій Аврамович Баранник у своєму дописі від 19 жовтня 1975 року року п.н. «Полтава і Полтавщина», зокрема, писав: «… Багато давніх і славних міст має Україна, ва серед них і Полтаву, та зв’язану з нею усю Полтавщинну. Історія Полтави міста і її периферії — Полтавщини так переплітається, та зливається в одно ціле, що не можна говорити про одне, не згадавши про друге. — Загально Полтавщина майже ототожнювалася з Лівобережжям України в минулому, в добу козацьких розселень, козацьких освоєнь просторів межиріччя Дніпра на схід від ріки Десни до рік Удаю, Хоролу, Псла, Ворскли і Сули. — На цьому терені колись укладались частинно території Чернігівсько-Сіверського та Переяславського князівств. — Першу згадку про Полтаву знаходимо у Київському літописі (за Іпатіївським списком) датовану 1174 роком, хоч назва тоді звучала трохи коротче — Лтава. Згадано в тому літописі Лтаву з того приводу, що Сіверський князь Ігор Світославович 1174 року переміг половецьких ханів Коб’яка і Кончака і переслідував їх аж по Лтаву на ріці Ворскло. Отож, дотримуючись цієї, згаданої в літописі дати, вважаю, що 1974 року Полтаві було 800 років. Та поселення, а собливо міста, не повстають раптово, тому можемо припустити, що початки Полтави сягають в далеко глибші роки. — На терені Полтавщини археологи відкрили багато старовинних поселень. На землях Лубенщини, Переяславщини та Гадяча знайжено матеріальні пам’ятки поселень з дуже давніх часів до Різдва Христового. Та найбільш відоме поселення археологи відкрили в околиці Біла Гора, недалеко Полтави. В розкопах Більського Городиша знайшли були хліборобські знаряддя, рештки збіжжя, а між ними й пасма пшениці — досить високої на ті часи культури. Грецький історик Геродот назває населення цих просторів хліборобами-орачами. — Український історик, Ярослав Пастернак, досліджуючи сліди української історії від найдавніших часів до Кивської Русі-України, — у своїй великій праці „Археологія України“ робить дуже важливий висновок щодо хліборобства на теренах України. Він зазначає, що із застосуванням плуга та тваринної тяглової сили хліборобство тут досягає високої інтенсивності. Грецькі колоністи, що оселились були на північних берегах Чорного моря, вивозили великі запаси пшениці, випродуковано тогочасними хліборобами української землі. Хлібороби-орачі, посідаючи засіяні поля і маючи худобу, не могли кочувати, бо ж до збору врожаю минало літо, а проти зими ніхто вже не рушав з місця, з дворів із засіками та засипаним зерном у великих запасах. Навколо ж в той час ще були кочові племена і треба було боронитись проти їх навал і грабунків. Це викликало потребу будови городищ і укріплень. Одним із таких укріплень була в свій час і Полтава. — Саме місто розлягалось на рівнині високого берега ріки Ворскли. Мабуть, ріка дуже міняла своє русло все далі й далі відходячи від крутого берега й лишала широкий рівнинний поділ. До цього поділу вели довгі підземні ходи. Декілька з цих підземних ходів ще недавно позавалювались, немало дивуючи мешканців гори Панянки та дослідників-археологів. Небезпеки для полтавців доводилось чекати з цього низинного подолу, з долини ріки, з лісів та боліт, тому то вся оборонна увага була спрямована і долину, в сторону подолу. — Цей характер напрямку оборони Полтави найшов свій вияв і в гербі міста Полтави: малиновий щит із золотим лкм та натягнутою тятивою і вниз спрямована стріла символізували характер оборони. Герб Полтави у такій символіці затвердив був своїм універсалом Гетьман Богдан Хмельницький. Гетьман Богдан Хмельницький з великим респектом ставився до Полтави-укріплення та до козацьких полків, розташованих в ближчих і дальших частинах Полтавщини, які Переяславський, Гадяцький, Лубенський та самий Полтавський. Тож і не дивно, що з одного з цих полків, а саме Переяславського, в місті Переяславі, були закликані посли від московського царя Олексія з метою укласти договір про допомогу й оборону проти західного сусіда — Польщі. На жаль, московське військо, отаборившись в Україні, замість допомоги обернулось в окупаційне військо, стало знаряддям колонізації українських земель та