У Кременчуці погасили марки, які несуть в собі важки долі молодих остарбайтерів

18 січня 2026 р. 17:20

18 січня 2026 р. 17:20

В Україні18 січня встановлено День пам’яті остарбайтерів. Тож про людей з такою долею можна знайти багато історій.

Сьогодні у Кременчуці погасили марки на згадку про трьох громадян, яких під час Другої світової війни вивезли на роботу у Німеччину. Є навіть такий німецький термін – остарбайтери.

Ще підлітками Іван Гузь, Іван Зуй та Парасковія Зуй були вимушені працювати на території окупантів. Дехто з них через небажання трудитися на німців, опинився у концтаборах. Про це розповіли родини, які запросили на погашенням марок.

Голова Кременчуцького відділення Спілки філателістів України Володимир Скляр повідомив, ця робота є постійною і попросив рідних розповісти про долю своїх батьків.

Ніна Коваленко пригадала, що батько та мати погнали на примусові роботи до Німеччині окремо – тоді вони ще не були знайомі.

«Татові було 16 років, мама трохи старше - їй було 20. Вона пішла замість своєї молодшої сестри. Тато працював в шахті. Було дуже важко.

Мама спочатку була в трудовому таборі - працювала на заводі. А потім її забрали до доброї людини і вона її ніколи ні за що не наказувала, нічого їй поганого не робила. То вона її навіть згадувала з таким приємним відчуттям, що попала до цієї хазяйки», - розповіла Ніна Іванівна.

За спогадами жінка, Парасковія виїхала у Німеччину у 1942 році. У батька було слабке серце, і він, мабуть, не вийшов би з Німеччини, але його врятувало малювання.

«Батьки познайомилися вже після повернення до Зеньківського району, а майже зразу після війни приїхали до Кременчука. Вони переїхали, познайомилися і стали тут працювати», - продовжила Коваленко.

В родині народилося 2 доньки. Старша сестра вже померла.

Іван Зуй помер у 1997 році, а Парасковія - у 1999-ому.

«Не буде пам'яті - не буде нашої історії. Мені хочеться навіть в цей момент, коли у нас йде повномасштабна війна, щоб наші діти, онуки знали, що відбувалося не тільки зараз, а й тоді. І не забували свою історію. Це дуже головне - пам'ятати свою історію», - каже Коваленко про те, чому важливо закарбувати на конверті пам'ять про її батьків.

Про свого батька розповіли й Віра Іванівна та Людмила Іванівна.

«Це наш батько, Іван Гузь, який теж у 16 років опинився на примусових роботах в Німеччині. Він не дуже любив про це розповідати. Всі ці спогади почалися, коли їх легалізували, коли він отримав підтвердження, що був в Німеччині, що знаходився у концтаборі. Бо він був вільнолюбною людиною і втік від хазяїна, у якого працював, як сільський хлопчик. Він потрапив на ферму і виконував ту роботу, яка для нього була звичайною. Але він хотів додому, тому кілька разів намагався втекти. В 1944 році його піймали та відправили в концтабір», - розповіла Віра Іванівна.

З полону їх визволяла американська армія, через що чоловік вважався неблагонадійним. Тому спочатку він опинився у Ростові, де його кілька років перевіряли відповідні органи.

Лише пізніше парубок зміг повернутися на Полтавщину та навчався у Крюківському машинобудівному коледжі. Згодом познайомився з майбутньою дружиною.

«Нас було троє дітей. Старший брат, на жаль, вже помер», - розповідають сестри.

Свого батька вони згадують, як чудову людину, яка заклала в них людські якості.

«Він не любив плітки. Оце як хтось щось починає про когось розповідати, він сказав: «Так, все, я цього не хочу чути». Він міг кожну людину виправдати, бо вважав, що для цього була якась причина», - із розповіді однієї з сестер.

Іван Гузь помер у віці 82 років. 11 років свого життя він доглядав за своєю дружиною, яка після інсульту не могла самотужки рухатися.

«Папа любив все український. Він багато знав з Кобзаря. Привів нам любов, принаймні мені, до української літератури, хоча в ті часи не дуже так привчалося. Тато був українець», - пояснює Віра Іванівна, чому на марку обрали фото, де тато у вишиванці.

До їхньої розповіді приєднався й пан Сергій, який знав пана Івана з дитинства. Військовий повідав свої спогади про чоловіка, якого називав Куміван, адже спочатку вважав, що це ім’я чоловіка, який хрестив його сестру.

Усі разом пригадують, що тема концтабору у родині була під забороною.

«Тоді це була заборонена тема в усьому радянському союзі. Тому що вони не всі повернулися одразу з концтаборів додому. 90% їхали, як кажуть, у Сибір. Їм давали 10 років позбавлення волі. І відправляли в теплушках уже в радянські концтабори. Тому вони ходили відмічатися», - розповів пан Сергій.

Пригадав він й той факт, що І.Гузь в бараці сидів з батьком колишнього Президента України Віктора Ющенка, з Андрієм.

До спогад приєдналася і пані Віра. За її словами, того часу англійці вже бомбили міста, де знаходився її батько. Тому серед полонених робили групи розмінування.

«І він пішов добровільно в цю групу. Там з ними був сапер військовий. І хлопчики, які йому допомагали. Я в нього спитала: «Тато, а навіщо?» Він каже: «Я хотів, якщо померти, то одразу»», - зі спогадів доньки.

Пану Івану цьогоріч 25 березня мало б виповнитися 100 років.

Зауважимо, в Україні 18 січня встановлено День пам’яті остарбайтерів. Тож про людей з такою долею можна знайти багато історій.

Олена Синтюрина

Фото авторки

Полтавські