Тиша – це дуже болісно: у Кременчуці нагадали про тих, хто зник безвісти на війні з росією

18 січня 2026 р. 14:19

18 січня 2026 р. 14:19

Учасники акції привертають увагу до проблеми полонених, адже серед них може бути їхня рідна чи близька людина.

Сьогодні, незважаючи на сильний мороз, на центральній вулиці Кременчука традиційно зібралися громадяни, рідні та друзі яких вважаються зниклими безвісти на війні з росією.

О 9–й годині вони перекрили рух транспорту на вул. Соборній та вул. Олександра Халаменюка, тим самим нагадуючи водіям та перехожим, що вони мають зупинитися у всеукраїнську хвилину мовчання.

З деякими учасниками акції «Не мовчи – полон вбиває!» ми поспілкувалися та дізналися, чому вони приймають участь у заході, та на кого чекають.

Ангеліна розповіла, що їй невідома доля її батька Івана, який зник безвісти 7 січня 2025 року.

«Вже рік, як ми не чуємо, не знаємо, що з ним. Є надія на те, що тато живий», - розповіла дівчина, яка приходить на такі акції разом з мамою.

Останній зв'язок з батьком був 31 грудня  2024 року.

«Він сказав, що якщо нас не заберуть, то я ще привітаю з Новим роком. Але так і не подзвонив. Сподіваюся, повернеться живий. Головне, щоб живий, а там будемо лікувати, якщо треба», - головне бажання Ангеліни.

Стоїть «за батька» Олексія його син. Хлопець пам’ятає його як дуже добру людину. Військовий зник 4 серпня 2025 року на Лиманському напрямку після першого бойового завдання.

Артур розказав нам, що чекає на повернення двох братів: рідного та двоюрідного. Один з низ зник 10 місяців потому, інший - рік та 8 місяців.

«Виходжу на акцію, щоб було хоча б підтвердження того, що вони в полоні», - каже чоловік.

Свого 21-річного сина Сергія чекає й Алла. Вже більше року немає від нього звістки. Єдине, що знає мати, що він був на Курському напрямку.

Спочатку парубок навчався в Полтаві, звідки їх і забрали. Старший сержант був зв'язківцям.

«Він їхав, каже мам, я на навчання в Суми. Питаю, що ти там будеш робити? Відповів, що в 17-ій танковій буде командиром танку. Кажу, який з тебе командир танка?! А як вияснилося, не на навчанні поїхав, а уже на завдання», - розповіла про подальшу долю сина жінка.

Друга родини Дениса шукає Ксенія. Він пропав безвісти у листопаді 2024 року також на Курському напрямку. За словами подруги, під час останніх розмов він казав, що хоч і важко, але військові тримаються. З того часу жодної звістки про Дениса немає.

«З ким він пропав - теж немає - їх пропало троє в ту ніч», - розповіли містянка.

На чоловіка Дениса, який зник 9 місяців тому, чекає й Юлія. Разом з ним, на плакаті, який тримає дівчина, є й інші прізвища – це їхні друзі.

Один з них, Сергій, засуджений на 16 років у полоні. Олександр знаходиться також у полоні та має підтверджений статус.

«Відчуваю біль очікування, невідомості, бо ми - родини залишаємось з цим самі. Ми самі боремось, виходимо сюди, щоб хоч якось нагадати всьому світу, що є ми, а є наші хлопці. Що ми - не статистика, ми люди, ми родини! Що у кожного цього хлопця є діти. Вони хочуть бачити своїх батьків поруч, вони хочуть їх чути. Тому ми боремося, ми виходимо кожні вихідні сюди та сподіваємося, що нас хтось почує!» - каже Юлія.

Тож кожен з учасників акції чекає на повернення дорогої людина, яка стала на захист держави. Хтось з них добровольцем, інші – по мобілізації. Але для них вони не тільки захисники, а й кохані чоловіки, брати, люблячі батьки, яких не вистачає вдома.

Саме тому вони привертають увагу не тільки українських можновладців, а й світової спільноти на те, що необхідно прикласти максимум зусиль для повернення полонених.

Сподіваємося, що кожен з учасників акції отримає не тільки звістку від рідної та дорогої людини, а й побачить їх живими біля себе.

Олена Синтюрина

Фото авторки

Відео Катерини Майдак

Полтавські