визиску українського населення. Скинути це московське ярмо припало пізнішому Гетьманові України Іванові Мазепі. Його дипломатичні заходи вилились у військовий союз із шведським королем Карлом ХІІ (дванадцятим). Ранній виступ шведського війська, доволі поспішні переходи, змучені люди і коні поспішали на злуку з українськими полками Гетьмана Івана Мазепи. Мучило їх бездоріжжя, брак харчів для людей, а особливо дошкульно для коней, надія на полегшу в тепліших українських землях привели вимучених, потомлених, майже безсилих шведів на злуку з козаками, — знову під Полтаву. Тут сталася одна із нагірших трагедій України — поразка шведських і козацьких військ і відомі нам наслідки жорстокости московських царів. — Та незламний дух козацьких нащадків Полтавці — Григорій Сковорода, байкарі Евген Гребінка й Леонід Глібів, письменники Іван Котляревський, Олекса Стороженко, Грицько Коваленко, Арзип Тесленко, Борис Грінченко, Леся Українка, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Михайло Дагоманів, Іван Стешенко, драматург Михайло Старицький — оживляли і підносили дух не лише полтавців, але освітлювали шлях майбутнього для всієї України. Тарас Шевченко найбільше творив саме на Полтавщині. Мова полтавців стала основою української літературної мови. Полтава дала нам Симона Петлюру, Полтава дала нам сьогоднішнього Митрополита Мстислава, дала артистів, співаків, бандуристів і славну капелю бандуристів з її невтомним полтавцем Григорієм Китастим. — А вже що полтавці співочі — то весь світ про це знає. Співає тато дитині, співає хлопець дівчині, співає дівчина в радості і горі, співають радісних весільних і сумних похоронних пісень. Багато пісень наспіваних невідомими укладачами стало народними піснями. Найбільше народних пісень записав Микола Лисенко саме на Полтавщині. Дійшли до нас сліди, що пісні „Віють вітри, віють буйні“ та „Ой не ходи Грицю та на вечорниці“, уклала дочка полтавського козака Шурая — Маруся Шурай. А ось полтавка Ганна Шерей співає одну з дуже характерних пісень — „Ой п’яна, я п’яна“ або ж пісня „По той бік гора, по цей бік друга“ — у двох інтерпретаціях. — Нарешті сьогоднішнє насвітлення Полтави спеціальним випуском серії публікацій „Міста і села України“, а між ними — й про Полтаву…».

Родинне ж село Андрія Баранника — Андріяшівка, де він побачив світ Божий 17 грудня 1900 року у козацькій родині Аврама й Наталки Баранників, належала колись до Лохвицького повіту — тодішньої адміністративно-територіальної одиниці Полтавської губернії під московсько-імперською окупацією. Наш повіт був створений у 1781-ому році спочатку у складі Чернігівського намісництва (1781-1796), і за винятком тимчасової перерви (1796-1802) й проіснував аж до 1923-го року, опинившись насамкінець під большевицькою окупацією з повітовим центром у місті Лохвиці. За даними Генерального межування (1859), площа Лохвицького повіту становила 2 342,98 квадратні версти. Територією повіту протікали річки Сула з притоками Лохвиця, Сулиця, Многа, Артополот. Згідно з даними з відкритих джерел, у 1912-ому році Лохвицький повіт включав 260 населених пунктів, а населення повіту становило 172 613 жителів. — Лохвицький повіт утворився із частин трьох козацьких полків: Лубенського, Прилуцького й Гадяцького. До першого з них належали такі сотні, що потім увійшли в повіти: три Лохвицькі, дві Сенчанські, Чорнуська, Городищенська і Куріньківська; до Прилуцького — Варвинська сотня; до Гадяцького — Рашівська і дві Комишнянських. Майже у повному складі до Лохвицького повіту увійшли Лохвицька, Сенчанська, Чорнуська, Куріньківська й більша частина Варвинської сотні, а решта з вище зазначених дали Лохвицькому повіту лише незначні ділянки території. Як я вже писав вище, — спершу повіт перебував у складі Чернігівського намісництва, але був ліквідований у грудні 1796 року. Відновлений у 1802 році у складі Полтавської губернії під московською окупацією. На початку 19 століття у Лохвицькму повіті, серед платників податків, налічувалося 45 116 осіб, з них 39 купців християнської віри, 285 міщан, 90 міщан-євреїв, 24 621 козаків, 19 750 поміщичих селян. У повіті було 9 волостей й одне староство. Налічувалося 69 церков, 81 священиків, 126 церковнослужителів, 120 євреїв. У селах Сенчі, Чорнухах й Варві було більш ніж по 3 церкви. Єдиний кам’яний будинок повіту знаходився у маєтку генерал-майора Милорадовича у Вороньках. У повіті було також 645 вітряків, 167 винокурень. Ярмарки були у Варві (3) та Сенчі (4). 22 січня 1918 року на І-му з’їзді т.зв. «совєтов» «рабочіх, салдатскіх і крєстьянскіх дєпутатов» тодішнього Лохвицького повіту було проголошено «совєцкую власть» й «ізбрано» т.зв. «ісполнітєльний камітєт». У 1923 році Лохвицький повіт був остаточно ліквідований. А ще у 1910-ому році в Лохвицькому повіті налічувалось 3 винокурні, шкіряний завод, махоркова фабрика, 5 парових млинів, 40 млинів з різними пристроями, 26 просорушок, 12 топчанів, 4 заводи мінеральних вод, 10 цегляних заводів, 3 механічні майстерні, фабрика олійних фарб. З приходом «совєцкой власті» у 1920-ому році в повіті було «націоналізовано» большевиками близько 30 підприємств, 60 тисяч десятин землі. Станом на 1895 рік у Лохвицькому повіті діяло 32 народних училища і 17 амбулаторій. У 1913 році в повіті функціонували вже 158 шкіл (9 996 учнів), на 15 лікарняних дільницях працювало 16 лікарів і 27 фельдшерів. З початком большевицької окупації у повіті діяли 185 трудових шкіл (16 тисяч учнів), 12 дитячих садків, 6 дитячих будинків, 4 професійні школи, 43 хати-читальні, 19 шкіл для дорослих, 86 просвіт, 15 бібліотек з центральною книгозбірнею, 32 хори, краєзнавчий музей. Станом на 1886-ий рік налічував 271 сільську громаду, 186 поселень у 14 волостях. Населення повіту — 119 333 осіб (58 667 чоловічої статі та 60 666 — жіночої), 21 132 дворових господарства. Населення повіту станом на 1895 рік становило 158 636 осіб. Згідно з волосним поділом станом на 1886-ий рік, до складу Лохвицького повіту входила Андріяшівська волость з населенням 6527 осіб, де налічувалось 1038 дворових господарств, площа волості становила 11 697 десятин, у тому числі орної 8783 десятин, кількість поселень (сільських громад) — 17 (12).

Згідно з даними Вікіпедії, Андріяшівка — село в Україні, центр Андріяшівської сільської громади Роменського району Сумської області. Населення становить 1337 осіб. До 2017 року це був центр — Андріяшівської сільської ради. Село Андріяшівка знаходиться на лівому березі річки Сула, вище за течією на відстані 1 км розташоване село Мельники, нижче за течією на відстані 2,5 км розташоване село Гудими, на протилежному березі — село Глинськ. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці і заболочені озера. Поруч проходять автомобільна дорога Т 1907 і залізниця, станція Андріяшівка. В селі розташована ботанічна пам’ятка природи «Андріяшівський дуб». Село Андріяшівка вперше згадується в переписних книгах в 1666 році. Андріяшівка стала одним з перших центрів вирощування картоплі в Україні (середина XVIII сторіччя). Під час організованого «совєцькою властю» Голодомору 1932-1933 років було замордовано голодом большевиками щонайменше 50 жителів села. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 2087 осіб.

У «Національній книзі пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Сумська область» — Суми: Собор, 2008. — 920 с.: іл. у розділі «Андріяшівська сільська рада», зокрема, вказується, що «24 листопада 1932 р. Андріяшівська сільрада занесена на „чорну дошку“ (газета „Радянське життя“ від 24.11.1932 р.). с.Андріяшівка 29 листопада 1932 р. колгосп ім. Леніна занесено на „чорну дошку“ (газета „Радянське життя“ від 29.11.1932 р.). Мартиролог по с.Андріяшівка складено за свідченнями очевидців Голодомору. — Баранік Дем’ян, колгосп., помер у 1932 р., свід. Пелепей М.І. Бенько Василь, колгосп., помер у 1932 р., свід. Пелепей М.І. Бенько Петро, колгосп., помер у 1932 р., свід. Пелепей М.І. Богдан Федір, колгосп., помер у 1932 р., свід. Пелепей М.І. Дроб’язко Лука, колгосп., помер у 1932 р., свід. Шевич Н.І. Телега Василь, колгосп., помер у 1932 р., свід. Пелепей М.І. Трохименко Йосип, колгосп., помер у 1932 р., свід. Пелепей Н.І. Чичмар Зіновій, колгосп., помер у 1932 р., свід. Пелепей Н.І….»

У своєму дослідженні «Голодомор 1932-33 рр. на Сумщині (до 75-х роковин національної трагедії)» науковець Валерій Власенко, стосуючись Голодомору в Роменському районі, до якого відносилось родинне село Андрія Баранника Андріяшівка, серед іншого писав, шо «…У повідомленні інструкторів Укрколгоспцентру зазначалося, що наприкінці березня у деяких районах Роменського округу колективізація охоплювала 66% селянських господарств, тоді як у травні — лише 22%… Проте після завершення весняної кампанії репресії відновилися… . У червні того ж року Харківський обком партії повідомляв ЦК КП (б)У про вкрай складну продовольчу ситуацію (голод) в окремих районах області. У багатьох колгоспах 6 районів відсутній не тільки хліб, а й інші продукти харчування, люди споживають квіти акації, комиш, осоку, стебла соняшнику, макуху, внаслідок голоду фіксують хвороби і смерть. Випадки смерті від голоду траплялися і в інших районах — Краснопільському (7), Миропільському (9), Сумському (9), Недригайлівському (5), Липоводолинському (5), Роменському (6)… — Навіть за декілька зрізаних колосків на ще недавно власному полі голодуючих нещадно карали. Через рік (9 липня 1933 р.) Роменський райвиконком прийняв постанову «Про боротьбу з крадіжками та нищенням засівів на колгоспних полях». У період із 15 по 20 липня 1933 р. за крадіжки колосків на колгоспних полях Роменського району засуджено 15 чоловік. Строки позбавлення волі — від 2 до 8 років… — У травні 1933 р. Роменський райком партії, «виходячи з того, що ряд сел Роменського району: Хоминці, Глинськ, Андріяшівка, Перекопівка, Засулля, Процівка, Андріївка, Заруддя, Нова Гребля, Попівщина та ін., мають чималу кількість колгоспників та їх родин, пухлих від голоду, що загрожує зриву закінчення весняної посівкампанії та прополки буряків, президія РВК постановляє: утворити районний харчовий фонд для допомоги колгоспникам в кількості — 172 ц….».

Дослідниця Юлія Хлюр у своїй праці «Голод 1932-1933 років на Роменщині за свідченнями очевидців», зокрема, пише: «…За адміністративним устроєм Роменський район в 1932 році входив до складу Харківської області, а вже від 15 жовтня 1932 року його було включено до Чернігівської…. Зважаючи на те, що Харківська область є однією з найбільш постраждалих від голоду областей, дослідження цієї території є досить важливим. Проте в історіографії Голодомору 1932-1933 років цей регіон виявився мало дослідженим. Праці Тамари Поліщук — „Столиця відчаю. Голодомор 1932-1933 рр. на Харківщині вустами очевидців“… та Андре Граціозі „Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів“…є дуже важливими у дослідженні цього регіону. Але, на жаль, в них ми зустрічаємо переважно повідомлення про ситуацію в Харківській області і лише побіжно згадуються кілька сіл Роменського району…. — Старожили Роменщини також стверджують, що підстав для голоду не було — урожай забирала влада. „Всього було багато: і зерна, і городина, ще й картопля велика вродила, і враз всього не стало. Приходили, забирали, а хто суперечив тут же по плечах получив би“…- Вилученням продуктів і речей у селян займалися так звані „активісти“. — „Приїздив у село уповноважений з району з помічниками, створювали так звані буксирні бригади з комуністів, комсомольців та безпартійних активістів. Насправді ж це були переважно гультяї, волоцюги, злодії, шахраї, грабіжники, садисти, ледацюги, збоченці, пройдисвіти“… — Харківські дослідники, проаналізувавши спогади очевидців і архівні матеріали, стверджують, що на території Харківської області, куди входив і Роменський район, в 1932-1933 році було вчинено акт ґеноциду — від голоду помер кожен третій мешканець села. А самі втрати цієї однієї області за роки Голодомору становлять 1,5 млн. осіб… — Голодомор 1932-1933 років — це одна з найжахливіших сторінок історії нашого народу. Є всі підстави вважати, що голод 1932 — 1933 років був чітко спрямованою антиукраїнською акцією, яка мала на меті зруйнувати національно-духовну культуру українського селянства. Було практично знищене старе українське село з його багатими народними традиціями, матеріальною та духовною культурою, морально-етичними нормами співжиття… — Отже, у 1932-1933 рр. відбувалося не лише фізичне винищення українців, а й психологічна, морально-етична руйнація українського етносу, що проявилося, зокрема, в суттєвій деформації традиційної етнокультури українського селянства, в тому числі й селянства Роменщини…»ю

Український дослідник Геннадій Іванущенко у своїй розвідці «Націоналістичне підпілля на Роменщині в роки ІІ Світової війни» від 29 жовтня 2011 року писав, «…Про унікальність цього краю відомо багато. Якщо Галичину у свій час називали „П`ємонтом України“, то Роменщину справедливо буде вважати „Берегинею українського духу“ Сумщини. Свідомо чи несвідомо, при створенні області у 1939-му, їй було передано територію з давніми традиціями визвольної боротьби. Тому імена гайдамацького ватажка Семена Гаркуші, кошового Петра Калнишевького, революціонера Олександра Коваленка, повстанського отамана Луки Клітки та багатьох інших видатних українців, чиє життя пов’язане з Роменщиною, були для жителів цього краю не тільки предметом гордості, а й джерелом історичної пам`яті, наснаги у боротьбі з поневолювачами. Крім того, міцною основою українського буття залишалося селянство, яке, незважаючи на всі лихоліття комуністичного режиму, завжди становило в загальній своїй кількості здорове середовище національного консерватизму, традицій та нездоланного прагнення до волі… — …Леонід Полтава, уродженець с.Вовківці, який до війни „скуштував“ сталінської баланди, стає відомим поетом українського зарубіжжя, редактором кількох видань. Окремі його твори сьогодні перевидані в Україні. В деяких, у завуальованій формі (враховуючи, що окремі учасники ще жили в Україні), він згадує про діяльність націоналістичного підпілля в Ромнах, зокрема, про те, як одного разу з друзями пустили під лід Сули ґестапівського шпика… Сам Володимир Мазур, опинившись на заході після війни, стає заступником голови Проводу ОУН. Підпільники мали на Роменщині широку підтримку. Серед симпатиків організації можна назвати керівника роменського театру ім.Леонтовича Степана Шкурата та лідера Глинської інтеліґенції Сергія Зінов`єва, розстріляного німцями за підозрою у зв`язках з ОУН… Доля самого друга Остапа була трагічною. Він загинув у Кривому Розі від нацистів тоді, коли вони розстріляли багатьох членів ОУН, в тому числі і поета-патріота Михайла Пронченка. Таким чином, націоналістичне підпілля в Роменському районі, як і в цілому по Сумщині було викрито і розгромлене німецькими окупантами, але справа, розпочата першими його керівниками не загинула. Окремі роменці під час війни воювали за волю України в лавах Української Повстанської Армії. Серед відомих учасників цієї боротьби відомі такі: (Праворуч вказано дату переходу до УПА, попередню службу в Радянській армії (РА) та іноді — військову спеціальність)… — Бораннік Яків (Дубовенко), село Андріяшівка Глинського району; РА. 1.01.1944р. Баклан Сергій (Горобець), село Нова Гребля Глинського району; РА. 1.01.1944р. Горобець Микола (Желізняк), село Вовківці Роменського району; РА. 1.01.1944р. Демидовський Іовлій (Орілець), місто Глинськ; РА. 1.01.1944р. Діхнич Іван (Гайовий), село Василівка Глинського району; 1.01.1944р. Каплун Дмитро Іванович (Яровий), село Андріяшівка Глинського району; 1.01.1944р. Марченко Павло (Вишня), село Волошнівка Глинського району; РА. 1.01.1944р. Марченко Василь (Травкін), місто Глинськ; РА. 1.01.1944р. Розанов Ігор (Чорноблук), село Хоминці Глинського району; 1.01.1944р. Стеценко Олекса (Дубенко), село Левченки Роменського району; 1.01.1944р. Сирота Віктор (Розбийгора), село Довгополівка Роменського району; 1.01.1944р. Шевченко Григорій Іванович (Ворона), село Андріяшівка Глинського району; 1.01.1944р. Юрченко Микола (Діброва), село Анастасівка Глинського району; 1.01.1944р….» (Цит. за Сергійчук В., «В УПА — вся Україна», //Військо України. Ч.6. квітень 1993р. — с.74-84)…

Підготував спеціально для Полтавського представницва Українського інституту національної пам’яті (УІНП) з нагоди 125-річчя від дня народження вченого-ботаніка Андрія Аврамовича Баранника та 110-річчя від дня народження редактора Михала Титовича Смика — Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Полтавські